- Чиї? - жваво поцікавився хтось із агітаторів.
- Наші, - сердито буркнув копач.
- То нащо ж закопували?
- А там… як би це вам пояснити… ну… одне слово… просимо нас зрозуміти…
- Помилка вкралася! - вихопився другий копач. - Помилка суттєва, а ми в друкарні не помітили, а оце щойно роздивилися. От і прикопали, щоб не вводити людей в оману.
- То чому саме прикопали?
- А щоб оці-от… - кивок на суперників - не глузували. І взагалі, в якому законі сказано, що людина не має права закопати свою власність?
Я забрала свою власність, себто заступ, і ми всім натовпом рушили назад до села. Коли майже порівнялися з кемпінгом, з намету вискочив розкуйовджений однопартієць наших копачів.
- Міліція! - загорлав він. - Міліція!!!
- Ну тут ми, тут, чого горлаєш? - зголосився Шериф.
- Хочу подати заяву про пограбування!
- Що вкрадено?
- Листівки! Наші листівочки, оце тільки з друкарні. Я знаю, хто це зробив! Це вони, вони! - тицьнув пальцем у намети конкурентів. - Ото така їхня чесність і порядність! Нас обманули - і вас, люди добрі, обмануть!
- Стоп, стоп, стоп! Заяву ви, звичайно, напишете! - потер руки Шериф. - Але, щоб ви знали, цей злочин уже розкритий. Ось вони, ваші листівочки. І той, хто їх украв.
От так воно буває іноді, коли язик розум випереджає.
- Ви? Так ви ж мали під лісом копати!
- А ми ж де копали?
- Так ліс отам - праворуч!
- То ми й повернули праворуч.
- Праворуч треба було повертати, як дивитися звідси, а не звідти…
Тут до натовпу нарешті дійшло, що сталося насправді. “Центристи” самі прикопали свої листівки, а звинуватити збиралися правих і лівих, дискредитувати конкурентів у очах електорату, а потім тихенько відкопати наочну агітацію і пустити в діло, як віддруковану заново.
Газетярі від реготу посідали на траву. “Праві” й “ліві” похапали все, що під руки втрапило. А телевізійники, не ловлячи гав, усі, як один, знімали з усіх боків, як “ліві” й “праві” мотузять „центристів”.
А я тим часом смиконула свого Олексія за рукав і поцікавилася:
- Ото воно обов’язково треба було стріляти?
- Та я ж у повітря…
- А хай у повітря. Ану ж бо куля об щось зрикошетила?
- Об що? Об НЛО?
- А хоча б! Як малі діти, їй бо! Тільки зброя до рук втрапить - одразу бабах!
- Маріє, не гарячкуй. Того пістолета, котрий справжній, я в сейфі залишив. А цей тільки гумовими кулями стріляє. Мені ж треба було їх якось на переляк узяти.
Я погодилася з цією аргументацією, завдала заступ на плечі і сказала родичу:
- Ну, тут без нас розберуться. Ходімо до мене вечеряти.
- Не будь така добра, сестричко. Протокола я на них таки спишу.
- За що? Вони ж самі у себе крали і своє загрібали.
- Ну, не тільки своє. Заступ вони у тебе поцупили? Поцупили. Отже, маємо незаконне привласнення чужого майна. Далі: яму в неположеному місці викопали? А якби в неї корова впала? Отже, порушення санітарного режиму, створення загрози для життя людей і худоби…
Шериф говорив як по писаному. Я просто таки милувалася своїм братиком. На жаль, клята преса цей настрій мені спаскудила. Бо бійка потрохи вщухала, тож вони і почали шукати, як то кажуть, свіжі обличчя. На той момент свіжі були обличчя тільки моє та Олексієве. Тому спробували причепитися до нас. Однак, мого родича вже понесло. У правильному напрямі.
- Панове журналісти! Попереджаю: як хтось у моєму селі й далі гратиметься в “Приховану камеру”, то дуже ризикує.
- Що, налетіти на кулю? - збуджено писнула маленька телевізійниця з голим пупиком і в міні-спідничці до рипиці.
- Розмріялася! Під статтю про зумисне перешкоджання оперативно-слідчим діям. У складі організованої групи.
Вперед випхався огрядний дядечко у чорній футболці та камуфльованій жилетці. В руці він тримав мікрофона розміром з макогін.
- “Магнолія-тіві”! У мене до вас кілька запитань!
- А у мене для вас жодної відповіді. Я мент, а не біолог. Нюхайте ваші квіточки, а мені працювати треба. Прошу громадян агітаторів до мого офісу.
Проте, до хатки Шерифа ми дібралися не одразу. Бо раптом щось загуло-замиготіло, голосно заквакало і з темряви виринула спочатку міліцейська машина з увімкненою сиреною та мигалками, а за нею - кілька іномарок. З передньої видряпався сам Лідер “лівих”. Отетеріли навіть журналісти. А що вже казати про нас, коли сільський народ бачив свого захисника виключно по телевізору?
Вождь одразу взяв ініціативу в свої руки:
- Ми тут проїздили повз… а нам повідомили про провокацію проти нашої партії.
- Хто повідомив? - поцікавився отой, в жилетці.
- Без коментарів!
- А чому з вами патрульна машина міліції? - наступав “телеботанік”.
- Нормальний супровід. Згідно з законом про вибори. Вибачте, інтерв’ю згодом, бо зараз я маю подякувати чесній людині, котра ударемнила чергову спробу політичного терору проти всіх лівих сил.
Потім Лідер довго тис руку моєму зніяковілому родичеві і голосно говорив про порядність як основу програми кандидатів від його партії. А зраділі журналісти танцювали навколо нас свої дикі танці.
Нарешті Лідер відпустив руку Шерифа і одноосібно підставив себе під мікрофони та телекамери. Говорив гаряче, натхненно, по-ленінськи вимахуючи правицею, але казав виключно те, що було надруковано у партійних листівках. Коли він на якусь мить замовк, щоб перевести подих, подав голос дядько Степан, котрий пропхався з натовпу до машин:
- От ти, голубе, кажеш, що все життя боровся за справедливість. А отого рубця на вилиці ти де дістав?
- Та-а-а… вже не пам’ятаю.
- Зате я пам’ятаю. Там же, де я зуба втратив.
Дядько Степан посміхнувся, показуючи дірку між передніх.
- То у вісімдесят першому було. Селянам не дозволили розпорядитися своєю ж картоплею, оцими от руками вирощеною. Здавай державі за копійки - і тільки. Я мішечок сестрі-студентці до Києва віз, а ти був у тому заслоні, що всі багажники в машинах трусив. Тоді ми з тобою й приклалися в зуби один одному. Тільки от - билися обоє, а п’ятнадцять суток лише я заробив. То це така твоя справедливість?
Лідер спершу отетерів, але не надовго. Знову посміхнувся, так приязно, як ліпшому другові:
- Хто з нас в молодості не робив помилок? Давайте, земляче, потиснемо один одному руки - і на тому об’єднаємося!
Він ухопив дядька за долоню, міцно струсонув, обійняв другою рукою за плечі і посміхнувся отак у об’єктиви фотоапаратів і телекамер. Здається, у Степана є шанс потрапити і в газети, і на екран.
Коли весь автообоз із патрульною машиною попереду розчинився в мороку ночі, прилапаний на гарячому кучерявенький остаточно оговтався і в’їдливо докинув свою баньочку на дьоготь:
- Тепер я знаю, чому ваші сімдесят чотири роки при владі протрималися. Одним лише терором не обійшлося.
Його несподівано підтримав “правий”:
- Кароль Маркс з Вовочкою Бланком, либонь, зараз у своїх домовинах сальто крутять. Це ж треба, як антинародний режим про своїх класових ворогів дбає! Самому записатися в “ліві”, чи що?
- А вам це на раз! - одвзаємнили ображені в кращих почуттях “червоні”, - ваші вже скрізь побували: і в есесі, і в капеересі. Хочете, ми вам рекомендацію напишемо?
- Ти у мене зараз заповіт писатимеш, морда комуняцька! - вибухнув “правий” і кинувся в бійку.
Звичайно, ні рекомендації, ні заповіту ніхто тої ночі не писав. Всі писали пояснення у конторі Шерифа. І про вкраденого заступа, і про недоречну яму, і про спробу ввести правоохоронні органи в оману, і особливо - про обставини хуліганських випадів у формі образи дією один одного. Вечеряв мій братик уже вранці. І може тому не помітив, як йому під двері підсунули анонімку.
Ну просто таки - як у детективі: текст, складений із літер, вирізаних з агітаційної листівки одного кандидата і наліплений на звороті листівки вже кандидата іншого. В донесенні невідомий доброзичливець повідомляв, що того, кого ми шукаємо, збив своєю машиною дядько Степан і десь прикопав.