- А він сам?
- А що йому, бугаю, станеться? Рогом вухо порвало, та й усе.
- І що далі?
- Далі з’ясувалося, що цей Шумахер ходить у помічниках мало не у самого спікера. Понабігло начальства!… Йому “пардон на разі” і під білі рученьки з капезе вивели, а мене - в оборот!
- А якби він не корову, а людей позбивав?
- Ой, Маріє, ви наче вчора на світ народилися! Було б те ж саме! Мені ще пощастило, бо доки у відділі внутрішніх розслідувань, вибачайте, дупу мантачили, отой помічник партійну касу обікрав. Інакше ходив би я зараз у вашого родича в заступниках, та ще й на ставці прибиральниці. Тож тут не те що вип’єш, уп’єшся до непотребства.
- Вам, мужикам, аби привід. А я, між іншим, у справі. Агітатори пішли по селу зі списками на підтримку своїх коханих.
- То й що? Нормальна процедура. Згідно з законом. Нема списків - нема тебе в бюлетені. Хоч ти гопки скачи, хоч плач.
- Братику, плакати будемо ми з Павлом. І ти теж, як наш родич. Павлів тато через тих клятих списків так перехвилювався, думали - все! Інфаркт! Каже: сьогодні це виборчі списки, а завтра - розстрільні. Тридцять третій рік згадав, коли хліб трусили теж по спискам, одноосібників. То може в місті все це позабувалось, а у наших пам’ять довга.
- Що ти пропонуєш?
- Запроси всіх старших агітаторів до себе, скажи приблизно таке: списочки ви собі десь у іншому місці заповните, а у нас народ полохати не варто.
- Заборонити? Так я ж не маю такого права!
- Він не має такого права, - підтвердив слідчий із центру.
- А хто сказав, що він заборонить? Дружня порада. Мовляв, народ у нас несвідомий, боязливий, ще з переляку взагалі на вибори не прийде. А мо’ й за вила візьметься.
І тут отого, з центру, раптом пробило на правду.
- А я взагалі не розумію, на якого ікса ці придурки влаштовують комедь зі списками? Їм же в районі прямо з паспортного столу видали на руки всі дані. Тільки проставляй і розписуйся. Що вони тут у тебе пили, що їх на чесні вибори потягло?
- Та фельдшер дегустацію влаштовував. Настоянки на лікарських травах, народні рецепти.
- Треба ознайомитися. І взагалі, лейтенант, ти хочеш бути майором?
- Дуже!
- Тоді запам’ятай: від старших товаришів можна приховати все: справжню статистику і навіть нерозкриті злочини. Тільки не випивку! Особливо ту, котра за народними рецептами.
Братик благально глянув на мене. Ну що тут поробиш?
- Добре, - кажу, - виділю вам пляшечку мікстури з особистих запасів. Але тільки після того, як ви агітаторів щодо їхніх списків укоськаєте. І приберіть палітурки від ваших “версій”. Бо ще хтось побачить і вашому начальству накапає.
Тої ночі якраз поросилася свинка Федора, і ми з Павлом добряче нахвилювалися. Але все обійшлося. І на ранок льошка принесла нам цілу команду жвавеньких поросяток. Усі до одного - викапаний тато їхній у дитинстві. І знову тринадцять! Коханий, ну треба ж совість мати! Де я зараз прийомну маму знайду, якщо у решти свиноматок теж повний комплект?
Поки прийняли весь гурт, поки пообмивали, поки зубастеньким кливаки поскусювали - то вже й сонце встало. Вже й решта нашої живності заголосила свою улюблену пісню, як зараз кажуть, хіт: “Їсти дай!”.
Тож ми з чоловіком швиденько всіх попорали, дітей розбудили, дали їм вказівку готувати сніданок, а потім, коли всі поїли, вигнали дітвору погуляти на вулицю, а самі прилягли перекуняти бодай годинку-другу.
Перекуняти не вийшло. Бо хвилин через…надцять наші хлопчики влетіли в хату з криками:
- Мамо, тату, скоріше, скоріше!
Павла аж підкинуло:
- Де горить?
- Не горить! Дядько Самуїл пікетує! Коло сільради.
- Що робить? - не збагнули ми спросоння.
- Стоїть із плакатом, - пояснив старшенький, - написано по-українському, але слова такі, що ми не знаємо.
- Щось там про бабу Ксену, - уточнив молодший. - І ще він зірку на груди вчепив. Таку, шестикутну.
Сну - як не було. Річ у тім, що євреї у нашому селі не водились, як казали старі люди, навіть до революції. Чомусь не викликали Великі Колоди у них ніякого інтересу. В райцентрі, щоправда, жили. І навіть мали свою синагогу. Але давно вже повиїжджали: хто в Америку, хто до німців, а хто до Ізраїлю.
Тому з’явитися в нашому селі єврей міг або з великої любові, або з великого непорозуміння. В цьому випадку було і те, і друге.
Почалося з того, що одну нашу відмінницю послали колгоспним коштом учитися в області. І там на неї накинув оком такий собі хлопчина на ім’я Семен. Отож, любов не забарилася, одного прекрасного дня він прийшов із оберемком квітів просити її руки, але почав своє освідчення досить оригінально:
- Ми, євреї, маємо триматися один одного…
- Сам ти єврей! - розреготалася кохана. - А я українка з діда-прадіда.
- Не може бути! Поглянь на своє обличчя - то ж єврейське обличчя!
Поглянула. У дзеркало. Що сказати? Кучеряве волосся, таке руденьке, що всі подружки заздрять - мамине. Великі очі й повні губи - татові. А все разом - хто його зна, може й схоже…
Показала женихові фотографію батьків. Він трохи посумнішав. Але тільки трохи.
- А чого ти сказав: ми, євреї? Хіба ти - єврей?
- Найсправжнісінький.
- Нітрішки не схожий.
Отже, кажу ж, велике непорозуміння вийшло. Але було вже пізно - любов є любов. І коли дівчина повернулася після науки до рідного колгоспу, то не з порожніми руками: окрім диплому поставила перед ясні очі батьків і майбутнього зятя. Чесно попередила про його національність, щоб потім ніяких питань не виникало.
Тато почухав потилицю:
- Ну, нічого, з них теж люди бувають…
А мама, після того, як Семен полагодив їй телевізор, пралку, світло в коморі, а також ще цілу купу всілякого несправного домашнього начиння, обізнаність виявила:
- Ще й які люди! Ейнштейн, наприклад.
Зять виявився не Ейнштейном, а Фірінштейном. І не Семеном, а Самуїлом. Отут уже теща зятя вичитала:
- Семенів у нас у селі своїх троє. Що це виходить: я тебе кликатиму, а вони відгукуватимуться? Чи ти соромишся того імені, яким тебе батьки назвали?
Отак і прописався у Великих Колодах Самуїл Фірінштейн, на всі руки майстер, тиха, поступлива людина. Ремонтував телевізори і взагалі все, що треба було ремонтувати, допоміг Павлові змонтувати нашу домашню механізацію. І начебто завжди все було гаразд. Так у чому ж справа?
Самуїл і справді стояв навпроти сільради, причепивши на груди клапоть білої матерії з намальованою “зіркою Давида”. Я таке бачила тільки в кіно про список Шиндлера. В руках наш єдиний на все село єврей тримав плакат із написом: “Ксенофобії та антисемітизму - ні!”
Народ набігав з усіх боків, оскільки такої форми волевиявлення, як пікет, наше село не знало, навіть коли ділили земельні паї. Кожному було цікаво глянути: що ж то воно таке? Тим паче, що пікетував сумирний Самуїл, котрий не те що когось із сусідів - муху боявся образити. А тут - одразу! Пікет!! Як він сам казав, коли його випадково струмом било, “азохен вей”!!!
Краєм ока я помітила, що неподалік з безневинним виглядом походжає котрийсь із агітаторів, зиркаючи, одначе, раз-по-раз в бік натовпу. Помітила - і забула. До пори, до часу. Бо Самуїл уже вступив у дискусію з моїм Павлом.
- Самуїле, що таке антисемітизм, я знаю. А що ти маєш проти баби Ксени?
Пікетник ображено засопів і демонстративно перейшов на “ви”:
- От ви, Павле, і ваша Марія - культурні люди. Маєте мобільник…
І цьому дзвонити приспічило. Дався ж їм наш мобільник!
- То я й кажу: маєте мобільник, вищу освіту, свиней розводите, а не знаєте, що таке ксенофобія.
- І що?
- Те ж саме, що й антисемітизм. Супроти євреїв, значить.
Тут уже я приєдналася.
- Самуїле, і хто ж це тебе так образив, що ти своїм плакатом горобців лякаєш?