- Влюбився, зараз! Може, ще поженитеся? Обоє рябоє, знаю я, чого вам треба.
- Ну так! Бо я жива людина! Це отам, - тицяється пальцем у кладовище через дорогу, - отим нічого не треба. А я ще не вмерла! Мені мужичка треба!
Отак з ранку і майже цілий день. Однак, увечері Манька з Ганькою мирилися, за вечерею випивали по “стопочці” домашньої медовухи і співали на весь хутір, аж у село було чути: “Ой, літала в синім небі пташечка, літала. Але ж я була дурна, що вчора не дала!”
Та ото ж кажу - день почався гарно. Зайшов Зять:
- У вас там кабанчика, щоб на м’ясо, не знайдеться?
- Є у нас і кабанчики, є у нас і свинки. Зайдеш, вибереш, разом заколемо. Може, ще щось треба?
- Думаю, завтра все треба буде. Свої припаси закінчуються, бо гості їдять, як після місячної дієти.
- Скажи: от ти всю цю братію в генделику частіше за інших бачиш. То що про них думаєш?
- Маріє, якби там, де я колись жив, у мене зник навіть не родич, а кунак - слухай, я б гори перевернув, я б місця собі не знайшов, не їв би, не спав би. Та й у Колодах теж народ небайдужий. А вони, оці агітатори… так, наче не людину загубили, розумієш, а коробку сірників. Ти знаєш, що вони про все це говорять?
- Звідки? Я ж до тебе як і зазираю на каву, то міські у “піонерському таборі” вже хропака дають. Ото тільки вчора засиділися.
- Розумієш, ті, з ким він приїхав, ця… як її…
- Команда.
- Ага. Футбольна… Так вони кажуть спочатку: було би добре, якби його подовше шукали, до самих виборів. А як побачили, що я прислухаюся, то одразу: ні, звичайно, дай Боже, щоб він був живий! Бо ж як щось трапиться, то його нашому Хазяїну в труні під самі вікна принесуть. Ще й телебачення покличуть.
- А інші що ляпають?
- Інші мовчать-мовчать, а потім, як вип’ють, то кажуть, що… пробач, Маріє, що дурний у тебе родич. Мовляв, не там шукає. Не в селі треба і не навколо села, а в місті, прямо в штабі. Отам він сидить, кажуть, і над усіма насміхається.
- Ой, люди, люди, небораки. Ну, що міські говорять, я вже від тебе знаю. А що ти сам думаєш?
- Думаю, або агітатори правду кажуть, або зовсім уже в тих містах народ перевівся. Ти ж розумієш - людина зникла, а вони анекдоти розказують.
Обурений Зять виказав усе, що йому накипіло - і пішов. А за якийсь час від паркану погукав фельдшер:
- Маріє, у тебе домашньої на травах не лишилося?
- Є. На звіробої і на горіхових перетинках.
- Беру! Все оптом! По роздрібній ціні!
- Горіхівку не віддам. Як раптом Павла “швидка Настя” вхопить - чим я його лікуватиму?
- Павлові я пігулку дам, ще краще буде. А настоянка мені позаріз потрібна: гості попросили повторити лекцію про народну медицину.
- Добре. Але будеш у районі - привезеш мені вітаміни для свинок.
- Нема проблем! До району я може просто сьогодні й поїду.
- А що, ліки в аптеці кінчаються?
- Ой, якби ж то ліки! Хочеш посміятися? Заходить до мене сьогодні Манька. І просить “запобіжники”, ну, презервативи. Я їй: скільки? А вона - скільки є, всі давай. Нащо так багато, питаю. І що ти думаєш? Раніше вона б мені таке сказонула, що вуха в трубочки поскручувалися б.
- Ця може…
- Так ото ж! А сьогодні - тільки глянула на мене отак, млосно: я ж, мовляв, не лише для себе, нас же двоє… І воркоче, як ото твої свинки після Коханого…
- Може, вона для кіоску?
- До кіоску Сорочиха після похорону нікого не пускає. Та й потім - що то за навар вийшов би? Як із крутих яєць. Ні, для себе брала. Знову в блуд кинеться. Клієнтів же понаїхало!
- А, ну-ну…
Просив мене брат: як щось помітиш незвичне, одразу мені кажи. Незвичне не забарилося. Павло зайшов зі двору до кухні і запитав:
- А куди ти заступа переставила?
- Не чіпала я заступа… Потримай краще двері в коморі, я банки повитягаю.
- Які банки?
- З огірками торішніми. У Зятя в генделику свої кінчаються, то я йому ці занесу. Однаково скоро новий урожай закручу… То що ти там про заступа питав? Може, діти на рибу черв’яків копають?
- Ні, вони сьогодні вдома сидять, футболу по телевізору чекають. Питав. Не чіпали.
- Я теж… Може, ти десь поставив та забув?
- Маріє, ображаєш. Щоб я - та забув?
Що правда, то правда. Павло ніколи нічого не забуває. Я тицьнула йому до рук трилітрову банку з маринованими огірками:
- Зачекай, я скоро.
Братик-Шериф втямив одразу:
- Заступ, кажеш, зник? Узяти його міг тільки хтось із приїжджих, у наших свої є. А нащо тобі брати заступа, якщо ти не збираєшся копати?
- Питання друге: що саме копати? Города бабі Мотрі? По-перше, не сезон, по-друге, тимурівці всі вимерли, як ті динозаври.
- Значить - яму. Аби щось приховати. Точно - приховати, раз заступ без спросу взяли. А що нормальний український командировочний мусить ховати? Пляшки від випитого? Ха! Хто на це зараз звертає увагу?… Добре, веди, показуй, де твій заступ стояв?
Заступ мусив стояти там, де йому колись визначив Павло. Запеклий акуратист, він уже давно переконав усіх нас, що набагато зручніше заздалегідь знати, де у тебе лежать, скажімо, гайки “на вісімнадцять”, аніж півдня шукати їх по всіх шухлядах. Так і синів привчив. Відтак - той, хто поцупив нашого заступа, добряче проколовся. Це б у Феді Тищенка три дні ніхто б не похопився, а у нас - помітили одразу.
Сліди ненашого взуття (ненашого, бо в Великих Колодах такого гостроносого ніхто не носить) на глині було видно досить чітко. Присвічуючи ліхтариком, бо вже добряче стемніло, Шериф мчав, як той хорт, що “взяв слід”. Глина скінчилася, сліди теж, але Шериф впевнено визначив напрямок. Невже по запаху?
За якісь метрів триста ми почули характерний звук заступа, що вгризається в ґрунт, хекання і шарудіння грудок землі. Я рвонулася вперед.
- Стій! - зашипів братик. - Бачиш, там у них щось у мішковину загорнуте. Схоже на людське тіло.
- Ой! - я вчасно затулила рота долонею і зойкнула вважайте подумки.
- Зачекай, хай вони докопають, скинуть туди мішок, засипати почнуть… Тоді будемо брати. Ти - свідок. Бо інакше скажуть, що черв’ячки на рибу копали, а тіло взагалі вперше бачать, у темряві навіть не помітили…
- А спитати, чого яма така глибока?
- Бо скоро осінь, черв’ячки на глибину пішли, як та риба. Не сумнівайся, це ж політики, вони від усього відбрешуться.
В цей час той, що копав, виліз із ями, сів, закурив і буркнув:
- Досить. Скидайте.
Об дно ями гупнуло, вже другий копач узявся за лопату - і тут мій братик-Шериф не витримав і загорлав:
- Стояти! Міліція! Ви оточені!
А щоб було переконливіше - бабахнув зі свого пістолета в небо.
І таки не збрехав мій братусь. Щоправда, для нього самого стало сюрпризом, коли навколо раптом спалахнули вогні й освітили живе кільце, в яке взяли копачів команди суперників упереміж із газетярами і тележурналістами, котрі вже давно націлилися своїми камерами на яму з мішком, а тепер при світлі “розстрілювали” копачів з усіх боків. З натовпу випхався слідчий з району.
- Ага! І ви тут? Добре, понятими будете.
- Що значить - “і ми”? - обурився Шериф. - А хто на місце злочину першим прийшов?
- Ми, звичайно! - взявся в боки районний. - Ми за ними постійне стеження встановили.
- Я перепрошую, - озвався один із копачів, котрий першим оговтався. - Про який злочин ви говорите?
- Як то - про який? Що ви тут закопували?
- Це вас не стосується.
- А то мені вирішувати, стосується, чи ні.
- Як так - то самі й дивіться.
Слідчий із району з криком “Гоп!” скочив до ями і потяг за мотузку. Мішок розсупонився і стало видно щось біле.