Україна не Росія.
А у діда Мусія
Уся музика своя:
Балалайка, мандоліна,
синтезатор по коліно.
(частівка)
Як я вже казала, те наметове містечко з агітаторами в селі одразу прозвали “піонерським табором”. Бо власне ж, так воно колись і було. Саме на цьому місці стояли літні, або як їх тоді називали, фінські будиночки, куди щоліта звозили з усього району юних ленінців на перепочинок. Будиночки ці наші хазяйновиті люди давно вже розібрали і пристосували до діла. Залишився лише отой розбитий літній кінотеатр, у якому з таким гуркотом провалилися гастролі фальшивої Вірки Сердючки.
Так ото ж - усе, що діялося у “піонерському таборі”, негайно ставало відоме всім Великим Колодам. Ну, куди дінешся? Намети хоч і затишні, але ж стінки з брезенту. Тут хоч під ліжко залізь, ковдрою вкрийся, дай сам собі дулю - через п’ять хвилин усе село знатиме.
І от із самого ранку від хати до хати понеслося: соціологи приїдуть!
Треба сказати, що ми у нашому селі про цю породу дещо чули, переважно у сполученні з іще одним не дуже зрозумілим для нас слівцем “рейтинг”. Ото як тільки вибори накочують, так по телевізору лише про одне триндять: “Соціологи встановили, що рейтинг такого-то піднявся, в такого-то - впав…” А на кого він піднявся і після чого впав? Темна ніч! Дурять нас, дурять, дурять!
Соціологів привезли, звичайно ж, центристи. Справжніх, не як Вірка Сердючка. От тільки знову пальцем у небо влучили. Бо за принципом, що мій свекор охрестив “падати з коня - так з хорошого”, вони замовили спеціалістів навіть не у Києві, а вважайте за кордоном. Щоправда, не в Європі, а в Москві, але кажуть, і ці заломили ціну на рівні світових стандартів. Та справа не в ціні, а в тому, що цей коник виявився, як співають наші дітки, “без ноги”.
Москвичів було двоє. Старший - схожий на китайця, у окулярах і з бородою, а другий - такий собі невиразний, гладенько виголений і дорогим одеколоном від нього несло так, що перебивало всі традиційні сільські запахи. Це вже з подальших розмов з’ясувалося, що соціологи полінувалися перекласти свої анкети українською мовою і прихопили те, що у них від власних виборів у Думу залишилося. Зате взяли передоплату. І вийшли на наші вулиці з таким виглядом, як оті грецькі попи, котрих привезли Київську Русь хрестити.
І треба ж було, щоби першим, кого вони запримітили на нашій вулиці, був Петя Гітлер, котрий із самого ранку за звичаєм тинявся навколо “піонерського табору” в надії на те, що раптом щось перепаде - як не халтура, то халява.
Напевне, у порівнянні з їхніми російськими бомжами наш Петя виглядав мало не фраєром, бо соціологи зі своїми анкетами одразу підкотилися до нього і заговорили, природно, російською мовою. І це була їхня друга помилка. Петя випнув груди, задер носа і проголосив:
- Як хочете щось запитати, то говоріть державною мовою або кличте переводчика. Бо я вашого птичого язика не знав і знати не збираюся.
Росіяни остовпіли, а потім витріщилися на супроводжуючого, котрий розгубився не менш, аніж заїжджі.
- Чаво?
- Переводчика требует, мля! - розтлумачив нашенький.
- Это что - Галиция?
- Да нет, Украина, самая настоящая! Я вам сейчас на карте покажу.
- Ото ж! - зрадів Петя Гітлер, - Україна! Найсправжнісінька! А як не вірите, то он моя колишня вчителька йдуть, Валентина Спиридонівна. Спиридонівно! А скажіть-но оцим москалям, яка у мене з російської мови оцінка була?
Старенька Валентина (чи як вона сама вимовляла, Валінтіна Спірідоновна), котру мій свекор якось у запалі суперечки обізвав “наріжним каменем великодержавного російського шовінізму на селі”, зупинилася, взяла руки в боки і нещадно “окаючи” та “гекаючи” вигукнула:
- Пошол вон, нєгоднік! Ти мнє єщо в школє остохрєнєл!
Соціологи спочатку поприсідали, а потім кинулися до ветеранші педагогічної праці зі своїми папірцями. Але вона відбила їхній наїзд, як Кутузов Наполеона під Бородіно:
- А дє ви билі, когда здесь із нас дєлалі нацмєншину і запрєщалі Пушкіна?
Після чого демонстративно показала всім спину і попрямувала собі далі.
Петя Гітлер тим часом стояв собі мовчечки, але на його замурзаній фізії вимальовувалося: “А що я вам казав? І куди ви без мене тепер дінетеся, лебедики?”
Ситуацію розрядив Софин Зять, котрий нагодився на галас зі свого генделика:
- Що ви з ним голову морочите, люди добрі? Дайте йому на пляшку, то він із вами не те що російською, китайською мовою заговорить!
До московських спеців нарешті дійшло:
- Во, мля! Опять на маргинала напоролись!
- За що боролися, на те й напоролися, - втішив Зять. - А взагалі у нас у Великих Колодах такі справи натщесерце не робляться. Заходьте до мене. Бо горілка гріється, закусь стигне. А потім я вам такі шашлички зроблю - вах!
- Ходімо, - приречено сказав нашенький. - витрати спишемо на представницькі.
- Ходіть, ходіть, - підтримав його Зять, - в ногах правди немає, а суха чарка рота дере.
- Послушайте, - озвався старший з двох спеців, котрий з борідкою. - Вы же, кажется, не украинец?
- З Кавказу я.
- И говорите по-ихнему, то есть, по-украински?
- Аякже! З поваги до тещі. Вона мене любить і сином рідним кличе. А я їй, по-вашому, як відповідати повинен: спасіба, мама?
- Тёща? Зятя? Любит? Ну, ваще!… что за страна?!
І пішли до генделика. Вочевидь, наша українська культура вже до Росії якось пробилася. Бо слова “горілка” і “закусь” перекладача не потребували.
В генделику попри ранню пору вже смакував каву “правий”, отой, що кожну дискусію до рукопашної доводив, а навпроти нього сидів мій родич Шериф. Як то кажуть, для порядку. І ми з Галею - тихенько собі в куточечку оформляли накладні на куплених у нас свинок.
Ще не встигли соціологи з нашим центристом сісти за столик, як “правий” зірвався на ноги, розкинув руки і басом проголосив:
- Как говаривал в аналогичном случае первый русский революционер протопоп Аввакум: «Пошто прикатили, б…ски дети?» Палкий привіт москаликам!
“Москалики” аж попригиналися, а їхній старший злякано перепитав нашого:
- Это точно не Галиция?
- Та ні, - перейшов на державну кучерявенький, - але цей пан таки з Галичини. І наш, до речі, опонент.
Росіянин зрозумів без перекладу, бо лише головою закивав:
- Мощный у вас пиар, мощный, ничего не скажешь!
І тут Зять почав виставляти на стіл укриті холодною росою пляшки, свіжоспечені хлібини, цибульку-огірочки-помідорчики-перчики-укропчик-петрушечку. А на самий центр - велику тацю, на якій у вигляді шашлику розлігся один із тих нащадків Коханого, кому в цьому житті не пощастило.
Господар особисто налив російським гостям по фірмовому гранчаку з весільного посагу своєї тещі і виголосив довгий українсько-кавказький тост за дорогих гостей і гостинних хазяїв.
Після третьої, гусарської, москвичів пробило на правду:
- Хотели по-честному, а вышло, как у… Черномырдина.
- То нічого, колеги, то нічого. Перекусимо, погуляємо, надвечір юшку замовимо, уху по-вашому. А оці анкетки ви нам залиште, ми над ними попрацюємо.
- Тут главное, чтобы ваши результаты с последующим экзит-полом не разошлись.
- А це ще що за хієровина така?
- Последний писк моды: после выборов на участках опрашивают людей, кто за кого проголосовал, а потом сопоставляют с предварительным анкетированием.
- Що ви кажете? Спасибі, бо ще встигнемо оцей ваш, як його, котрий екзіт, загнати в кошторис.
- Рано радуетесь. На Западе с этим очень строго. Сойдутся цифры - распишитесь в ведомости. Не сойдутся - в грызло!
- Що, так одразу і в гризло?
- Ну не совсем так. Это я образно. Просто сошлось - есть оплата и новый заказ, не сошлось - нет ни бабок, ни заказа.