— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.
— До п’ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.
— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.
— Ми не можемо цього зробити, Едді.
— Чому?
— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.
Роланд похитав головою.
— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.
— Ага, — сказав Едді. — Я теж.
— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов’язку.
Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?
— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.
— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.
ДЕВ’ЯТЬ
Перетнувши П’ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев’ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.
— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.
Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.
Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і «Мастеролу»,[30] який він втирав у зап’ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п’ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.
Едді поринув у спогади про подорож до Атлантик-Сіті, куди вони їздили з матір’ю, коли йому було п’ять-шість років, не більше. Мати з Генрі пішли купити морозива, а йому місіс Дін наказала сидіти на тротуарі: «Будь тут і нікуди не відходь, поки ми не повернемося». І він послухався. Він міг би цілісінький день так просидіти, дивлячись униз на пляж, що полого спускався до моря, і на сірі хвилі океану, що накочували й відпливали. Над піною, перекрикуючись, гойдалися чайки. Щоразу, коли хвилі відкочували, вони оголювали смугу мокрого коричневого піску, такого нестерпно блискучого, що Едді не міг на нього дивитися, не мружачись. Плюскіт хвиль заповнював собою весь світ і водночас заколисував. «Я міг би просидіти тут вічно, — думав він. — Бо тут красиво, спокійно і… все як слід. Тут усе до ладу».
Саме це вони напрочуд сильно відчували зараз усі вп’ятьох (і Юк також) — то було відчуття добра, чудесного, прекрасного і доладного.
Навіть не перезирнувшись, Роланд і Едді підхопили Сюзанну під лікті, підняли її босі ноги над хідником і понесли. На перехресті Другої й Сорок сьомої транспорт їхав суцільним потоком, але Роланд виставив уперед руку на світло фар, що наближалися, й викрикнув: «Хайл! Ім’ям Ґілеаду зупиніться!»
І автомобілі зупинилися. Заверещали гальма, застукотіли передні крила об задні, задзеленчали розбиті шибки, але потік спинився. Роланд і Едді перейшли дорогу в сяйві фар під какофонію клаксонів, несучи між собою Сюзанну з відновленими (і вже дуже брудними) ногами, що на три дюйми відірвалися від землі. Вони наближалися до рогу Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і їхнє відчуття радості та єдності дужчало. Роланд відчував, як гучання троянди шалено циркулює в його крові.
«Так, — подумав він. — Так, богами клянуся. Це воно. Можливо, це не просто двері до Темної вежі, а сама вежа. О боги, ну і сила! Тягне, немов магнітом! Катберте, Алане, Джеймі… якби ж то ви були тут!»
Джейк стояв на розі Другої й Сорок шостої, втупившись поглядом у дощаний паркан п’ять футів заввишки. По його щоках струменіли сльози. З темряви за огорожею линуло потужне гармонійне бриніння — звук безлічі голосів, що зливалися в один і співали одну неосяжну відкриту ноту. «Тут твоє „так“, — казали голоси. — Тут твоє „можна“. Тут вдалий збіг обставин, щаслива зустріч, гарячка, що відпустила перед світанком і залишила твою кров. Тут бажання, що здійснюється, і погляд, що тебе розуміє. Тут доброта, яку тобі дарували, так навчаючи передавати далі. Тут здоровий глузд і чіткість мислення, з якими ти вже подумки попрощався. Тут усе добре».