- Антисеміти.
- Де ти їх бачив? Хто, де, коли? Скажи - ми їм бубна дамо!
- Не дасте. Бо це ви всі.
Опа! Мало того, що ми капіталісти, куркулі по-вуличному, так ми ще й антисеміти. Приїхали. А Самуїл вів далі:
- Мою національну гідність ображаєте.
Тут уже вперед Шериф пропхався. Побачив зі свого вікна збіговисько перед сільрадою і примчав:
- Самуїле, хвилиночку! Як вас хтось образив, то прошу до офісу. Спишемо заяву, протокол, проведемо роботу, як треба буде - то й притягнемо… це ж не жарти. Мало нам виборів, так ще й антисемітизм…
- На себе пишіть! І роботу з собою проводьте! І себе притягайте! Бо ви, лейтенанте, щоб знали, у нас на селі антисеміт номер один!
Востаннє такий вираз обличчя був у мого родича в п’ятому класі, коли він сів на кнопку, підкладену дівчинкою, в яку він був закоханий. На тому перша любов трагічно обірвалася, та так різко, що хлопець і досі нежонатий ходить.
Цього разу Олексій оговтався швидше, але не зовсім. Бо ляпнув:
- Самуїле, перехрестіться! Який з мене антисеміт?
- От-от-от! Самі хрестіться, а мене не примушуйте.
- Вони не хрестяться, - шепнула я на вухо братові.
- Юдеї не хрестяться! - продублював мене Самуїл. - Люди, бачите? Сьогодні він уже мої релігійні переконання зобижає. А завтра накаже, щоб я без “мугендовіда” на вулицю не виходив - як у окупацію!
Плакат в руках у Самуїла задрижав разом із ним - чи то від образи, чи то від обурення. Мій братик з досади аж об поли вдарив:
- Ну, по-перше, у нас не окупація, а незалежна Україна.
- То для вас вона незалежна. А для мене? Татари - й ті мають автономію, а євреям - дулю з маком? Котись, мовляв, Самуїле, у свій Ізраїль? Чемайдан-вокзал-Тель-Авів?
Натхненна Самуїлова промова справила враження. Дехто з бабусь почав шморгати носом і витирати краєм хусточки сльози, промовляючи:
- Це ж тра! Довели бідолаху! Куди йому тепер?
Шериф зрозумів, що ще трохи - і Гітлером зватимуть не Петю, а його, офіційного представника влади, між іншим. От уже порадіють і “ліві”, і “праві”! Тому він ще раз викашлявся і взяв Самуїла під лікоть:
- Як маєте щось до мене особисто, то пишіть скаргу моєму начальству. Воно дасть раду. Ще якісь факти антисемітизму навести можете?
- Скільки завгодно! От що ви, лейтенант, вчора Васі Дизелю сказали, коли він колесо рихтував до вашої машини? “Васю, твоє “щас”, як жидівське “зараз”.
- Ну, сказав! Але спересердя. Вася хлопець хороший, але ж гальмує! Все “щас” та “щас”, а мені їхати треба. Агітатора шукати, хай йому!
- І що, обов’язково знадобилося жидів поминати? У вас агітатор зник, а ви про мою націю? Що, знову євреї винні?
- Так то ж приказка така.
- А у вас, українців, хіба інших приказок нема? Тільки про жидів?
Мій Шериф розгубився і навіть почервонів. У натовпі загигикали, баби перестали плакати. Довелося рятувати репутацію родича.
- Самуїле, дорогенький, лейтенант більше не буде ображати вашу національну гідність. Він казатиме Васі: “Васю, мені твоє “щас”, як серпом по яйцям”. Влаштовує?
- По яйцям влаштовує. Аби не по єврейським.
- Домовилися. Хто ще вас ображає?
- Всі!
- Ну, знов за рибу гроші. Як це - всі?
- А отак! Ви чого Петю Гітлером обізвали? Щоб над нашим Голокостом познущатися? Оце і є, щоб ви знали, ксенофобія. Сьогодні ви алкаша Петю Гітлером обізвали, а завтра для мене “Сільські вісті” передплатите?
- А що “Сільські вісті”? Ти їх читав? - озвався хтось із натовпу.
- Не читав! Бо мене попередили, що то - антисемітська газета!
- Ну-ну, цікаво, хто ж це тобі таке наспівав?
Самуїл зиркнув на агітатора, котрий уважно вивчав, як у синім-синім небі пташечка літає, і розгубився:
- Яка різниця - хто?… І взагалі, я вам не про те! Я про Петю! Чого це він у вас - Гітлер?
- А як нам було його обзивати за його капості? Сталіним чи Брежнєвим? А може - Дзержинським?
- Сталіним не можна. Бо він теж був проти євреїв. І Брежнєв туди ж. А Дзержинським можна.
- Ви б мене спитали, - подав голос Петя Гітлер. - Забули, чи що? У нас баба Ксена польської національності.
- Не польської національності, пся крев! - почувся розгніваний голос Ксени, котра теж пришкандибала на галас. - Ми, проше пана, єстем уродзоні! Крулєвськего роду! А ти, пшекльонта холєра, мені Дзержинським у очі не тикай! Він теж жидзєм був, жидзєм, жидзєм! Шляк би вас трафив!
- От бачите! - зрадів Самуїл, аж плакат перестав дрижати. - Мене ображають, публічно! І весь мій народ!
- Та хто тебе ображає! - перейшла баба Ксена на державну мову. - Щоб ти знав: у поляків і слова такого “євреї” немає. Жидзі - і все!
- Ну добре, не буде Петя ані Гітлером, ані Дзержинським. А ким він буде? Петю, а справді, як твоє прізвище? Бо все - Гітлер, Гітлер…
Петя раптом густо почервонів і щось пробурмотів.
- Що? Голосніше кажи, нічого не чути.
- Та Жидовоз моя фамілія, Жидовоз! Ну? Хто ще не чув? Краще вже звіть, як звали. Бо я теж собі щось на грудях намалюю і отут стоятиму, доки випити не дасте!
Всі зареготали, і навіть ображений у національних почуттях Самуїл теж. Аж тут агітатор почав подавати йому з-за наших спин якісь знаки. Горе-пікетник миттю виструнчився і голосно вигукнув:
- А ще - вимагаю, щоб мої релігійні почуття були задовільнені згідно з Конституцією!
- Синагогу тобі тут побудувати, чи що? - спробував пожартувати Шериф.
- Як ви, православні, тут собі церкву поставили, то я теж маю право на власну синагогу.
Цю проблему несподівано пригасив мій вчений свекор, котрий крім екзотичних матюків знав ще чимало цікавого:
- Самуїле, шановний, ви ж у нас єдиний юдей на все село.
- І єдиний теж має право молитися!
- Самуїле, я не про право, котре в Конституції. Я про те право, котре у вашому Талмуді. Служба в синагозі, на відміну від церкви, може розпочатися тільки тоді, коли в ній збереться не менше десяти євреїв-мужчин. То що - поставити вам тут синагогу і ще дев’ять євреїв навколо вас оселити? Де ми їх візьмемо? В містечку - жодного, а з області хто до нас поїде?
Самуїл благально подивився на агітатора і раптом сказав:
- А коли почнеться єврейський погром, до кого мені бігти ховатися?
- Який погром, Самуїле? Ви що - з дуба впали?
- А он у них запитайте. Товариш агітатор мені сказав по секрету, що коли виберемо “правого”, то той поведе страшну боротьбу зі ксенофобією, особливо з антисемітизмом, та так, що саджатимуть навіть за слово “жид”. А що? Таке вже було, десь у двадцятих роках, одразу після революції. То я собі подумав: не знаю, чи дорветься до влади той “правий”, а що на мені вся ця боротьба окошиться - сто відсотків! Хтось щось скаже, його посадять, а винен буду я? Та он уже зараз Петя Гітлер чмихає, як мене побачить. І дулі в кишенях крутить.
- Брехня! Рученьки - ось вони! - заволав Петя Гітлер, показуючи всім розчепірені пальці.
- І потім, мені здається, репресії вже почалися. Де отой агітатор? Зник? Розказуйте казочки. Його антисеміти вбили. А труп вивезли аж у Білорусію!
- Звідки у вас такі дані? І потім, за паспортом Микола Кульок - українець.
- Де ви зустрічали українця з таким прізвищем? Ваші, щоб ви знали, ніколи товар у кульки не пакували. Тільки євреї! Вже! Почалося! Як не поможе тут, так я завтра до самого Києва поїду з оцим от. І до речі, нехай ваші “праві” не сподіваються, що я буду голосувати за їхнього кандидата, хай би він навіть зробив обрізання і ходив до синагоги!
І тут кучерявенький агітатор облишив удавати стороннього спостерігача і кинувся на захист свого хазяїна:
- Не ображайте нашого кандидата! Він для таких, як ви, у Верховній Раді і днює, і ночує! Не те, що деякі, котрі з Канар не вилазять!
- Розкажіть свої казочки козам на вигоні, - опонував мій вчений свекор. - Днює він і ночує! Зараз! Американський посол у нашій Верховній Раді частіше буває, ніж ваш кандидат, трясця його матері! От чого він сам до нас не їде, а тільки дурнів поприсилав?