Ага, щоб відволікати водія від дороги? Гарно придумано, нічого не скажеш!
- І фото таке, щоб раз побачиш - і надалі перед очима стоятиме!
Тьху! Один раз уночі присниться - тоді вже точно за такого не проголосую!
- Але, на жаль, це неможливо. Самі ж підписували угоду, в якій вказано, що портрети кандидатів мають бути не більші обумовленого розміру. Тридцять на сорок. Але сантиметрів.
- Ото питається, на якого біса підписували? А тепер крути мізками, як той циган сонцем!
- Нічим не треба крутити. І великих портретів не треба, бо малолітні хулігани їх одразу гноєм позаляпують. Цього добра на селі ще трохи є…
Тут солодка парочка побачила мене, замовкла і заклопотано помарширувала до своїх наметів.
“Праві”, скажу вам, на початку теж не особливо перетруджувалися. Заклеїли комуністичні гасла своїми: “Україні - волю! Злодіям - в’язниці!” Але це теж уже було. Тому всі три команди піднапружилися з конкретними обіцянками.
Для початку - зробити з нашого села взірцевий райцентр. Але що тут робити? Фактично ж останні роки, як казала моя кума з податкової, дев’яносто відсотків податків по району йшло саме з наших Великих Колод. Народ погомонів трохи на тему: зараз ми самі тут хазяйнуємо, а тоді доведеться ще цілу тічку дармоїдів годувати - і розійшовся у своїх справах.
Наступна листівка гарантувала Великим Колодам статус міста обласного підпорядкування. І ця ідея теж не викликала ентузіазму. Баба Мотря виклала контраргументи найлаконічніше:
- Город, кажете? А де я в тому городі свою корову і гусей тримати буду? На балконі? Та на трясцю мені здався той ваш статус.
- Ми доб’ємося, щоб нарешті відремонтували трасу біля вашого села!
- Що? Я тобі доб’юся! Я тебе самого так доб’ю з твоєю ініціативою, що більше не захочеш!
- Ми опинилися ще далі від народу, ніж колись декабристи! - картав своїх кучерявенький, - треба говорити з людьми їхньою мовою!
Поговорили. В наступній листівці обіцяли зробити з Великих Колод “вільну економічну зону”. І оце була найбільша помилка “центристів”. Бо отой народ, котрий, по-їхньому, електорат, почав не тільки плювати на цю обіцянку, а й малювати поперек неї різні образливі слова і навіть цілі вирази. Річ у тім, що для моїх односельців, людей простих, невибагливих і дуже земних слово “зона” мало лише два значення. Перше - Чорнобильська зона, друге - та, котра за колючим дротом і з конвоєм. Добалакалися…
Першими оговталися “ліві”.
- Ви придурки! Ще б пообіцяли кожному дядькові контрольний пакет акцій “Чейз-Манхеттен банку”. Простіше треба, дохідливіше!
Наступна листівка з профілем Леніна у горішньому правому кутку обіцяла повернути народу безкоштовну вищу освіту і медицину. Ефект не забарився.
- А коли це воно було безплатне? - мітингував біля генделика колишній колгоспний бухгалтер. - Я пам’ятаю, при комуністах мусив корову продавати, щоб пристроїти свою телицю в педінститут. Рипнувся, щоправда, і в медичний, але мені там одразу: ідіть, дядьку, ідіть, у ваших Великих Колодах колгоспний бухгалтер стільки не накраде. Хіба що голова - та й то, як добре вродить.
Люди підхопили тему і почали пригадувати, у що обходилося колись навіть наше скромне медобслуговування у фельдшерському пункті. Не кажучи вже про районну поліклініку.
І тут прокол!
Кучерявенький увечері взяв за душу Васю Дизеля:
- Ти мені скажи, чого у вас усі такі в’їдливі? Повітря тут таке, чи що?
- То у вас у місті повітря. А у нас - кисень. І потім, що ти хочеш - життя змінилося. Сімдесят з гаком років такі, як ти, нас їли - тепер ми вас їмо. Звикайте.
Підскочив “лівий”:
- А чого ви проти колгоспів?
- Бо як повернуть колгосп, то мені доведеться назад трактора віддавати.
- А, вам трактора шкода?
- Шкода. Я його, іржавого, оцими-от руками до гвинтика перебрав, а віддам - за день розкурочать.
- Як ви не розумієте, що колективна власність на землю - то сила!
- То сила тільки для таких, як Петя Гітлер, що як не вкраде, то не проживе. А для справжнього господаря то може й сила, тільки нечиста.
Ха-ра-шо!!!
В Коломиї на базарі
Танцювала з Грицем.
Як крутнулась, то вибила
Штирі зуби цицем
(коломийка)
Колодчани - люди гуманні. Подивилися-подивилися, як агітатори мучаться у своїх намаганнях наблизитися до народу, та й вирішили їм допомогти. Прислали депутацію на чолі з Микитовичем.
- Тут ось що, - солідно заговорив наш голова, - не хлібом єдиним жива людина. Та й хліб той ми самі собі виростимо, а от як стосовно “зрєліщ”? В нашому селі артисти хіба що проїздом з’являються. Зі швидкістю шістдесят кеме… Хоч би один зупинився. А до культури прилучитися ой як хочеться!
- А кого вам гальмонути?
- Ми оце вчора по телевізору дивилися, стрибала там знову ця… Христя в намисті.
- Хто?
- Аллина дочка, котра за чеченцем. А він їй пику б’є… Така нещасна, зверху - гола, а знизу - дупа в чорних колготках. Зовсім обносилася.
- То що вам - Орбакайте привезти?
- Ні, я якраз хотів сказати, що ото такої нам не треба.
- Ваша правда. Бо ця, як ви кажете, Христя в намисті разом з її мамашею-пенсіонеркою - то вже секонд-хенд. Вторсирйо по-вашому.
- По-нашому - вторинна сировина.
- Хай буде! Головне - ми вам справжню артистку привеземо. Таку, що тут у вас дахи позриває!- підстрибнув радісно кучерявенький. - Закачаєтеся!
І справді, того ж дня оголосили, що до нас їде не хто-небудь, а сама (чи сам?) Вірка Сердючка!
Навели сякий-такий порядок у старому літньому кінотеатрі, бо тільки там була сцена, позабивали гвіздки в ті лавки, котрі хиталися, і протягли від стовпа дроти, щоб було куди апаратуру ввімкнути. Ну не під баян же він (чи вона?) виступатиме!
Нарешті приїхала сама артистка. Вибігла на сцену і закричала:
- А у нас - гуляночка-а-а!
- Оце то цицьки! - пробурмотів за нашими спинами мій старшенький.
Ну-ну… мале, а раннє. Треба буде сказати Павлові, щоб за сином приглядав. По-чоловічому.
- Та то під сорочкою шарики резинові. - пояснив молодший.
І цей туди ж. З отою роботою не зогледишся, як онуків у пелені принесуть. Павле, ти послухай, про що твої діти балакають!
- Які шарики, малий?
- Ну, такі, як “У зятя” на стінах висять.
- Ніякі не шарики! - встряв менший Тищенко. - то гондони надуті!
- Ой ви, село не заасфальтоване! Хто так каже: резинові шарики, гондони? Теж мені, Сердючки великоколодівські!
- А як треба?
- Не “резинові шарики”, а гумові кульки…
Розумна ж у мене дитина росте! Як треба буде, то всіх свиней продам, а вивчу його в академії. Тільки не в тій, районній, що з телячого технікуму перероблена, а в справжній, у Києві, котра біля центрального автовокзалу.
- …і не “гондон”! Сам ти гондон! Правильно називається: кондом.
Звідки в цьому віці така обізнаність?
Малий Тищенко, перш за все, почув: “сам ти гондон”, тому одразу поліз битися, але, побачивши поблизу Шерифа, вгомонився. Але ненадовго:
- А давайте зараз перевіримо!
І як же це вони зібралися перевіряти? Невже мацати підійдуть? Оці от пуцьвірінки? Мені стало смішно. Хлоп’ята щось там вовтузилися, а тоді Федьчин прошепотів:
- У кого скобки є?
- Льются песни, льются вина!… - пристукувала каблуками Вірка Сердючка. Народ не шкодував оплесків, а як дійшло до приспіву, дружно підхопив:
- Ще не вмерла Україна,
если мы гуляем так!
- Зараз як бабахне! - прошипів у мене над вухом Тищенко-молодший.
- То воно ж - і так, і так бабахне!