— Як ви гадаєте, чи довго триває ця їхня поїздка? — спитав Роланд. — Судячи з їхнього стану на час прибуття?
Оверголсер глянув на Слайтмена, потім перевів погляд на Тіана й Залію.
— Два дні? Три?
Обоє знизали плечима й кивнули.
— Два-три дні, — звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. — Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…
— Чи завазюкатися ними, — пробурчав Слайтмен.
— …але не настільки довго, аби померти від перегріву, — підсумував Оверголсер. — Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати нам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.
— Так, — погодився Роланд. — Несуттєво. — Він замислився. — Лишилося двадцять сім днів?
— Тепер уже двадцять шість, — тихо промовив Каллаген.
— Є одна річ, Роланде. — Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.
Роландові брови піднялися в німому питанні.
— Ми ще не дали своєї згоди. — Оверголсер глянув на Слайтмена-старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.
— Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, — з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. — В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає — я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айденгарта, — тільки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповідок про Ґілеад, про стрільців і Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався… але я ніколи не чув про стрільця, якому бракувало б двох пальців, про темношкіру жінку-стрільця чи про малого безвусого стрільця, який ще навіть голитися не скоро почне.
Ці слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен і сам збентежився, проте з притиском повів далі.
— Благаю прощення, якщо мої слова ображають вас, мені справді шкода…
— Слухайте його, слухайте, — промимрив собі під носа Оверголсер. Едді подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то відламається і впаде на землю.
— …але будь-яке наше рішення ще не раз нам відгукнеться. Ви повинні це розуміти. Якщо ми приймемо неправильне рішення, це означатиме смерть для нашого села й усіх його мешканців.
— Вухам своїм не вірю! — обурено закричав Тіан Джефордс. — Вони вам що, крутії якісь? Ви що, не бачите його? Не бачите…
Дружина взяла його за руку й стисла, та так міцно, що на засмаглій шкірі лишилися сліди від кінчиків пальців. Поглянувши на неї, Тіан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку.
Десь віддалік закаркала ворона, і їй відповів ще пронизливішим вереском расті. Потім усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Ґілеаду — почути, якою буде його відповідь.
П’ЯТЬ
Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрібна допомога, проте без рекомендаційних листів вони її не приймуть. І параду свідків, якщо їх можна роздобути. Вони хочуть порятувати свої шкури без ризику: просто заплющити очі — і все, їх урятовано.
Роланд повільно гойднувся вперед-назад, обхопивши коліна руками. Потім кивнув, наче у відповідь на власні думки, й підвів погляд.
— Джейку, — сказав він. — Підійди до мене.
Глянувши на свого нового друга Бенні, Джейк піднявся і пішов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирці.
— Енді, — сказав Роланд.
— Сей?
— Принеси мені чотири тарелі з тих, обідніх. — Поки Енді пішов по тарілки, Роланд сказав Оверголсерові: — Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до міста приходять стрільці, починаються руйнування. Така правда життя.
— Роланде, сумніваюся, що нам треба…