— Ага, — відповів Едді. — Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, — то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м’ясорубка.
— Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?
Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаро-монстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.
— Інший охоронець — то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. — Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.
— Едді, ти в нормі?
— Мабуть. Здається. — Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, — подумав Джейк. — Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».
Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.
— Круті хлопці, — сказав Джейк.
— Найкрутіші, — погодився Едді.
— З Брукліну.
— Ну звісно.
— А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?
— Здається, саме це ми й маємо з’ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?
— Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.
— Я теж. Проте ходімо.
І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».
ДЕВ’ЯТЬ
Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.
«Боягузи, — подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. — Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».
— Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, — говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. — Може, запросите нас до свого кабінету?
— Нам нема чого обговорювати, — відказав Тауер, скоса поглядаючи на Андоліні. Джейк його чудово розумів: Джек Андоліні скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фільму жахів. — Після п’ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з’явиться. Можливо. Отже, поговоримо після Дня незалежності. Мабуть. Якщо схочете. — Він посміхнувся, щоб продемонструвати свою розважливість. — Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навіть не червень. І, щоб ви знали, моє прізвище не…
— Він не бачить сенсу, — сказав Балазар, звертаючись до Андоліні й чоловіка з великим носом. Розвів руки в боки, потім опустив їх. «І куди котиться наш світ?» — промовляв цей жест. — Джек? Джордж? Цей чоловік узяв у мене чек на суму з п’ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зі мною розмовляти.
— Неймовірно, — сказав Бйонді. Андоліні промовчав. Він просто зиркнув на Кельвіна Тауера з-під неандертальського лоба своїми брудно-карими очицями, що скидалися на дрібних злющих тваринок, які виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навіть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливішим за слова.
— Я хочу поговорити з тобою, — терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очі буравили обличчя Тауера. — Чому? Тому що мої боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаєш що? Я думаю, за сто штук, які тобі відвалили, ти можеш приділити мені п’ять хвилин. Правда?
— Ста тисяч уже нема, — похмуро відказав Тауер. — І ви чудово це знаєте, як і ті, хто вас найняв.
— Мене це не обходить, — сказав Балазар. — Та й чому б я мав перейматися? То були твої гроші. Єдине, що мене цікавить, — чи поведеш ти нас до свого кабінету. Якщо ні, ми поговоримо тут, на очах у цілого світу.