- Бо на краще, доню, батьки не могли спромогтися. А тепер от - людину крадуть. І де? У Великих Колодах!
Дообідали (чи довечеряли) нарешті, провели Павлових батьків на їхній куток, а Шерифа до його хатки, та й рушили нічною вже порою додому. Коли глядь - а в генделику „У зятя” ще світиться, і голоси чути. Кому це там не спиться? Цікавість взяла. Завернули.
А в самому генделику ще одна несподіванка: всі три команди разом сидять! То вони кожен у своєму кутку тулилися, як зайдеш, то „праві” праворуч, „ліві” ліворуч, а „центристи” - посеред них під вікном. А тут - столи позсували, посідали впереміжку, один одному наливають, і всі такі тепленькі-тепленькі… Видати, давно сидять. Допилися до того стану, коли всі люди - брати.
Ми на мигах Зятеві свою каву замовили - і в улюблений куточок, де тінь. Але агітатори нас навіть не помітили.
- Що я вам, скажу! - це, здається, „лівий”. - Шкода Миколку, хоч плач. Оце ми з вами тут п’ємо і закусюємо, а він лежить десь на дні якогось… водойому. І каменюка до шиї прив’язана.
- Задній міст від „газона” краще, - похмуро докинув його сусід. - Тоді вже точно не випливе.
- А ти звідки знаєш, спеціаліст? - підколов хтось із тверезіших. - Либонь, сам на цьому ділі підробляєш поміж виборами? Признавайся!
- Чого вчепився? Нікого я не топив, хіба що тещину сучку. Та й то у відрі. Мале таке, сучку маю на увазі, а таке ж падлюче, як і його хазяйка. Всі руки покусала.
Тут уже єдина жінка, котра колишня прокурорша, звереснула:
- Припиніть! Гицелі! У вас нічого святого! Поминки називається!
- О! Так ми його, виявляється, вже поховали! Може, скажете, де? Завтра разом підемо на могилку з квіточками… і з міліцією.
- А ви не чіпляйтеся до слова, то я обмовилася.
- Та годі вам гавкатися! От я пам’ятаю: в дев’яносто четвертому в Києві, ну в тому нещасному окрузі на Сирці, ви всі його знаєте, так ми на людях по різні боки вулиці ходили. А ввечері тихенько зберемося, вип’ємо і ділимося всім - і горілкою, і підписами, і голосами. Кандидату кандидатові, а нам - наше.
- Н-да-а-а, ти маєш рацію. Я про той округ ще дітям розказуватиму. Такого більше вже точно не буде. Три роки підряд вибирали-вибирали… і таки не вибрали.
- А це все ота, котра його в дев’яностому розпечатала. Не інакше - відьма! Наврочила. Не йшов народ голосувати - і край! Казали: хватить з нас отої самовисуванки. Казали: як сама висунулася, то тільки її й бачили. То її в Америку занесе, то в Австралію… а як труба коло технікуму луснула ще при комуністах, так вода й досі тече. Очерети вже виросли, жаби кумкають, скоро риба заведеться. А вона - то у Папи Римського, то у Патріарха Вселенського… то у чорта лисого. Тільки не в окрузі.
- Ой, та не перебільшуйте ви роль лічності в історії! Чому вас тільки в партшколі вчили?
- Брехня! Не вчився я у партшколі!
- Він взагалі ніде не вчився, він у нас самородок, ги-ги! До сорока років не знав, що в літері Ї дві крапочки писати треба.
- Цить! Бо як будуть тебе вибирати, то я конкурентам твого табеля продам, за шостий клас.
- Я що - дурний - сам висуватися? Мені й в агітаторах добре. Давайте краще наллємо і вип’ємо за них, за годувальників наших, дай їм Бог здоров’я, а нам - виборів почастіше.
- Ні, що не кажіть, а тоді на Сирці ми погусарили. Господи, які люди! Колишній міністр, майбутній начальник канцелярії і все ще директор військового заводу! Які гроші крутилися, який нал! Мамо рідна, яка готівка! З рук у руки!
- Якби ще не та клята інфляція, то не стирчали б ми з вами зараз у цих Колодах, як лом, не скажу, де.
- А вам що - купонами платили? Тю! Команда називається! Вам тільки за голову сільради агітувати.
- Ну, знаєте, не кожному „капусту” в дипломатичних кейсах „з-за бугра” возили. Ми, приміром, як увесь народ: вранці одержав і бігом до магазину, доки ціни не підскочили. До речі, що б там не казали, але від нас була найбільша явка. І не за „капусту”, а по велінню, так би мовити.
- Бо дурні! І ви, і ваш електорат. Ми, приміром, агітували, щоб люди сиділи вдома, але культурно, і так, щоб кандидати не знали.
- Та ви що! Це ж зрада!
- Ви ще скажіть - ганьба. Ніяка це не зрада, а тверезий розрахунок. От, приміром, прокрутилися б ми, всіх, кого треба, підмазали, решту умовили. Або просто збрехали. Народ, бачте, й досі в золоті гори вірить, а тоді це було на раз. Скажеш їм: на Київ-товарному вже ешелон стоїть з німецькою гуманітаркою. Як тільки нашого кандидата оберуть, так одразу - згідно зі списком: хапай мішки, вокзал відходить! Вірять! Ну, а після виборів, що б ми мали у результаті?
- Відловили б і хліборізки поначищали.
- Ні! Мали б ми, перш за все, депутата в окрузі і безробіття для нашої команди на наступні три роки. Нема виборів - нема кохання.
- Чекайте, я щось не зрозумів. Це ж саботаж!
- Саботаж вам жінка влаштує, коли ви їй зарплату не принесете. Оті троє, котрих ми начебто пропихали, а насправді - запхнули, куди подалі, вони що - з голоду повмирали? Живіші за всіх живих, як той Ленін!
- Ти Леніна не чіпай, падло бандерівське!
- Так! Джигіте! Сатурну більше не наливати! Бо перейшов на особистості… Так про що я?
- Ну, про ті вибори на Сирці, що так і не закінчилися.
- То я й кажу: головне не те, що жоден з кандидатів не пройшов, а те, що ми з голоду не здохли.
І тут раптом один з агітаторів, котрий тихесенько собі куняв, раптом скинувся, як той кінь, і голосно зареготав. Компанія замовкла, а потім хтось здивовано спитав:
- Ти чого? Щось наснилося?
- Та ні. Згадав, як ми мульку запустили про нашого кандидата, що він, мовляв, долари чемоданами за бугор вивозить.
- А що тут смішного?
- Бо то не брехня виявилася, а правда. Його ще ледь не посадили, але обійшлося.
- Либонь, поділився, з ким треба. Нормально.
- Чекайте, щось воно у горлі деренчить… Джигіте - наливай!
Наступний ранок був навдивовижу тихий і спокійний. Я спершу не могла зрозуміти, чого це воно так добре: начебто сонечко світить, як і раніше, клопотів не поменшало, гості на вигоні ще товчуться, а на душі спокійненько-спокійненько! І лише за якийсь час зрозуміла: я прокинулася сама, а не розбуджена суперечкою Маньки і Ганьки.
Манька і Ганька - ото й були ті дві лімітниці, котрі оселилися на хуторі Малі Пеньки. Обидві наші, місцеві. Тільки Манька одразу після школи записалася в міську “ліміту” і на селі з’являлася лише тоді, як треба було “поповнити торбу”. Наче ураганом змітала городину з грядок у мами, обносила черешню, яблуню, грушу - і до наступного врожаю. А Ганька, її подруга, і була тою неповнолітньою “порнозіркою”, про яку я вже згадувала. З міста їх обох теж вигнало безробіття, а тут, маючи дах над головою, вважайте, безплатний, ту ж саму свою городину і ще дещо з лісу, на все решту вони заробляли, миючи посуд у генделику, прибираючи офіс Шерифа (як є така ставка, то мусить же хтось прибирати), ну й підторговуючи в кіоску “Снікерсами” і презервативами.
Єдина проблема, яка постійно турбувала Маньку й Ганьку - чоловіки. Ні, заміж дівки не збиралися, нащо? Мужчина їм потрібен був тільки для одного, отого самого. Але ж у Великих Колодах єдиним неодруженим був Шериф, а до нього з зальотами підкочуватися небезпечно. Решта чоловічого поголів’я трималося від Маньки з Ганькою подалі, бо від них, як влучно сказав один артист, “можна ящур підхопити”. Отож - суцільне безриб’я. Тому, варто було з’явитися комусь ненашому, хай і поганенькому, аби у штанях теліпалося, як подруги починали його обробляти. Зрештою, одній із них вдавалося привернути до себе увагу “об’єкта” - і от тоді починався цирк! Бо друга одразу заявляла, що то її мужчинка, а подруга, мовляв, його відбиває. Здіймався крик, мами затуляли дітям вуха, а решта дорослого населення ставало біля парканів і слухало, як на концерті.
- Ах ти прастітутка! У тебе замість совісті дірка між ногами!
- Тю! Можна подумати - ти свою зашила. Сама ти прастітутка. Ти перша до мужика липла. А я не винна, що він у мене влюбився.