- То ви подивіться на цих! - не витримала і втрутилась я. - Вони теж підпоєні!
Навколо збирався натовп. Жінка, котра вже посадила куплене порося в мішок і збиралася йти, повернулась і вигорнула його з мішка назад у загородку.
- Я передумала. Поверніть гроші!
- Що ви нам комерцію перебиваєте! - загорлав продавець. - У мене найкращі поросята на весь базар! А тут прийшли, розумієш, аферисти, наклеп зводять!
- То це міліція вам - аферисти? Ну що ж, я маю право затримати вас без пред’явлення звинувачення на три доби. Арештую і ваш товар. До пред’явлення офіційного звинувачення.
- За що?
- А хоча б за злісний опір працівникам міліції. Так що - женіть ваших поросят у капезе.
- Так вони ж за три доби з голоду здохнуть!
- Їх будуть годувати. Отож, якщо вони за ці три доби не здохнуть - підозру з вас буде знято. А ні - тоді й поговоримо, хто аферист.
Злякались. І розгубились. Бо добре розуміли, що поросята три доби не протягнуть.
- Слухайте, а може ми того… миром усе владнаємо?
- Тобто?
- Ну, ми вам інше порося дамо замість здохлого.
- По-перше, не “нам”, а ось людям, котрі на вас заявили. По-друге, здохло двоє поросят. По-третє, яких ви їм дасте - цих? Так вони теж завтра здохнуть.
- А куди нам їх дівати? - буркнув один з продавців, але другий стусонув його під ребра.
- Цих вам, мабуть, зарізати доведеться. І м’ясо - самим з’їсти. Хай но тільки я дізнаюся, що ви поросятиною торгували!
- І компенсація моральних збитків! - підказав Шериф.
- А, так! Двома свинками ви не обійдетеся. Ці люди, шановані люди, до речі, понесли великі моральні збитки. Погляньте на жінку - вона так перенервувала, що її ледь у лікарню не поклали. А це набагато дорожче обійдеться.
- Ну, ще парочку підкинемо!
- Десять! - аж захлинувся від власного нахабства мій братик.
Але продавці й на двадцять погодилися б, аби тільки їх не посадили.
- Це ти правильно поставив: десять, - задоволено сказав Шерифові колега - Якби вони трьома-чотирма відбулися, то скоро би знову за своє взялись. А так - перш, ніж поросят труїти, двадцять разів подумають… Ні, ти дивись! Знають же, що людям зло роблять… А роблять!
Отак на нашому обійсті з’явилося, щоправда, не десять, а дев’ять молоденьких свинок. Десятий був кабанчик, його невдовзі пустили на м’ясо.
Дітям моїм свинки дуже сподобалися. Вони їх одразу обізвали гаремом і нарекли екзотичними іменами: Зульфія, Зухра, Заріна… Не обійшлося і без Гюльчатай. Досить скоро баришні почали виписувати кола біля свого благовірного. Отак кабанчик із Хрюньки перетворився у кнура на ім’я Коханий. І уявіть собі - звання своє відробляв чесно.
Почали заходити сусіди, сватати до Коханого своїх свиноматок. Я відмовляла. Бо по-перше, це вам не колгосп, кнура-розплідника берегти треба, а по-друге, хто його зна, яку заразу він може підхопити від сторонньої баби… тьху, свині. Свої свинки чистенькі, аж рожеві, а сусідські з болота не вилазять.
Отож, зайшла я, як завжди, ввечері до свинарника, почухала Коханого, налила водички і автоматично перерахувала гарем: раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять… десять! А ця звідки? Хоч і вимита, але від наших дівчат трохи відрізняється. По-перше, Коханий на неї зовсім не дивиться. Зате його подружки терпіти підкидька не бажають. Особливо Гюльчатай, котра щосили відштовхує зайду від корита, а тим більше - від глави сімейства.
Два дні чужа свинка жалібно тулилася в кутку загородки. А на третій зранку я побачила через вікно, як до нашої хвіртки прямує мій колишній однокласник Федька Тищенко.
- Федю, - гукнула я з дому, - а хочеш, я вгадаю, що ти мені оце зараз сказати збираєшся?
- Вгадай.
- “Марусю, - лагідненько залепетала я, підробляючись під Федьчині інтонації, - до тебе часом моя свинка не забігала? Третій день шукаю”. Так, чи ні?
Тищенко закліпав очицями.
- Телепатка… А як ти знаєш, що то моя свинка? Вона якраз “в охоті”. Така ж капосна, така шкодниця, паркан підрила - і чухнула. То кажеш, вона у тебе?
- Ти прекрасно знаєш, що у мене. Сам же й приніс. І до Коханого підпустив.
- Я? Приніс? Що це ти вигадуєш? Нікого і нікуди я не носив, слово даю!
Я ще зі школи затямила собі: коли Федька Тищенко дивиться на вчительку ясними очима, погляду не ховає, говорить тихо, чемно і з найчеснішим виразом на писку - так і знай, бреше. Зате коли правду говорить, червоніє, затинається, бо мучить його думка: я ж правду кажу! Ану, як не повірять? Ото прикро буде!
Але зараз Федюня не червонів і погляду не відводив. Тому я взяла його за рукав і потягла за хлів.
- Бачиш - у нас тут глина. Павло висипав, коли під фундамент копав. Ми сюдою не ходимо. А свинка твоя тільки тут могла пробратися. Ну?
- Що - ну?
- Ну і де її сліди? Чи вона в тебе у гумових чоботях ходить? Он від гумаків слідів скільки хоч - туди й назад. Твоїх, між іншим. І по них видно, що “туди” ти щось важке тяг, а назад - ні!
Федя ступив на глину, відступив назад і ошелешено глянув на однакові відбитки. Отут він почервонів і почав затинатися.
- Ма-а-арусю, я ж у тебе свиней не крав.
- Ото ж то. Як розкажу - все село сміятиметься.
- Ма-ма-русю…
- А знаєш, чого сміятимуться? Бо Коханий до твоєї баришні, хоч вона й “в охоті”, і близько не підійшов.
- Оце вже свинство! - образився у найкращих почуттях Федя.
- Хто б казав. Добре, пожалію тебе. Ми тут збиралися Коханому ще одну молоденьку прикупити, щоб уже десять було. Продаси нам цю - і забудемо.
- За скільки?
Я ціну, як у нас водиться, на пальцях показала - щоб не наврочити. Федю заколотило:
- Здирство! Краще я її сам заколю і продам!
- Так? А ти порахуй квиток до базару й назад, на зупинці паритися, в дорозі туди-сюди по спеці трястися, продаси-не продаси, а день втратиш. Прикинув? А якщо заколеш, скільки з тебе того м’яса сусіди та родичі на свіжину задаром розтягнуть?
- А у тебе не розтягнуть?
- Зараз! Я сама кожного халявника так розтягну, що комариком запищить. Тож, Федю, не крутися, як щось в ополонці, бери гроші в руки і бувай. І взагалі, як на мене, то тобі з свинарством зав’язувати слід.
- А то чому?
- А яка у тебе відстань від хати до сажу? Попитай у Павла, він тобі в книжці нормативи покаже.
- Нащо?
- Бо ти саж приткнув мало не під самими вікнами. Поки була одна свинка, то ще нічого, а з приплодом - хоч із хати тікай! То що - по руках?
Куди було Феді діватися? Мій Павло, як дізнався, лише руками розвів:
- Знав я, що у мене жінка мудра, але щоб така ділова - навіть не здогадувався.
- Свиноматка ділова, а жінка у тебе - підприємлива! - гукнула я і кинула в Павла подушкою.
І от цікаво: звідки наш гарем дізнався, що зайда вже не зайда, а своя? Того ж дня вона плямкала біля корита разом з усіма, а ще за пару днів уже не рохкала, а млосно воркотіла. Значить - через три місяці, три тижні і три дні матимемо додатковий прибуток у свинячому сімействі.
А діти нарекли свинку Федорою.
Історія друга, печальна.
Не всі ж тії та сади цвітуть,
Що весною розвиваються…
(народна пісня)
Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.
Я саме того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.
- Сестричко - рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!
- Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?
- Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій - клянуся, сам помию.