- Н-да… Європа, я вам скажу. А у нас навіть курви без передоплати не дають.
- А у вас в селе и такой сервис есть? - пожвавішали “специ”.
- Є. У нас усе, що хочеш, є. Навіть уроки естрадного вокалу. І ті, про кого ви питали, теж є. Та вже десь котрий день не видно. Мо’, в область майнули, а мо’ і в Київ - на підвищення кваліфікації.
- А, ну ладно. А насчёт девочек, так вы не лезьте в НАТО - и проблем не будет. Ну что - наливай?
- Аякже!
- Стоп! Та куди ж ти, опудало москальське, гранчака тягнеш?
- А что - тебе жалко?
- Та до чого тут жалко! Хіба ж можна отак - на вису наливати?
- А почему нельзя? Что, плохая примета?
- Дуже погана. На вису тільки на кладовищі наливають. Бо там столів не накривають.
- Хм-м-м… а у нас всегда так наливают…
- От того у вас там усе отак от - сторч головою.
- Чего-чего? Да на себя посмотрите!…
- Брек! Ану розійшлись у різні кутки і тихесенько п’ємо!
На жаль, дискусія між нашими і їхніми на найцікавішому місці вийшла за межі мого слуху - бо вся соціологічна братія рушила протруситися після шашликів. Але я нічого не втратила, бо коли підсіла до родича, то почула, як “правий” говорить йому:
- Знаєте, як наш лідер оцю публіку називає, котра соціологи?
- Не чув.
- Наперсточники! З ними - скільки грошей не кидай, а всі у них у кишені будуть. От як ви вважаєте, пане владо, на минулих виборах у Верховну Раду з кого оці соціологи найбільше здерли?
- Звичайно, з того, хто найбільше голосів набрав. Логіка.
- Подаруйте вашу логіку Петі Гітлеру, бо так у лейтенантах і посивієте. Найбільше вони заробили якраз на тих, хто пролетів, мов фанера над Парижем.
- Та ви що! А як це так?
- Талант, пане владо, талант! Такого замовникам наспівали, що ті їм одразу всю суму передоплатою скинули.
- Багато скинули?
- Що вам скажу - от ми школярикам по п’ять копійок за наклеєну листівку платимо. Від себе, можна сказати, відриваємо. Плачемо отакими… ні, о-о-отакими сльозами, що діток ображаємо, але більше нема. А ці - наперсточники - чемоданами гонорар беруть. Як скажу суму прописом - все одно не повірите. З автоматом Калашникова стільки за п’ять років не заробиш, навіть якщо виключно “обмінки” грабувати.
Мій чесний Шериф ухопився за голову:
- Господи, що ж це робиться? У нас у Великих Колодах колись, ще за радянської влади, мій двоюрідний дядько дав за дочку в посаг три кіла червінців. Червінців, а не сотенних і навіть не двадцятьп’яток. І що? Ще оркестр “вишибального” маршу не дограв, а вже йому на голову обехаес з прокуратурою і районне кадебе. А тут - чемоданами! Кінець світу! І хоча б на користь, а то ж - на вітер! І що, ради на них немає?
- Звідки? Це ж вам не кримінальний елемент. А за їхні художества статті не передбачено. Це тільки комуняки колись голові колгоспу або директору заводу за приписки строк давали. А ці - що вам треба, те й намалюють. А народ вірить!
- Ну добре, народ вірить. А ті, котрі замовляють, чого мовчать? Це ж аферизм!
- По-перше, мовчать, бо куди з такою скаргою підеш? У податкову інспекцію? Не смішіть! Звідки у скромного нардепа з зарплатою півтори тисячі гривень зайвих п’ять мільйонів доларів віднайшлося, та ще й не задекларованих!
- Ні, це вже точно кінець світу. Наші бабці он тридцяти гривень прибавки до пенсії котрий рік чекають. А вони - мільйонами розкидаються!
- Пане владо, ви аніж отут-от теревені слухати, пройшлися б назирці за тими наперсточниками, бо раптом хтось із них після літра випитої і пів поросятка з’їденого теж у якійсь копанці втопиться, а вам відповідати!
Тут і я свої п’ять копійок встромила:
- А що - по-вашому Кульок у копанці втопився?
- Ні, не втопився.
- Чому ви так вважаєте?
- Бо він - лайно. А воно не тоне.
- Жартики у вас, шановний. Мій Коханий почервонів би. Котрий кнур!
- Привіт йому. Він, здається, єдиний політично не заангажований у ваших Великих Колодах. Бо решта вже продались. Або набивають ціну.
- Що за натяки? - насупив брови Шериф. - Як усі, то і я?
- Боронь Боже! Я виключно про відсутніх.
- І про відсутнього Кулька теж?
- По нього - в першу чергу. Мене лише одне цікавить: де це він примудрився так гарно заховатися, що на нього й досі ніхто не наступив?
Наступного дня з села зникли всі журналісти. Ще вчора до пізньої ночі тинялися за звичкою вулицями, скрізь заглядали, клацали своїми фотоапаратами та наводили на все телекамери, перекрикували, сидячи в генделику, навіть наших сільських цапів і собак - а тут раптом тиша! Благодать! Самі лише агітатори з наглядністю під пахвою туди-сюди бігають. Ну, та ми до них уже звикли.
- А куди це ваша Каїнова печать поділася? - поцікавилася я у вусатого “правого”, котрий якраз минав наші ворота. Він зупинився, посміхнувся і не без задоволення пояснив:
- Серед ночі рвонули на Трускавець. Хтось стукнув, що „дорогая пропажа” начебто підліковує страчене тут здоров’я в колишньому цекістському санаторії. Під чужим прізвищем, що характерно.
- А під яким саме - невідомо?
- Відомо. Кацнельбоген.
- Ну дуже поширена фамілія, - погодилася я. І повернулася до господи.
Тільки-но тісто поставила, як Петя Гітлер припхався. Серйозний такий, що навіть ноги витер.
- Маріє, кличте вашого родича, хай веде до агітаторів.
- Що таке? Вибачатися надумав за агітацію в сортирі?
- То нехай вони тепер переді мною вибачаються! Бо я їм їхнього Кулька найшов!
- Петю, я за жарти не платитиму.
- Маріє, які жарти? А потім - мені грошей не тра! Навіть від отих… Я теж свою гордість маю. Хватить з мене, що вибачаться. Ну, може ще пару пляшок дадуть… Але виключно як ту, як її? Аморальну компенсацію.
- Оце точно, що аморальну. Що ти там уже вигадав?
- Я ж кажу - знайшов Кулька. Живого!
- І де ж він?
- По селу ходить, тільки ви такі всі забацані, що нічого не помічаєте. А Петя хоч і Гітлер, і алконавт, а глаз у нього - як алмаз!
- Петро, не тягни! Хто по селу ходить?
- Кульок! Тільки він зараз не Кульок, а цей, як його? Ну, китайчук такий бородатий. Загримувався!
- Це ти соціолога маєш на увазі? Котрого з Росії виписали?
- Ніхто його нізвідки не виписував. Це Кульок причепив собі бороду, перейшов на москальську мову і всім нам у кишені дулі дає. А ми бігаємо, шукаємо: пропав, пропав!
Я замислилася. Справді, якби до Кулькових вусів та причепити руденьку борідку - викапаний племінник Мао Цзедуна. З боку матері. Але нащо агітаторам такий маскарад?
- Петю, є надійний спосіб перевірити, чи ти “бре…”, чи ти “не бре…”. Смиконути отого соціолога за бороду. Тільки сильніше, бо зараз, кажуть, такий клей є, що й спиртом не розмочиш.
Як я й передбачала, Петя Гітлер з усією своєю безпосередністю підскочив і вже намірився бігти. Але я встигла схопити його за брудну кацавейку:
- Стій! Перш, ніж тобі п’ятнадцять діб дадуть за хуліганство, скажи мені: ти щось бачив, чи краще - чув?
- Та так, дурня повна. Прапорщик оце тільки-но в генделик зазирав. Там той сидів, що мене вигнав. А прапорщик йому й кричить з порога: а де цей ваш вусатенький? Він мені коньяк обіцяв, то хай готує.
- А за що обіцяв, не сказав?
- Та ні, бо отой, старший, одразу підскочив, прапорщика за плече, цитькнув на нього і потяг кудись до “піонерського табору”. А мені після отого шкандалю якось слідом іти не випадало. Ну, мало що він кому обіцяв? Робота ж у них така - обіцяти.
- Це все?
- Ну, хіба що… Хочете посміятися? Йду повз Малі Пеньки, де лісочок, чую: Ганька Маньку сварить. Камбала ти, кричить, кислоока, шпійонка аргентинська!
- Та, то хіба новина! Вони ж кожного дня сваряться.
- А новина в тому, що Ганька кричить, а Манька їй не відповідає. Коли це таке було?