Джейк повернувся до своїх супутників.
— Ви це відчуваєте? Відчуваєте?
Роланд кивнув. Едді теж.
— Сьюз? — спитав хлопчик.
— Це чи не найпрекрасніша річ у світі, — сказала Сюзанна. «Чи не вважає вона, — подумав Роланд, — це найпрекраснішим». Також його погляду не уникло те, як вона, говорячи це, торкнулася свого живота й погладила його.
ДЕСЯТЬ
Афіші, які запам’ятав Джейк, були на місці — Олівія Ньютон-Джон у мюзик-холі «Радіо-сіті», виступ групи «Джі Ґордон Лідді» та «Ґротс» в клубі «Мерк’юрі Лаунж», фільм жахів «Війна зомбі», попередження «Стороннім вхід заборонено». Але…
— А цього не було, — сказав він, показуючи на темно-рожеве графіті. — Колір той самий, і букви, схоже, писала одна й та сама людина, але коли я тут був, слова були іншими. То був віршик про Черепаху. «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви». І ще щось про те, що треба йти за Променем.
Підступивши ближче, Едді прочитав: «О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піг“ у дев’яносто дев’ятім». І перевів погляд на Сюзанну.
— Що це, в біса, означає? Сьюз, ти часом не знаєш?
Вона похитала головою. Її очі стали дуже великими. Налякані очі, подумав Роланд. Але котра з них була наполохана? Цього він збагнути не міг. Знав лишень, що Одетта Сюзанна Голмс була дволикою, відколи вони познайомилися, і що «міо» звучало дуже схоже на «Мія». Проте гук, що долинав із пітьми за парканом, заважав зосередитися на цих думках. Він хотів негайно побачити, звідки йде це гучання. Потребував цього, як людина, що помирає від спраги, потребує води.
— Ходімо, — сказав Джейк. — Можна перелізти просто тут. Це неважко.
Глянувши на свої босі брудні ноги, Сюзанна відступила на крок назад.
— Я пас, — сказала вона. — Я не можу. Без взуття не можу.
Цілком логічно, подумав Роланд, але головна причина не в цьому. Туди не хотіла йти Мія. Вона розуміла, що може статися щось жахливе, якщо вона це зробить. Статися з нею і з її дитиною. Якусь мить він хотів було наполягти на своєму, щоб сама троянда подбала про дитину в її череві й нову особистість, що його тривожила, настільки сильну, що Сюзанна опинилася тут з ногами Мії.
Ні, Роланде. То був голос Алана. Він завжди володів хистом передавати думки, найсильнішим з-поміж них усіх. Зараз не час і не місце для цього.
— Я залишуся з нею, — сказав Джейк. У його голосі чувся величезний жаль, але без крихти вагання. І тієї миті Роланда захопила хвиля любові до хлопчика, якому він колись дав померти. Він чув, як той неосяжний голос з темряви за огорожею співає про цю любов. І про легке прощення на противагу до важкого вимушеного маршу спокути гріха? Йому видавалося, що це він також чув.
— Не треба, — сказала вона. — Йди з ними, зайчику. Я не пропаду. — Вона всміхнулася їм усім. — Це ж і моє місто також. Я цілком можу сама про себе подбати. Крім того… — вона стишила голос, наче виповідала величезну таємницю. — Мені здається, ми тут невидимки.
Едді знову подивився на неї підозріливо й прискіпливо, неначе запитуючи, як вона може не йти з ними, босі в неї ноги чи взуті. Але цього разу Роланда це не стурбувало. Таємниця Мії була в безпеці, принаймні поки що. Поклик троянди був надто невідпорним, щоб Едді міг зараз думати про інші речі. Йому до нестями кортіло якнайшвидше перестрибнути через паркан.
— Ми маємо триматися разом, — зрештою пересилив себе він. — Щоб не заблукати, коли повертатимемося. Це ж твої слова, Роланде.
— Чи далеко звідси до троянди, Джейку? — спитав Роланд. Співочий гомін у вухах був як вітер, у його супроводі важко було говорити. І важко думати.
— Ближче до середини пустища. Може, за тридцять ярдів звідси, чи менше.
— Щойно почуємо дзвоники, — проінструктував Роланд, — мчимо щодуху до паркану й Сюзанни. Всі втрьох. Домовилися?
— Згода, — сказав Едді.
— Всі втрьох і Юк, — уточнив Джейк.
— Ні, Юк залишається з Сюзанною.
Джейк насупився: йому це не сподобалося. Та Роланд і не сподівався, що він зрадіє.
— Джейку, в Юка теж босі лапи… а хіба не ти казав, що там повно битого скла?