- Вас послухати, так для українців найголовніше в житті не сіяти, не орати, а - проголосувати.
- А як же інакше?!
Той день надовго нам запам’ятався. Вночі не спали, в обід гасили міжетнічний конфлікт, а надвечір…
Тільки сіли до столу, а з вулиці - крик, вереск, гармидер, як у курнику, коли туди тхір залізе.
Павло подивився у вікно і сказав:
- О, „праві” свого б’ють!
Я й собі зиркнула через чоловікове плече:
- Де? А-а-а… Ти, дорогий мій, відстав від життя. Цей з учорашнього дня вже не „правий”, а навпаки. Казали бабці на лавці, а їм - Софа, а тій Галя переповідала, що чув її Джигіт… А він що тут робить?
Так, нічого схожого в жодному мексиканському серіалі не побачиш! Цілий натовп суне до Шерифової хатки, агітатори аж четверо тримають за руки свого конкурента, решта кулаками розмахують, щоправда, ще не б’ють, а тільки галасують. А попереду йде Зять із полумиском і раз-по-раз тиче тим, що у полумиску, затриманому під носа.
- Кидай усе, Павле, і бігом до Шерифа! Бо чого доброго, і його поб’ють за компанію.
Встигли! Вскочили до братового кабінету з чорного ходу за мить до того, як розлючений натовп увірвався з головного.
- Арештовуй його! - проголосив Зять із порога. - Він убивця! Він не просто убивця - він маніяк!
Народ за спиною Зятя зашумів, підтакуючи. Схоже було на те, що справа серйозна, ще трохи - і самосуд учинять.
Шериф почекав, коли всі стихнуть, а тоді спитав:
- Докази?
- Ось вони, докази! - грюкнув по столу полумиском Зять. - Ти бачиш, що це?
- Схоже на плов…
- Схоже? Це був найкращий плов, який тільки готують на Кавказі! Спеціально баранину замовив, розумієш? Я того баранчика цілим на рожні засмажив, так? Я його потім на шматочки порізав, так?
- Ну, так…
- Я дно в казані виклав тоненькими шматочками картопельки, так? Я полив його топленим коров’ячим маслом, так?
- Джигіте, садюга, коротше! У мене вже слинка котиться! Ми ж через вас не довечеряли.
- Я садюга? Я над цим пловом, як над дитиною рідною дрижав! Я виклав на картоплю приварений рис, потім м’ясо, потім знову рис, так? А потім іще маслечка, маслечка…
- У-у-у… а моркви?
- Морква - то в узбецькому плові, у грузинський її не кладуть, то й я не клав. Зате потім кришкою накрив, вологим рушничком затулив і тримав сорок хвилин на слабенькому вогнику.
- Джигіте…
- Все було просто прекрасно… А він його вбив!
- Кого?
- Плов! Я сам бачив: він туди щось підсипав! Цілий казан плову загинув!
Люди зашуміли:
- Це він усіх потруїти хотів! В капезе його!…
- Я не хотів… - лепетав затриманий. Але його ніхто не чув.
- Убивця! Убивця! Тримайте його, я йому зараз!…
- Цить! - гарикнув Шериф. - Ми що з вами - на Дикому Заході? Ану, кажіть по порядку.
А по порядку з’ясувалося ось що. Коли Зять чаклував над своїм найкращим на Кавказі пловом, до нього на кухню бочком-бочком протиснувся оцей самий „маніяк”. І почав заговорювати зуби.
Наївний! Ревнивому Зятеві чомусь здалося, що агітатор не до нього, а до Галі підкочується. Тому слідкував за кожним гостевим поглядом і порухом. Тож як не намагався той непомітно підняти кришку і щось кинути до казана з пловом, одразу був прилапаний на гарячому. На жаль, порошок у плові розчинився миттю.
- Я знаю - він усіх потруїти хотів! Усіх, крім своїх. То ж то я його приятелеві кажу: сідайте, зараз плов достигне. А він: ні, дякую, я на дієті. Яка дієта, слухай? Вчора сам цілу смажену курку ум’яв - це дієта?
Шериф підтяг пояс із кобурою і звернувся до затриманого:
- Сподіваюся, ви розумієте серйозність вашого становища?
- Я нікого не збирався вбивати, клянусь честю!
- Нема у тебе честі! - загорлав хтось із натовпу. - Ти за рік уже у всіх фракціях відмітився! А тепер що? Я тобі скажу, що: дострибався ти, голубе, дострибався! Кримінал - він і у Великих Колодах кримінал. А недоторканності у тебе немає, а твій шеф своєю не поділиться.
- Пане владо, дозвольте, я сяду і пояснення напишу, тільки без свідків. Хай усі вийдуть…
- Всі не вийдуть, - категорично відмовив Шериф, піймавши мій погляд. - Поняті мають бути. Ось, будь ласка, наші люди залишаться, а решта - прошу за двері.
- Ні! - обурився Зять. - Я постраждалий - я теж залишусь!
- Добре, добре. А решта - вийдіть. Дайте трохи тиші.
Коли двері зачинили, затриманий посміливішав:
- Ви спершу аналіз зробіть, а потім звинувачуйте. Ніякої отрути в плові немає.
- Аналіз? - мало не заревів від обурення Зять. - Зараз буде тобі аналіз!
Він з розмаху виставив перед затриманим полумисок і тицьнув йому до рук ложку:
- Їж!
- Не буду!
- А, не будеш? Значить, плов отруєний.
- Та ні, не отруєний. Там навіть не пурген…
- До чого тут пурген? Ти мені до плову отруту всипав! Їж, бо зар-р-ежу!
- Знаєте, - порадила я, - якщо це справді не загрожує людському життю, то краще їжте. Бо інакше він не заспокоїться. Самі розумієте, людина східна, кров гаряча…
„Маніяк” зітхнув, узяв ложку і поцікавився у Шерифа:
- Туалет тут далеко?
- Он ті двері…
Їв він, можна сказати, з апетитом. Люди за дверима погомоніли-погомоніли, двоє-троє навіть зазирнули знадвору у вікно, впевнилися, що ніяких звірств не відбувається - і потихеньку розбрелися. А „маніяк” доїв плов, поставив полумисок, зітхнув, подумав трохи і сказав:
- Ну, раз мені однаково тут сидіти треба, то слухайте і записуйте моє щиросердне визнання. Розумієте, я в першому житті - фармацевт, правда, недовчений. А політикою став займатися, бо жити ж якось треба. Так ото, ситуація, яка склалася на сьогодні в селі, страшенно дратує „лівих”. Кажуть: крутяться конкуренти під ногами, працювати заважають… от я й запропонував свої послуги.
- Ну-ну, докладніше, будь ласка.
- Та що тут докладніше? Я у своїй справі трохи тямлю. От і приготував такий препарат, без смаку і запаху, але від нього пронесе - як те гусеня. Ніякої шкоди для здоров’я, самий лише „художній свист”. Прорахував, скільки потрібно на казан, попередив „лівих”, щоб вони… Ой!
Решту пояснення він диктував уже з-за дверей туалету.
- Попередив, щоби плову не їли. Розрахунок був простий - якщо на всіх „швидка Настя” нападе, здіймемо паніку, що це епідемія, якась кишкова інфекція, викличемо з району „швидку” - і всіх, хто… Ой! Вибачайте… Ой, мамо, як же недобре… Ще раз вибачте…
- І всіх, на кого підозра, ізолюють на чотири тижні! Гарно придумано, нічого не скажеш! Певно, добре вам за це заплатити мали?
Стогін з-за дверей туалету свідчив, що таки чимало. Але, але, але… Замість грошей - самий лише „художній свист”.
Якщо хтось сподівався, що ліміт пригод на той день уже вичерпався, він глибоко помилявся. Вечеря теж не обійшлася без несподіванки. Горе-агітатор, якого аж від вітру хилитало, відірвався нарешті від фаянсового „трону”, приповз до Зятя, опустився на стілець за столиком своєї команди і попросив міцного-міцного чаю без цукру. Його колега, котрий наминав густий, наваристий борщ, без будь-яких задніх думок співчутливо попитав:
- Що це ти сьогодні весь у національні кольори?
- Як то?
- Сам жовтий, а під очима - синці. Може, голодний? Борщику хочеш? Я замовлю!
- А-а-а…ой-й-й… ну-у-у… добре, давай! Хоча не знаю, в що це мені виллється.
- В унітаз!- єхидно кинув сусід-“центрист”. - Якщо добіжиш. Бо тут на все село один унітаз - у Шерифа.
- Слухай! - раптом гарячково зашепотів постраждалий агітатор колезі, - а якщо пообіцяти їм обладнати теплі туалети в кожній хаті?
- Пошлють. На унітаз і пошлють. Вони звикли до туалетів типу “сортир”. До речі, зверни увагу: генделик, можна сказати, європейського рівня, а відхожий заклад - будочка за рогом.