Ні, ніхто їх грабувати не збирався, боронь Боже! Просто покотилася одна за одною ціла низка дивовижних випадковостей. Спочатку за два кроки від заправки в абсолютно незрозумілий спосіб три з чотирьох машин наїхали колесами на гвіздки. При наступному уважному огляді з’ясувалося, що й з ресорами щось негаразд. А вже як зазирнули про всяк випадок у двигуни, то Василь сказав, що взагалі не розуміє, як вони до нас доїхали: до капоту не доторкнешся, як усе всередині перегрівається, не інакше, як термостати гигнулися, а то вам не жарти. Агітатори між собою погомоніли і дійшли висновку: якщо вже, щоб врятувати демократію, доведеться посилати по нові термостати до Києва, то таки доведеться посилати.
Одне слово - група осіла у Великих Колодах міцно. Втім, уже наступного ранку після ночівлі серед команди зародилися сумніви в доцільності подальшого пересування регіоном. Бо тут природа, погода, люди чуйні і щирі. А як смачно годують у місцевому генделику! Врешті решт, агітувати можна й звідси, не розтрушуючи кістки по вибоїнах і не ламаючи ресори на під’їздах до навколишніх хуторів. Однаково люди звідусіль до нашого села з’їжджаються, і не тільки на роботу. Хто по новини, а хто просто - щоб у Василевій “точці” цивілізацією подихати. А як хто до нас не дійде, то йому вдома про все розкажуть. Ще й наглядну агітацію принесуть.
Бідолахи! Вони навіть не здогадувалися, що гвіздки у пилюці на дорозі не самі по собі виросли. І чорні капоти гаряченні, бо сонечко добряче припікає. З гостями розіграли спектакль під назвою “Не втратимо шанс!” за класичним сюжетом “гроші ваші будуть наші”. Знову кажу, ніхто нікого не грабував. Просто у свідомості колодчан за останні роки відбулися кардинальні зміни. Якщо колись до баби Софи на подвір’я випадково, переплутавши поворот, заїжджала машина з міськими номерами, баба махала ціпком і кричала:
- Чого це ви сюди вперлися?
Зараз ціпок відпочиває. Бабуня виходить назустріч у білому фартушку і з солоденькою посмішкою:
- Ой, як ви вчасно! Я оце тільки корову подоїла. Молочка свіженького купите? А яєчок ще тепленьких візьмете? Тільки-но з-під курочки. Та подивіться, які у мене яблучка славні! А картопельки молоденької вкопаю - дві хвилиночки, поки під грушею в тіньочку відпочиватимете. Та чого вам просто сидіти - може, й поснідаєте? У мене дешевше обійдеться, ніж у генделику, зате чистіше і смачніше.
Ну хіба можна відмовити такій милій бабуні? Незвані (але не неждані) гості мліють під грушею, наминаючи деруни зі сметаною, платять від душі, а ввечері стара Софа каже зятю, імені якого ніяк не спроможеться вимовити:
- Синку, ти ж як харчі до генделика повезеш, то не забудь і мені скинути.
Отак! Зять у генделику пасе тих, хто їде основною дорогою, а теща - хто в об’їзд. Бізнес!
Отже, про те, що агітатори при грошах, за мить знали вже всі Великі Колоди. Хитрих гвіздочків у пилюку накидав юний спадкоємець автозаправки. Софин зять відсунув від плити у генделику свою кохану дружину Галю і терміново викликав з хутора бабу Франю, котра ще на весілля наших батьків готувала, але й досі пече такі пиріжки з вишнями, що після першого ж шматочка будь-яка кінозірка забуде про талію і напхається ними по зав’язку.
Ввечері місцеві “капіталісти” скликали нараду: чим би ще полегшити гаманці гостей? Для початку - в крихітному сільському готельчику, котрий на три койки, “раптом” не стало води і світла. Зате на вигоні з’явилося кілька яскравих наметів зі зручними тапчанчиками та іншими причандалами. Такий собі літній кемпінг чи піонерський табір. Усього на пару гривень за добу дорожче, зате ж - яке повітря, тиша, водичка поряд. І ніхто не знав, що кемпінг той спроворила родина директора готелю.
За пару днів на п’яти першій групі наступила друга.
- Ми ж із вами угоду підписували! Про чесні вибори! - зарепетували новоприбулі.
- Підписували. А ми хіба що? В угоді є пункт: форсмажорна ситуація. Так це вона і є. Ресори кавкнулися і термостати з Києва ще не привезли. Тож виїхати звідси ми не можемо. А вам що заважає?
Виявляється, щось та й заважає. Тому коли до Великих Колод хвацько підрулила третя група, дві попередні вже стояли обабіч дороги й кричали:
- Форсмажорна ситуація!
Домовилися. У кемпінгу швиденько потроїли кількість наметів, а місцевий фельдшер провів для всіх трьох команд лекцію на тему “Лікувальні властивості трав’яних настоянок” з подальшою дегустацією. Настоянки були на спирту, а точніше - на хорошій домашній самогонці. Гості за ті три гривні, що коштував вхідний квиток на лекцію, надегустувалися досхочу, поснули, як після маківки, а зранку влаштували дійство, яке вони самі назвали:
Узгоджена передвиборча боротьба.
Танцювала карапет -
Побила ботинки,
Зосталися на ногах
Чулки та резинки.
(приспівка до танцю)
Баба Мотря, у котрої я молоко для поросят беру, казала, що останній раз у нашому селі стільки народу зібралося, коли Хрущов гроші міняв. З віддалених хуторів поприповзали на здибанку з агітаторами навіть такі бабці, що наші місцеві жіночки, зобачивши їх, лише хрестилися:
- Свят, свят, свят! Невже жива? А казали - разом із німцями десь пішла і згинула!
Оця сама, котра “ще жива” і перекапустила столичним агітаторам усі їхні сценарії. Бо не встигли хлопці дійти згоди, в якому порядку оприлюднюватимуть свої маніфести, як вона здійняла догори ціпка і запитала руба:
- А що цього року даватимуть на вибори?
- Не пойняв!?
- Ну, коли перший раз обирали після совєтів, то людям давали перловку і сахарь.
- І по банці тушонки, - уточнила друга, котра “ще не вмерла”.
- Не тушонки, а згущонки!
- Згущонка була другого разу, коли вибирали оцього рудого, що зара на портретах. А ще давали по три кіли вермішелю, і два кіли сахарю.
- А в нас на хуторі - ще й дерть для свиней.
- І наливали, скільки хто хтів! - подав голос Петя Гітлер.
- Та не може цього бути, товариші жіночки! Наша партія до таких принизливих методів не опускається.
- Може, може. Саме товариші нам і наливали. А котрі панове, так ті давали дерть. А на останніх виборах, коли у Верховну Раду голосували, то наш кандидат нам усі вклади повернув.
- Як то - повернув?
- А отак, узяв і повернув. І то не вашими бандерівськими гривнями, а справжніми совєцькими рублями. З Леніним! Які, каже, ви гроші у зберкасу віднесли, такі я вам і повертаю. А як оберете мене, то ще й проценти виплачу. У цих, як їх, у “жидах”.
- Бабцю, а може - в єврах?
- Може і в євреях. Вам видніше. Ми і їх візьмемо.
- І що, бабцю, обрали ви того, котрий вам рублі віддав?
- Аякже! Він же все повернув до копійочки, що на книжках було, те й віддав. Нікого не обманув.
- А ви, бабцю, з цими рублями кудись ходили? В магазин, чи хоча би на пошту?
- А навіщо? Нас депутат одразу попередив: ви цими грішми не розкидайтеся. Бо як його вже в президенти оберуть, то він нам реформу зробить, тільки не таку, як Хрущов, а наоборот. За кожного совєцького рубля даватиме десять нових.
- Ну, до реформи, то ще дожити треба. Як і до його президентства. А проценти вам депутат хоча би платить?
Бабця сльозу зронила:
- Ой, синку, тяжко! Він, правда, після виборів до нас ще не приїжджав, бо зайнята людина, не те, що нєкоторі. Але жіночка від нього була. Казала, що закон уже давно готовий, тільки комуністи не дають прийняти.
Тут втрутилася ще одна ощасливлена:
- Що ти таке наговорюєш? Зовсім уже здитиніла. Як це комуністи не дають прийняти, коли він сам із комуністів?
- А от і не з комуністів. Він із цих, як їх? Онука мені пояснювала, довге таке слово. Котрі вроді і демократи, і за соціалізм.
Всі присутні з цікавістю впірилися в кучерявого чоловічка з червоною трояндою на лацкані дорогого піджака. Той замахав руками, наче бджіл відганяв: