- Якщо гумова кулька - то голосніше…
Отут мені все стало зрозуміло: перевіряти зібралися рогаткою конструкції “два пальці-гумова смужка” і “скобками”, себто, половинками канцелярських скріпок з гострими кінцями. Колись у школі мої однокласники били цими “скобками” по лампочках, а найшкодливіші - дівчатам по ногах. Але ж то коли було! А цих яка холєра навчила?
Я хотіла цитькнути на синів, але не встигла. Щось ляснуло, але нічого не бабахнуло. Натомість артистка звереснула і вхопилася за груди. І що характерно - вона замовкла, а пісня з динаміків лунала далі.
- А у тьоті цицьки справжні! - радісно заверещав малий Тищенко.
- Справжні… - розчаровано протяг хтось із дорослих. - Е, люди, нас дурять! Цицьки справжні, а значить - Вірка Сердючка несправжня. Під чужу фанеру, холєра, відробляє!
Ох і ґвалт здійнявся! Псевдо-Сердючка дременула, підтанцьовка - за нею. Народ - слідом. Шериф, як завжди, за народом. Старі люди, щоправда, лишилися на місцях, але виключно тому, що від реготу не могли на ноги звестися. Тим часом пара хлопців з обслуги фальшивої зірки жужмом поскидали в машину свою апаратуру - і дали по газах.
Група народних месників повернулася через кільканадцять хвилин вельми розлюченою. От дивна річ - “артисти”, виявляється, добре знали всі тутешні стежки. Бо замість бігти до дороги вони вискочили городами на леваду, а звідти - до лісу, і поминай, як звали. Цікаво, звідки вона родом, ота розмальована і зі справжніми цицьками? Невже колись у наших Великих Колодах гусей пасла?
Хоча - може заздалегідь шляхи відступу розвідали? Видать, їх уже не вперше бити хотіли.
А народ уже потяг на сцену кучерявенького.
- Ми ще не проголосували, а ти вже дурити нас зібрався?
- Та я сам не знав! У мене короткозорість, як я міг роздивитися, що вона несправжня? Під спідницю їй лізти, чи що?
- Їх, оцих двійників, зараз до біса! - кинув хтось на захист агітатора. - Останню фальшиву Сердючку в Карачаєво-Черкесії піймали.
- Остання була у нас!
- Раз не піймали - значить не остання.
- Якщо так - сам співатимеш! І без халтури! І без фанери! Даремно, чи що, народ зібрався?
Співали всі, а переляканий кучерявенький, ще й підтанцьовував. Виконували будь-які замовлення, і лише коли стара вчителька російської мови і літератури Валентина Спиридонівна виявила бажання послухати романс “про вишнёвую шаль”, змолилися:
- Не наш формат!
Зять баби Софи раптом вибрався на сцену і заголосив:
- Браття українці! Москалі там наших на Кавказі вбивають! А ми тут їхні пісні слухати будемо? А дулі з маком! Зате кожному, хто сьогодні зайде до мого закладу - скидка два… ні, п’ять відсотків!
І всі разом, сільські і міські, дружними лавами, як колись на демонстрацію, рушили, співаючи:
- Піду втоплюсь я у річці глибокій,
Шукати будуть - не скоро знайдуть!
Ти будеш плакать, минатимуть роки,
Мене до смерті не зможеш забуть!
А на ранок з’ясувалося…
Ти Микола, я Микола, оба ми Миколи.
Тебе били біля церкви, мене біля школи.
Тебе били біля церкви, бо ти п’єш горілку,
Мене били біля школи, бо я люблю дівку.
(коломийка)
А на ранок з’ясувалося, що зник агітатор на ім’я Микола Кульок. Як по-нашому, по-сільському, то це був уже не ранок, а десь навіть ближче до обіду. Село не місто, тут Бог дає тільки тому, хто рано встає. Ну, а заїжджі команди за своєю міською звичкою, та ще і після вчорашньої халепи з несправжньою Сердючкою, прокинулися пізненько.
Спочатку ніхто не звернув увагу на те, що цього Кулька немає. Подумали навіть - устав раніше і пішов десь, погуляє і вернеться. Бо ж на одинадцяту домовилися зібратися, посидіти-подумати, своєму начальству в Києві по телефону відзвітувати. У кожного своя робота - хто свиням раду дає, хто - політикам.
Проте, коли у визначений час Кульок не об’явився, почали питати, хто його бачив. З’ясувалося, що з учорашнього дня - ніхто. А головне - мовчав його мобільник. Коли ж придивились уважніше, помітили, що ліжко з учорашнього ранку заслане: як він кинув на нього пачку анкет, так вони з обіду і валяються. Вирішили: раптом щось удома трапилося, зірвали терміново. Але тоді би він попросив у керівника машину. А потім - усі речі, навіть гроші й документи так і залишилися в наметі. Тут уже стривожилися не на жарт, але шуму не здіймали.
Кучерявенький з колишньою прокуроршею зайшли до Шерифа і, вставляючи через кожне слово “тільки без розголосу”, попросили допомоги. Олексій теж особливо не проймався:
- Ну подумаєш - дорослий дядько, на сільській природі, на чистих харчах і нормальній випивці цілком міг десь завіятися і спати собі в якійсь копичці.
- А чому саме в копичці? - не зрозуміли відвідувачі.
- Щоб не заважало хропіння з власного намету і сусідніх. Бо точно чув: хтось із ваших так хропе, аж у генделику вітрина деренчить.
- Не знаю, не знаю, - відмахнулася колишня прокурорша. А кучерявенький так хмикнув, що ми з Олексієм одразу зрозуміли, що хропе сама мадам.
- Ну раз така справа - пишіть заяву.
- А на словах можна? Щоб ніде не фіксувати? Бо ж ситуація, як ви розумієте, делікатна.
Хоч ситуація і була делікатною, проте, заява, хай і на словах, є заявою. Щось треба робити.
Шериф вивів з гаражу свого “газика”, посадив кучерявенького поряд з собою, а прокуроршу на заднє сидіння і потихеньку об’їхав усі вулиці, а потім і околиці. Крадькома, щоб ніхто не бачив, зазирнув під копички за вигоном… Нема! Тобто: всі собаки, кози, гуси, качки і кури, і, як завжди, зранку п’яненький Петя Гітлер - у наявності. А Кулька нема.
Коли в черговий раз зупинилися біля крайньої хати, хлопчик років чотирьох, який сидів на паркані, мов той горобчик, спитав:
- Дядьку Шелиф, ви вже знайшли того, шо плопав?
От вам і “тільки без розголосу”. Село!
Нічого не поробиш, довелося вертатися до офісу і там писати заяву за всією формою.
- Був би ваш Кульок нормальною людиною, - скрушно сказав кучерявенькому мій родич, - то ми би згідно з інструкцією взяли би від вас цю бомагу тільки через три дні. А так - доведеться шукати. Політика, хай вона горить!
- Найсмішніше буде, - відповів кучерявенький, - якщо його хтось із оцих от, конкурентів перекупив.
- Як це - перекупив? - здивувався мій наївний Олексій. - Він що, корова чи, вибачайте, кнур?
- Свинюка він! - раптом вибухнув “центрист”. - Йому що не скажеш, все по-своєму зробить, аби тільки не так. Я не знаю, з чого б він взагалі жив, якби не ті вибори. З усіх нормальних робіт його вже виганяли, а нам доводиться брати. Ви ж розумієте, пане лейтенанте, платиш їм, платиш, лаєш їх, лаєш, просиш… мало не на коліна стаєш. А йому тільки-но з-за куща зайвий долар покажуть - і нема його!
- Щось воно тут не тулиться. Якби його перекупили, то як каже мій шановний родич Павло, з усіма тельбухами. А так - речі на місці, гроші і документи теж. І взагалі - для Великих Колод це щось новеньке. Щоправда, старі люди казали, колись один наш дядько з хутора від родичів вертався, взимку діло було, і пропав. А навесні, коли крига скресла - виплив.
- Як то - виплив?
- А отак. Він, бачите, навпрошки пішов, через ставок. А вже темно було, та й мело добряче. То він у підмерзлу ополонку і шугонув. От уже точно - хто прошкує, той дома не ночує.
- Так ви вважаєте, що й наш десь утопився?
- Згідно з лекціями з криміналістики, що нам у школі міліції читали, потопельник спливає як мінімум через тиждень. Зачекаємо.
- Тіпун вам на язик, лейтенанте, - заверещала колишня прокурорша. - Та нам уже завтра наше керівництво таке влаштує, що хоч сама в ополонку стрибай. А де я її влітку візьму?…
- А ви спробуйте в копанку, - з погано прихованою надією в голосі порадив кучерявенький.