- Стривайте, що ви мені туфту гоните? По цій статті дітвору не судили. Це ж вам не групове зґвалтування старшої піонервожатої.
- Не судили. Але посадили. От мені самому цікаво: за що, як не за фальшиві гроші? Ви щось знаєте?
- Знаю. В рішенні суду сказано: за порушення закону про загальну середню освіту. Уроки прогулював. Я думаю - як вночі клепаєш гроші, то коли ж відсипатися? Вдень.
- Згоден з вами. Мене з іншого сміх бере. По цій статті можна було б половину Радянського Союзу пересаджати. Бо хто тоді уроків не пасував? Колючого дроту тільки не вистачило б.
Отут у діалог “ліві-центр” устряв “правий” у вишиванці.
- Я вам таке скажу, панове товариші. Оцей ваш слюсарчук мудак уже тому, що зображає з себе колишнього прогульника. Надаремне! Ми б із цих рублів, котрі він разом із родичем клепав, такий би піарчик зробили! Пальчики оближеш.
Всі повернулися до “правого”.
- Кажете, “лисики” підробляв? Прекрасно! Фальшивий Ленін! Як вам? Це ж не просто так, а свідомий виклик комуняцькому режиму. Далі: ці фальшиві гроші руйнували совєцьку планову економіку, отже, наближали крах СРСР. І нарешті - людина має робітниче походження. Супер! Це ж вам не ті наші “пісатєлі”, котрі раніше кричали “Слава КПРС!”, а тепер горлають “Слава Україні!” Це, можна сказати, народ.
Панове товариші відреагували неоднозначно. Кучерявенький навіть скривився:
- То може у вас на Западній таке пройде. Але не тут. У цих краях Леніна краще не чіпати. Пачка гречки і торба з грисом надійніше.
Кортіло мені сказати:
- А торбу з дустом кожному з вас! - але промовчала.
Врешті решт, добряче потомлені агітатори, котрих їхня ж товаришка обізвала не дуже пристойно, але дуже точно, перейшли на співи. “Ліві”, звичайно, виводили: “А Лєнін такой молодой…”, з правого боку чулося: “А ми тую червону калину підіймемо…”, а кучерявенький і його колеги завели, що називається, в тему:
“Выбери меня, выбери меня,
птица счастья завтрашнего дня!”
Люди поступово розбрелися. Зібралися додому й ми з Павлом. Вирішили скоротити дорогу і пройти городами поза кемпінгом. З наметів чулися голоси: видать, агітатори продовжували свою нараду і “в койках”.
- Анекдот розказати? Слухайте: йде хлопець лісом, бачить: на галявині бабця сидить, така страшна, як атомна війна. Хлопець скривився, а бабця йому: ти не кривися, я, між іншим, чарівниця. Можу виконати будь-які три твої бажання.
Добре, каже хлопець, хочу шикарну машину. - Машину? Буде. На узліссі на тебе чекатиме шестисотий “мерседес”. Потім, каже хлопець, хочу багато грошей. -Зазирнеш у багажник - весь буде доларами забитий. - А ще хочу красуню-дружину, білявку з довгими ногами. - Якраз така в машині й сидітиме. - Гаразд, а що за все це? - Зрозуміло, що. Сексуальна послуга.
Обслужив хлопець бабцю, штани натяг - і бігом із лісу! А бабця йому вслід: синку, а скільки тобі років? - Двадцять п’ять, а що? - Та нічого, такий дорослий, а в казочки віриш.
Сміялися і в цьому наметі, і в сусідніх. Потім перейшли на шепіт:
- Слухайте, щось треба робити! Народ ще чого доброго справді проголосує за цих “лівих” за звичкою.
- А що саме робити?
- Що робити, що робити… Знову студентів кликати з відкріпними талонами.
- Боюся, цього разу такий варіант не пройде. Але студентів однаково треба. Хай на виборчій дільниці влаштують штовханину, нібито довжелезну чергу. Тоді простий дядько подивиться на цю веремію, плюне і піде в городі поратися.
- То й що?
- Е-е-е, в тому то й секрет, що простий дядько піде, а той, котрий від нас аванс одержав, проголосує. Ми цю тактику в Черкаській області апробували - спрацювало, як годинник! Щоправда, команда того, котрий програв, відловила наших і відмотузила по перше число.
- Звідси висновок: студентів треба брати з інституту фізкультури.
- Слухайте, тут он конкурентам закинули, що їхній кандидат нічого не тямить у сільському господарстві. Так вони: “Не хвилюйтеся, наш кандидат може відрізнити ґаблі від граблів”.
- І що?
- Що-що… нам теж щось подібне можуть сказати. А ми як відповімо? Що він відрізняє хліборізку від соломорізки?
- Пиши: відрізняє трітікум дурум від авена сатіва.
- Що? Від чого?
- Пшеницю від вівса. Чи навпаки - овес від пшениці. А взагалі - яка тобі різниця? Головне - звучить по-науковому…
- У мене є ще пропозиція: треба, щоб у лівих листівок не стало!
- Тс-с-с! Тихше!…
Заговорили ще тихіше. Ми з Павлом підступилися ближче, бо такі розмови вже пахли неприємностями для Шерифа. Хочеш-не хочеш, але доведеться й це вислухати.
- А як - щоб не стало?
- Елементарно. Спіонерити. Це ж не гроші, за них нічого не буде.
- Та ти що! Ми ж із ними угоду підписали!
- От так їм і скажемо: ми з вами угоду підписали, а ви тут інтриги точите. Самі листівки поховали, щоби нас брудом облити.
- Ну, ти даєш…
У другому наметі теж шепотіли:
- Хіба ти не віриш у нашу перемогу?
- Чесно? Не дуже…
- То нащо ж…
- А! Як не дожену, так хоч зігріюся. До речі, й сам погрійся. З усього треба мати вигоду, перш за все, для себе. Ти там у звіті скількох найнятих на місці агітаторів записав?
- Десять.
- Пиши двадцять, хто там перевірятиме. Паспортні дані я тобі потім дам. Розрахунок - тобі три, мені сім.
- А чому не порівну?
- Ідея і паспорти чиї? Ото ж. Тримайся мене, я агітатор зі стажем. Щось іще вигадаю, то й тобі перепаде.
- А раптом усе ж виграємо? Наш обіцяв…
- Обіцяв, обіцяв… Ну ти такий великий, а в казочки віриш.
Ми з Павлом уже зібралися йти, коли почули:
- А мені вчора сон приснився: зала засідань Верховної Ради, урочиста хвилина, грає “Ще не вмерла…” Наш стоїть із значком депутата… і ми з тобою коло нього!
- А, ну спи далі. Може, тобі присниться, як я президентом стану.
Нарешті затихли. Але на ранок з’ясувалося, що спали не всі. Ще не встигли наші господині вийти до корів, як побачили свіженькі листівки. Нічого нового в їхньому змісті не було, бо “ліві” вже кільканадцять років від виборів до виборів повторювали одне й те ж. Головне, що порозклеювали першими. І цю печальну істину, схоже, дуже боляче переживала колишня прокурорша, котра стояла під одним із стовпів і свого кучерявенького хіба що не носом в комуністичні гасла товкла:
- Ото будете спати! Будете спати! Все проспите! Це вам що - вибори? Чи фуршет на халяву?
Кучерявенький виправдовувався:
- Що я вам скажу? Це наша недоробка. Повага до друкованого слова ще збереглася у віддалених сільських общинах. Нас про це попереджали.
- А як попереджали, то чим ви думали?
- Розумієте, “ліві” на цьому ділі ще з дев’ятсот п’ятого року наблатикалися. Ми тут з вами паримося, паримося, а вони вже наліпили!
- Ну, то ліпіть наші!
- “Розумна річ, всі зачали гукать!”
- Хто зачав гукать?
- Це я цитую. З читанки. Але я не про те. Тут головне - не хто першим наліпить, а хто встигне наліпити своє зверху. Краще хай заклеїмо ми, ніж заклеять нас.
- Ну так чого ви стоїте, як Попандопуло? Бігом!
- Я почекаю, поки наклеять “праві”, щоб уже потім заклеїти усіх їх одразу. Одним махом.
- Ви мусите втямити одне: прізвище нашого кандидата має бути скрізь, щоби впадало у вічі, куди не глянь. На стовпі, на паркані, на стінах, на автобусній зупинці, на заправці…
- Там заправщик одразу поздирає.
- А ви знову наклейте. Розумієте, це має бути на рівні підсвідомості. Людина прийде голосувати, побачить прізвище, яке найбільше запам’яталося - і поставить галочку. На рівні умовного рефлексу.
Ого, нас уже з собачками Павлова в один ряд ставлять. Ну-ну…
- От якби ще на дорозі через кожні сто метрів ставити щити з величезним портретом Нашого! Це вже для водіїв. Щоб у очі кидалося. І який-небудь промовистий напис.