- Бо либонь ще дурніший! - висловив хтось припущення.
- От ви тут посваритеся, поб’єтеся, - сумно озвався Самуїл, - а винними знову будуть євреї. Як у тридцять третьому році.
- Якому? Коли був Голодомор?
- Ні, коли Христа розіп’яли!
- Ну, знаєш! І пам’ять же у тебе!
- Не скаржусь! - огризнулася “жертва антисемітизму”.
- Чекайте, чекайте! - це мій свекор. - Щось тут не стикується. Школяреві ясно, що від такої агітації буде негативний результат: проти одного вашого, Самуїле, голосу в плюсі кілька десятків наших у мінусі. Бо кому сподобається обіцянка повернути нас у двадцяті роки?… “Праві”, ви сказали? Але ж отой агітатор, що вам це розказав - від “центристів”!
- Опаньки! - це вже Шериф не втримався. - Громадянин “центрист” пройде зараз зі мною складати протокола про порушення виборчого законодавства і спробу розпалення міжнаціональної ворожнечі. Стаття сто шістдесят перша. До п’яти років, як з гармати! А ви, громадянине Фірінштейн, підете за свідка.
- Не піду я нікуди! - вперся Самуїл.
- А, не підете? Тоді я вас відведу: за несанкціоноване пікетування. Ви в сільраду заявку подавали? Час і місце проведення узгодили? Ні! Отож, не рипайтеся і слухайте, що вам люди кажуть.
У цей час до Самуїла пробився його молодшенький, посмикав за штани і коли той нахилився до дитини, малий начебто на вухо, а насправді - на все село забасив:
- Татку, чуєш, татку, а бабця казала, що жидами не всіх євреїв обзивають, а тільки вредних. А ти ж не вредний… Татку, ходімо додому, увімкни мені футбол по телевізору.
- Ти що, будеш футбол дивитися?
- Ні, футбол подивишся ти. А я шкоду зробив - розбив маминого бутля. То вона, якщо ти будеш дивитися футбол, гніватиметься не на мене, а на тебе.
- Ну от, - розсміявся Шериф, - маємо жертву домашнього антисемітизму. Самуїле! Марш додому, до жінки, залагодь халепу з бутлем, а потім - до мене в хату на протокол. А ви, громадянине Жидовоз… Петро! Чуєш: до тебе звертаюсь! Зав’язуй із п’янкою і міняй прізвище.
На цьому перший в історії села міжетнічний конфлікт було залагоджено. Щоправда, той нарваний “правий” ломився в офіс до Шерифа з криком: “Де цей провокатор? Я зараз із нього самого обрізаного зроблю! Кривими ножицями!”
А ще більший галас здійнявся в “піонерському таборі”, коли вирахували, що провокатор - не “лівий”, не “правий” і не “центрист”, а взагалі - від однієї, як вони себе називали, автономістської партії, агітатори якої до нашого села ще не дібрались, але встигли упхати до лав опонентів свого “засланого козачка”. У нього знайшли пачки листівок усіх трьох фракцій і багато тюбиків з клеєм “Момент”. Агент „автономістів” мав завдання клеїти ці листівки намертво на машинах, на вікнах і на вітрині генделика. Щоби викликати у людей, котрим чи не зубами доведеться віддирати наклеєне, негативне ставлення до кандидатів десь на рівні підсвідомості. Але до цієї диверсії не дійшло. Агент тільки глянув на Зятя в момент, коли той величезним ножем різав м’ясо на шашлик - і чомусь у його мізках, теж, певно, десь на рівні підсвідомості з’явилося гостре небажання заклеювати вітрину генделика.
Отож, підступну натуру “засланого козачка” розшифрували, і тепер уже бити його хотіли всі.
Але якось обійшлося. Та про всяк випадок Шериф подзвонив батюшці, котрий у нас на три села, і просто таки зобов’язав його підготувати до неділі казання про те, що “немає ні елліна, ні іудея…”
Святий отець, щоправда, вперся:
- Я служу в церкві, а не, прости, Господи, на телебаченні. У нас проповіді виголошуються не коли комусь захочеться, а коли треба за церковними приписами.
Але братик мій теж не в тім’я битий:
- Якщо треба, то навіть не в церкві, а на майдані проголосите, отче. Щоб і нехрещені, і неправославні послухали.
Зрештою порозумілися. Тільки батюшка таки вщипнув Олексія:
- А як і ваш чеченець зажадає мечеть для нього відкрити, то ви вже мене заздалегідь попередьте.
- Це ви про Зятя? То нема чого попереджувати. Бо він у нас якраз не чеченець і, до речі, православний. А що до церкви не ходить - так просто нема коли. Зате на храм офірує - ви не знали?
А горе-агітатор, чекаючи на машину з області, котра мала депортувати його за межі округу, вчив мене з Шерифом тонкощам передвиборних, як він сказав, технологій:
- У вас тут не село, а край неляканих… виборців. Подумаєш - пустив одну-єдину піарівську заготовку…
- Що-що?
- Ну, плітку по-вашому. І ледь не кастрували! І хто? Якби ж несвідомий електорат, а то ж такий, як я, піарщик! Можна подумати!… Можна подумати, що вони там у їхній партії ніколи в чужих трусах додому не верталися.
- Жіночих? - жахнулася я.
- А то вже як повезе, - пояснив “автономіст”, - Та я не це мав на увазі. Наприклад, як ви гадаєте - от хто двійників придумав?
- Та либонь ніхто, а природа. Або артисти, якщо ви Вірку Сердючку на увазі маєте.
- Ой, знову ви зі своєю сільською безпосередністю. Я не про тих близняток, що від тата з мамою, а про котрих у бюлетенях. От приміром, пхаєте ви свого кандидата у Старокозолупівському окрузі.
- Що, є такий?
- Я сказав - приміром. Не перебивайте, будь ласка. Краще налийте чого-небудь, бо у мене після вашої гостинності труби горять.
- Молочка?
- Можна й молочка, тільки з-під скаженої корівки.
- Такого не тримаємо. Ви, шановний, у капезе сидите, а не “У зятя”.
- Що, взагалі гнати перестали? Ганьба!
- Прошу не висловлюватися. Краще розказуйте далі про своїх двійняток із Козолупова.
- Добре. Так от - в оцьому самому окрузі основний конкурент вашого кандидата має прізвище, скажімо, вибачайте, Бзденко. Та ще й на додачу - Сигизмунд Калістратович. Скажіть, можна знайти йому повного тезку?
- Складно, - погодилися ми з братом.
- Але можливо! Особливо, якщо добре захотіти і заплатити. Україна велика, десь та й бігає ще один Сигизмунд Калістратович Бзденко. А далі вже справа техніки: домовляєтеся з ним і реєструєте у вашому старокозолупівському окрузі, увага! - як незалежного кандидата. До нашого він офіційно не має ніякого відношення! Виключно унікальний збіг обставин, що два Сигизмунди Калістратовичі захтіли балотуватися саме у вашому окрузі. Головне - щоб у народу, котрий збирався за справжнього Бзденка голосувати, замакітрилося в голові і він у бюлетені поставив хреста не там, де треба, а навпроти двійника. Ну, воно, звичайно, масового затемнення свідомості не відбудеться, але в нашій справі часом і два голоси важать.
- Ну, а якщо ви отого Бзденка номер два не віднайдете? Або віднайдете, а він ні за які гроші не захоче гратись у вашу дурню? Що тоді?
- Ох, лейтенанте, лейтенанте! А ще в МВС служите! Що тоді… Берете якого-небудь Зорія Октябровича Мандюка і через паспортний відділ, за помірну, звичайно, плату швиденько робите з нього вашого Сигизмунда Калістратовича Бзденка, чи хто вам на той момент потрібен. І вам пожиток, і людині радість.
- Та ви що?
- Та ото! На минулих виборах одна така Анка-кулеметниця поміняла прізвище на… Моніка Левінські! Слухайте, наш головний піарщик од заздрості ледь у вікно не вискочив! Це ж треба! Такий хід, такий хід!
- І що, допомогло?
- ЦеВеКа не зареєстрував. Консервативний народ, ніякого польоту фантазії. А з оцим вашим, котрий зник, я вам скажу, непогано придумано.
- Тю на вас! - обурилась я. - може, людини вже на світі немає, а ви: непогано придумано.
- Та живий він, куди дінеться! Пом’яніть моє слово: це його свої ж десь прикопали… тьху, в переносному розумінні слова, в переносному! А потім, коли всі вже втомляться шукати, він з’явиться в самих лише порваних трусах і галстуку і розповість казочку, що його викрали конкуренти і весь час тримали без води та їжі у підвалі дачі їхнього лідера. І то не важливо, що у лідера немає не тільки підвалу на дачі, а й власної дачі. І взагалі, він навіть не у приватизованій квартирі живе, а в казенній. Від Верховної Ради. Все одно, хтось та й повірить. І не проголосує.