Якби це про когось іншого, а то ж Степан! Він на моїй пам’яті “наїжджав” не лише на лідера партії. Наприклад, курей і гусей, котрі “самі кинулися” під колеса Степанового “запорожця”, було нелічено. Собаки вже давно, зачувши торохтіння його двигуна, ховалися в буди.
Досить довго Степан конфліктував із бійцями дорожнього фронту, себто, даішниками. Їхнього поста приткнули під нашим селом якраз тоді, коли зробили об’їзд. Дня не було, щоб до Степана не чіплялися. Востаннє - рівно за день до того, як пост закрили у зв’язку зі скороченням штатів. Зобачивши замок на дверях поста, зраділий Степан балончиком написав на стіні великими літерами: “Забрали псів - заберіть і буду!”
- А що? - аж кипів Степан, коли йому нагадували про його сутички з ДАІ. - Я б їм іще не так сказав!
- От уїлися вони тобі. Невже ж ті штрафи варті того, щоб отак от на людей кидатися?
- Що штрафи! Що штрафи? Мене добра людина попередила: як їдеш по дорозі і побачиш, що лежить хтось збитий - не здумай зупинятися, в лікарню везти. Бо той наїзд на тебе й навісять! І що ж це виходить? Як на мене самого наїдуть, то я помиратиму, як той собака, при дорозі, і ніхто не порятує! А все через кого? Через них!…
Тому, як не крути, а цю версію відпрацьовувати доведеться.
- Що будемо робити? - хапався за мене братик, як за рятівне коло.
- Я - поросних свиноматок вітамінами поїти. А тобі, мабуть, доведеться йти питати Степана, де його заступ.
- Тобто, діяти так, як того хоче автор анонімки. А тобі відомо, що анонімки навіть останні кілька років радянської влади просто не розглядалися? От знати б, хто це “художество” зліпив!
- Ну, візьми відбитки пальців…
- Ага, і виявиться, що то “пальчики” агітаторів, котрі листівки розкидали, а ще, скажімо, якої-небудь баби Мотрі. Я її викликаю, а вона: тицьнули мені в руки, я подивилася - і викинула. А хто після мене підібрав - звідки я знаю?
- Мотрю викликати не треба. А от Степанову тещу - обов’язково.
- Звідки ти знаєш? Підпису немає…
- Є. На самому ж початку.
Я тицьнула пальцем у текст. Шериф глянув на мене з повагою:
- Ну, сестричка, ну голова!
Степанова теща ледь протислася поміж двох столів і вмостилася половинкою “нижнього бюсту” на казенному стільці.
- От і розкажіть нам, Докіє Петрівно, з якої такої причини ви вчора з зятем посварилися?
- А ви хіба чули? Наче ж неголосно говорили.
Коли Докія Петрівна говорить неголосно, чути на вигоні. А як у повний голос - то й до Малих Пеньків долітає.
- То через що?
- Бо дурні вони обидва - і він, і моя Олька така ж. Гроші тринькають. Нове пальто їй, бачите. Ще п’ять років не пройшло, як старе купували - і нове давай! Не на те, кажу, гроші треба тратити.
- А на що?
- На їжу! - хилитнула тілесами баба Докія. - Я їм кажу: як ви не вмієте копійку берегти, то давайте мені, я збережу на чорний день. А Степан мені: як наші гроші до вас втраплять, ото й буде чорний день, бо більше ми їх не побачимо! Ну, думаю, треба щось робити…
- … і тоді ви зробили ось це.
Шериф поклав перед бабою Докією анонімку.
- А звідки ти дізнався?… І взагалі - то не я!
- Добре, хай буде - не ви. Але ж тут пишеться про злочин. Значить, Степана треба заарештувати.
- Ну… то вже мусово!
- А якщо він не винен?
- Тоді випустиш. Але посидіти йому буде корисно.
- Гм-м-м… Ще раз питаю: ви, Докіє Петрівно, вважаєте, що вашого зятя треба посадити в капезе?
- Так! Мусово!
- А я вважаю, що туди слід посадити вас. Тільки для вас там буде тісно.
- Мене? За що?
- За те, що вводите в оману міліцію. Я тепер не маю сумніву, що анонімку цю зліпили саме ви, щоб зятя провчити.
- Не доведеш!
- І доводити не треба. Ви щойно сказали: мусово. І в анонімці написано: мусово. Так от, Докіє Петрівно, так кажуть на Волині, звідки ви родом. А у Великих Колодах це слово вживаєте лише ви. Я б, наприклад, сказав: обов’язково.
Баба Докія тільки руками розвела:
- Ні, що це робиться? Вже й зятя провчити не можна!
- Докіє Петрівно, не гнівіть Бога. Ваш зять, може, вперше за всі роки, як ви у нас живете, вам упоперек слово сказав. Іншим тещам так не повезло. Тому моя порада: скажіть спасибі, що він гроші Олі на пальто витратити хоче, а не пропити в області.
- І ви йому, мабуть, розкажете?…
- А то вже - мусово!
Електоральне свинство.
Колихала мене мати
Та й казала: люлі.
Як виростеш, моя доню,
Давай хлопцям дулі.
(частівка)
- А ви, Ельвіро, повинні завтра попрацювати з жінками.
- Цікаво, це як? Завдати сапу на плечі і піти з дівчатами буряки сапати?
- Відстали ви, шановна колего, від життя у свої прокуратурі.
- В якому розумінні?
- А в тому, що тут ніхто зараз із сапою на буряки не ходить.
- Що, вже сапок немає? Щось краще вигадали?
- Гірше. Буряків нема. Не садять.
- Чого раптом?
- Цукрозавод у Чорториї пам’ятаєте?
- А хто ж його не пам’ятає. Він у наших краях з одна тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого року.
- Ви що, колего, були запрошені на відкриття?
- Я зараз комусь так натякну на мій вік, що натякалка відпаде! На заводському димарі рік викладено. Кольоровою цеглою.
- Так от - забудьте про завод.
- Згорів, чи що?
- Чи що… погорів! Збанкрутував. Його один… ну… немісцевий купив, вважайте, за безцінь. Дешевше металобрухту. Не для того, щоб цукор робити, а щоби перепродати. Але для цього треба було довести завод до банкрутства, а вже потім… якась там комбінація, я в цьому не дуже тямлю. Я більше по піару… До банкрутства він його довів. А комбінація не вийшла. Підприємству гаплик, а комбінатору - самі збитки.
- Слухайте, добре, що ви мені це розказали. А давайте-но ми це розкрутимо!
- Не розкрутимо. Бо знаєте, як прізвище того комбінатора?
- Скажіть.
Сказав. На вухо. Мадам зойкнула, а потім вголос виматюкалася. І додала:
- Шкода. А на конкурентів це скинути не можна?
- Не можна. Бо він на ту комбінацію у них гроші позичав. Стільки крику було! Збиралися навіть на лічильник ставити. А ви як думали - нащо йому недоторканність? Так ото ж…
- Все це добре, тобто, не дуже добре. А що ж мені з жіночим контингентом робити?
- Вам видніше. Одне скажу: шукайте до жіночого контингенту жіночі підходи.
Вранці агітаторка з групи „центристів” і завітала до мене з отими своїми підходами. Ступала вона по двору, наче пані з реклами, котра на мобільник ґелґотання придушеної гиндички записувала. Але посміхалася дуже навіть приязно.
- Хазяєчко! Дозвольте вас запитати. Ви згодні, що ми, жінки, маємо вести спільну лінію? - продекламувала вона, як по написаному.
Якщо ту спільну лінію я маю вести, наприклад, із Манькою і Ганькою - вибачайте, не згодна. І взагалі, поясніть мені спочатку, що то за спільна лінія, куди вона веде. А вже тоді я подумаю…
Я не встигла цього сказати, бо ззаду рипнули двері хліва. То, підваживши писком клямку, на волю вибрався Коханий.
Воно й раніше так бувало: вийде, розімнеться трохи на подвір’ї, нагуляє апетит, полякає сусідських собак і сам себе покладе, де взяв.
Свин потрюхикав до нас. Певно, зараз підставить мені карк, щоб почухала.
Але схоже на те, що сьогодні Коханому не там свербіло. Він підкрався до гості і тихенько рохнув.
- Сві-і-інка! - ахнула агітаторша. - ах, какая свінка большая!