За мить до того, як Каллаген з компанією наблизилися на відстань звуку, Роланд пробурмотів їй на вухо:
— Стій біля мене і ні пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирішать, що ти моя ша’він, нехай.
За інших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думає про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нічною забавкою, але в них не було на це часу. І в тій справі було не до жартів — про це промовисто свідчив вираз його обличчя. Крім того, їй навіть була до смаку роль тихої відданої скво. Правду кажучи, будь-яка роль була їй до душі. Ще з дитинства найбільшою втіхою для неї було вдавати з себе когось іншого.
«Зрештою, в цьому вся ти, люба, нічого й додати», — подумала вона.
— Сюзанно? — вивів її з задуми голос Роланда. — Ти чула, що я сказав?
— Я добре тебе чую, — відказала вона. — За мене не хвилюйся.
— Якщо все піде так, як я хочу, тебе вони майже не помічатимуть, зате ти їх бачитимеш дуже добре.
Як чорношкіра жінка, яка виросла в Америці середини XX століття — читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елісона,[22] Одетта сміялася і нерідко плескала в долоні, розгойдуючись у кріслі, наче на неї зійшло осяяння, — Сюзанна чудово розуміла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як він хоче. У глибині душі, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхність, проте водночас корилася їй, бо розуміла, що він останній стрілець цього світу. Можливо, останній герой.
ДВА
Спостерігаючи, як Роланд представляв їх усіх (Сюзанну досить недбало відрекомендували останньою, після Джейка), вона мала час поміркувати над тим, як добре їй стало, коли щез тупий біль від газів у лівому боці. Чорт, навіть головний біль відпустив, а він уже більше тижня не давав їй спокою, озиваючись то на потилиці, то в одній скроні, то в другій, то просто над лівим оком, як мігрень, що жде своєї нагоди вп’ястися в тебе. А ще, звісно, були ранкові млості. Щоранку близько години її нудило, її ноги були ватяні й не слухалися. Вона ніколи не блювала, проте впродовж тієї години до блювання був один крок.
Дурною вона не була і чудово розуміла, до чого всі ці симптоми, але мала причину вважати, що вони анічогісінько не означають. Надіялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесіка, до того ж двічі. Джесіку двічі роздувало від фальшивих вагітностей, і в обох випадках жінка мала такий вигляд, ніби от-от розродиться близнятами. Ба навіть трійнею. Проте Джесіка Бізлі вирішила, що носить дитину, бо в неї припинилася менструація. А Сюзанна знала, що не вагітна, бо мала на те найелементарнішу з причин: її місячні були регулярними. Почалися в неї в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п’ять чи тридцять миль від Зеленого палацу. Відтоді менструація повторилася ще раз. Обидва цикли протікали вкрай важко: знадобилося багато ганчір’я, щоби всотувало темний потік. Раніше її місячні завжди були легкими, часом зводячись до кількох плямок, які її мама називала «дамськими трояндами». Втім, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього світу, її менструації завжди супроводжувалися болем, інколи до сказу нестерпним. А тепер двічі поспіль, відколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не відчувала болю взагалі. Якби не змокрілі ганчірки, що їх Сюзанна ретельно закопувала на узбіччі дороги, вона б і не здогадувалася, що в неї червоні дні календаря. Можливо, через те, що вода в цьому світі була такою чистою.
Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фізика, як полюбляв казати Едді. Шалені сумбурні сни, яких вона не могла згадати після пробудження, нудота й слабкість уранці, блудний головний біль, здуття живота й біль, яким воно супроводжувалося, й зрідка судоми — все зводилося до одного: вона хотіла від нього дитину. Понад усе в світі вона хотіла, щоб у її лоні росло дитя Едді Діна.
А вже чого не хотіла, то це розпухнути від принизливої удаваної вагітності.
«Зараз про це не думай, — наказала вона собі, коли до них наближалися Каллаген і компанія. — Поки що ти маєш спостерігати. Побачити те, чого не бачать Роланд, Едді та Джейк. Щоб нічого не вислизнуло з вашої уваги». І вона відчувала, що їй до снаги впоратися з цим завданням.
Справді-бо, ще ніколи в житті вона не почувалася так прекрасно.
ТРИ
Першим ішов Каллаген. Позаду нього крокували двоє чоловіків, одному на вигляд було близько тридцяти, другий здався Сюзанні щонайменше шістдесятирічним. Старший мав брезклі щоки, що за найближчі п’ять років погрожували перетворитися на обвислі сумки. Вздовж них від крил носа спускалися глибокі зморшки. «Лінії сваволі», як назвав би їх її тато (у Дена Ґолмса теж такі були, тож він у цьому тямив). На молодшому було пошарпане сомбреро, а на старшому — чистий білий «стетсон», що мимохіть викликав у Сюзанни усмішку. Цей капелюх мав такий вигляд, наче його начепили на хорошого хлопця в старому чорно-білому вестерні. Однак Сюзанна підозрювала, що це задоволення не з дешевих, і подумала, що його власник, мабуть, і є Вейн Оверголсер. «Великий фермер», як назвав його Роланд. Той, кого, за словами Каллагена, треба було переконати.
22
«Людина-невидимка» (1952) — роман чорношкірого письменника Ральфа Елісона, що миттєво здобув йому славу й став бестселером. Герой роману не може стати повноцінним, «помітним» членом американського суспільства, оскільки він темношкірий.