Голубонько, де твої очі? У кнура “хазяйство”, як мої два кулаки, а вона його “свінкою” називає!
Але я й цього разу не встигла нічого сказати: Коханий ще раз рохнув і… тицьнув писком дамі під спідницю. Мадам звереснула, підскочила і знову звереснула, бо кнур повторив свій маневр. Наступні п’ять хвилин я лише крутила головою на всі боки, оскільки вгодована агітаторка бігала навколо мене, як молоденька, а за нею, позираючи млосним оком і інтимно підрохкуючи, дріботів Коханий. В останньому ривку мадам опинилася на верхівці груші і вже звідти закричала:
- Забєрітє вашего маньяка!
Коханий - все ж таки мужчина, хоч і свинячий. Варто мені було брязнути ополоником об казан із його харчем, як він одразу викинув з голови амурні зальоти і рвонув до корита.
Щоби зняти даму з груші, довелося кликати Павла і обох синів. Притягли драбину, намостили сіна і сяк-так умовили агітаторку перебратися з гілки на щабель. В її босоніжках на “шпильках” було не так просто це зробити, довелося їй там-таки на груші роззуватися. Тож спочатку на землю полетіла взуванка, а тоді з третього щабля й дама благополучно гупнулася на підстилку, а коли її обтрусили, завели до хати і відпоїли валер’янкою, зітхнула і ображено спитала:
- А пачєму он к вам нє пристайот?
- Бо він мене з дитинства рідною мамою вважає.
- Іздєваєтєсь? - дама, вочевидь, з переляку забула українську мову. А мо’ й не знала…
- Чисту правду кажу. Це з ним уперше.
- Розумієте, генетично свині найбільше наближені до людей. Певно, щось у вас таке є, що він оком накинув. - Павло, мабуть, хотів зробити жінці комплімент, але…
- Я на вас у суд подам! - заверещала вона, остаточно оговтавшись.
- Подавайте. Тільки на кого? Я до вас під спідницю не ліз. Моя дружина теж. Хто - Коханий? От на нього й подавайте. І повісточку хай на нього виписують, бо у нас із Марією на такі дурниці часу немає. Ми, дорогенька, на відміну від вас, діло робимо. Тому - йдіть, звідки прийшли, поки я не покликав…
- Міліцію?
- Краще - журналістів!
Мадам зрозуміла, що коли в газетах з’явиться публікація “Кнур закохався в агітаторку”, її не візьме на кпини хіба що сліпо-глухо-німий, стулила писок і рвонула з нашого обійстя, на ходу обтрушуючи залишки сіна зі спідниці.
Невдовзі з’ясувалося, що невдалий похід агітаторші на наше фермерське обійстя - то не випадковість, а частина, як пояснили самі заїжджі, “сценарію передвиборної роботи з авторитетними людьми округу”. Ти диви! Отак живеш собі, свиням дерть запарюєш, дітям штани латаєш, із податковою дружиш, а не знаєш, що тебе в самому Києві вже в авторитети записали. Спасибі, що не в кримінальні.
Тим часом на тому кутку села, де жили Павлові батьки, розгорілася справжня баталія. Без усякої підробки. Бо ж команда “лівих” вирішила розпочати укладання списків на підтримку свого кандидата саме зі свекра, як учителя. Себто, людини все ще поважаної у віддалених сільських округах. Але теорія - то одне, а практика у наших Великих Колодах - то зовсім інше. Мій загалом чемний свекор, педагог зі стажем, люблячий батько і дідусь раптом не просто вигнав за ворота збирачів підписів, а й заходився відв’язувати Бровка. Ґвалт здійнявся на весь куток. На щастя, ми з Павлом якраз ішли тією вулицею у своїх справах і об’явилися на полі бою дуже вчасно. Надбігли на галас, відтіснили “червоних” якомога далі від обійстя і кинулися заспокоювати розлюченого свекра.
А було як? Підійшли до їхнього двору, тицьнули свекрусі під носа списки і попросили “віддати свій голос на підтримку їхнього кандидата”.
- Вибачайте, люди добрі, але хай мій голос при мені залишиться.
- Не віддасте? Добре, так і запишемо! - агітатор витяг іншого списка. - Це яка у нас вулиця, який номер?
Отут свекор і розбушувався так, що навіть свекруха, котра завжди мала над ним владу, цього разу забігла аж до річки, начебто перерахувати качок, і спостерігала звідти, як чоловік воює на подвір’ї.
- Я вам зараз запишу! Я вам ваші списки на ваших спинах пужалном випишу!
- Та чого ви, діду? Це ж нічого такого… ну що вам варто підписатися за нашого кандидата? Вас це ні до чого не зобов’язує!
- Знайшли дурних! Я собі вирока не підпишу!
- Тату, заспокойтесь, якого вирока? - це вже ми з Павлом.
- А того списка на підтримку, гадаєте, вони просто так складають?
- Та то ж згідно з законом. Так треба.
- Кому треба? Мені батько покійний розказував, що в тридцять третьому році теж зробили спочатку списка, хто за колгосп, а хто ні. Під протокол, а наші, придурки, ще й порозписувалися. А після того - активістам, їх тоді буксирниками звали, - нагани і заступи в руки і гаття трусити хліб у несвідомих одноосібників! А ще згодом тими ж заступами могили на вигоні копали - для померлих із голоду. Ну, а як у сорок першому німці прийшли, то ці ж “буксирники” їм одразу хліб-сіль на рушнику - і списочка. Тільки не того, де несвідомі одноосібники, а того, де колгоспний актив.
- Так що ж вони, тату, подуріли? Ви ж самі казали, що вони першими в колгосп кинулися.
- А то, доню, наволоч була завжди завбачлива. Для гепеу у них - один списочок, а для німців - інший. Ось у що вашим дідам демократія обійшлася!
- Тату, не треба так хвилюватися. То ж був демократичний централізм, себто, диктатура, а зараз у нас, яка не є, а справжня демократія.
- Павло, не вчи вченого. Тим більше - батька. Демократія, може, і справжня, тільки демократи ті ж самі. Познімай з них піджачки за тисячу доларів, одягни у френчі - можна обабіч товариша Сталіна у президії розсаджувати.
На відміну від свекра мене хвилювала набагато конкретніша проблема. Це ж тільки одна команда рипнулася підписи збирати. А що буде, коли припруться решта? Одне з двох - або мій свекор таки спустить на агітаторів Бровка, або у нього, не дай Боже, серце не витримає. Йому ж хвилюватися не можна.
Тож доки Павло заспокоював свого батька, я хутенько перебігла до брата-Шерифа з однією, як мені здалося, слушною думкою.
Проте, Олексій був не сам. Отой слідчий із центру, котрий сказав “гоп”, не подивившись, у що вскочив, сидів у нього в офісі, втомлений, розслаблений і десь навіть нещасний.
- Марію ви пам’ятаєте, - сказав Шериф, - при ній все можна. Вона у нас ця…
Але тут я його перебила:
- Отепер, братику, я за комуністів проголосую!
Братиком трусонуло. І то добре.
- Ти чого?
- Бо при них горілку в сільпо тільки до сьомої вечора продавали.
Почервоніли обидва.
- Так це ж ми, сестричко, розумієш, тут, у порядку оперативно-слідчої роботи, версії проробляємо.
- Бачу-бачу, он дві версії вже пророблені за сейфом стоять. До самісінького денця проробили.
- Ти б замість глузувати, та щось підказала б розумне. От як нам того гаспида віднайти? Які чорти його вкрали? А головне - кому він треба?
- Зараз - точно нікому. А може то він за свої старі паскудства розплачується? Як там в усіх детективах радять? Для початку покопатися в минулому постраждалого. От яке у нього минуле?
Тут уже відгукнувся слідчий із центру:
- Та яке у цієї публіки минуле? Підозріле. Повне зібрання статей Кримінального кодексу України. Від шлюбного афоризму до крадіжки шпал на перегоні “Бердичів-Козятин”.
- То чого ж ви тут сидите і вухами ляпаєте? Беріть цих лебедиків і тягніть до суду під відповідну статтю.
- А тому сидимо, що собі дорожче. Ви ж знаєте, як воно у нас: колись за комуністів курей у колгоспі крав, а зараз - борець із режимом, народний обранець. Або ще веселіше: сидів за спекуляцію дефіцитним лінолеумом, а тепер - лєпший друг у Самого… разом на води їздять.
Я кинулася дурненькою:
- З ким їздить?
- А з отим!
І показав самими лише очима на офіційний портрет, що висів на стінці над Шерифовим столом.
- Ну, це вже…
- Так ото ж, кажу. Я колись притяг одного такого, як ви кажете, лебедика за перевищення швидкості. Мчав по селу на сто сорок! Мало того - вискочив на стрічну і протаранив корову. Уявляєте - скотинка через заднє скло вилетіла!