- Маєш рацію. І що?
- Я ближче підійшов. Роздивився. Виявляється, то Ганька чиюсь корову лає, що від стада відбилася і на їхній город припхалася.
- Ну так, корова їй не відповість.
- Корова то так. Але ж якщо Ганька вдома, то й Манька мусить, вони ж - нерозлийвода. Особливо, після того, як кіоск з їхніми “Снікерсами” прикрили. От куди Манька поділася?
- Ну, як мені ще й Маньку шукати, то у мене тісто перекисне. Йди, Петю, не мороч голову.
- То я пішов!
Він пішов, а Павло зайшов. Сміється:
- Ти мені можеш пояснити, що діється?
- А що?
- Та вчора - забув тобі розказати. Поки ви там з Галею у генделику сиділи…
- По ділу сиділи!…
- Так я ж і кажу, поки ви там з Галею ділом займалися, заходила Манька.
- А Петя Гітлер каже - десь щезла…
- Яке там щезла, влетіла на кухню, і до мене: я знаю, що ви просто так нікому дзвонити не даєте, то ось вам п’ять гривень, а мені так треба, так треба зателефонувати! На дві секундочки!
Я їй кажу, що й усім, мовляв, батарейка сіла. Хай би йшла зі своєю п’ятіркою до сільради. А вона: а закладаємося на п’ять гривень, що ваша батарейка ще послужить? От дайте сюди телефончик, я подивлюсь!
- І ти дав?
- Так цікаво ж стало! Вона його покрутила-покрутила, батарейку витягла, назад встромила, а тоді - ось, будь ласка, все працює.
- Ну й куди вона дзвонила?
- Гм… Слухай… А скидається на те, що нікуди! Забрала назад свою п’ятірку - і гайнула. Чого ж вона приходила?
- На тебе, гарного, подивитися. Май на увазі - я ще ревнивіша, ніж Зять!
- Ой, як добре: моя жінка нарешті мене приревнувала! Значить - досі любить!
- Та ну тебе… Тут роботи по вуха, а йому кохання в голові! До вечора потерпи. А зараз - за діло беремося.
Але попрацювати мені не дали. Братик-Шериф прискочив на службовій машині. То дивно, бо просто так по селу він нею не їздить, береже казенне паливо й резину, та й для здоров’я корисніше пішечки шпацірувати. Гальмонув, аж завищало, і не виліз, а випав.
- Маріє, що у тебе з мобілкою? Кума Вікторія з району всі телефони обірвала, зв’яжи, мовляв, терміново.
Мені стало недобре. Бо кума з району працює, як я вже згадувала, у податковій. А ніяких хороших новин від цього відомства ніхто ніколи не чекав і не чекає. Невже ж Манька щось зламала? Хоча - може Павло знову вимкнув? Я побігла до хати, вхопила мобілку. Ні, все гаразд, увімкнена, працює. Просто, як Коханий у хліві свою пісню заведе, то з хати не те що телефону - гарматних пострілів не почуєш.
Кума одразу заговорила так солоденько і лагідно, що я зрозуміла: вона там у своєму кабінеті не сама:
- Маріє, ріднесенька, слава Богу! Ти все у справах, та в справах? А тут до тебе гості, та ще й з самої області, зараз я їм трубочку дам.
Приємний молодий чоловічий голос у трубочці чемно привітався, назвав мене пані Марією і поцікавився:
- Чи є у вас із чоловіком на кого залишити своє хазяйство… ну так, на півдня?
А бодай би тебе твоя мама з твоїми паузами назад породила!
- А чого ж, - кажу, - звичайно знайдеться.
- Ну, то ми десь максимум через годину у вас будемо, а потім перескочимо разом до області…
Та-а-ак, ще одна пауза - і я йому точно своє побажання вголос висловлю. Стосовно мандрівки в дитинство.
- Ви тільки не хвилюйтеся! Ми маємо вас поздоровити і водночас вибачитися.
- А за що ж то честь така?
- Поздоровити з тим, що наше високе керівництво визначило вас із чоловіком найкращими платниками податків в Україні. Серед приватних підприємців. А вибачитися…
Ну, зараза, дістав ти мене своїми паузами!
- … А вибачитися за те, що… одне слово… технічна помилка вийшла. Наша інспекція, котра не районна, а в області, бо тут у вас усе гаразд… так вона з самого початку неправильно вас обраховувала. Давно вже постанова прийнята, що таким, як ви, належать пільги в оподаткуванні. Але директива чомусь до них не дійшла й досі. І, бачите, всі недоплачують, а ви переплатили. Є рішення з Києва повернути вам усе до гривні.
- І скільки ми переплатили?
Приємний голос назвав суму. Я отетеріла. Вперше з того, здається, моменту, коли Павло запросив мене заміж. Якщо додати до переплаченої суми ті невеличкі заощадження, про які ніхто не знає, то можна подумати про здійснення нашої світлої мрії: новенького джипика з великим багажником замість нашого латаного-перелатаного газика, якого ми колись купили у військових по ціні металобрухту. Тоді можна було б возити свинок покупцям напряму, не переплачуючи посередникам за доставку.
Я зосередилася, щось там промимрила стосовно великої вдячності і вимкнула мобілку.
- Куди ми їдемо? До прокуратури чи одразу в капезе? - приречено поцікавився Павло.
- Помий ноги і поголися. У лісі здохло щось величезне. Податкова нам гроші вертатиме - ти таке коли-небудь чув?
- Та ти що! Навіть якщо переплатиш, кажуть “зарахуємо на майбутнє”. Мо’, хтось пожартував?
- Зачекаємо - побачимо. А ти голись, голись…
Хвилин через сорок до нашого обійстя підкотила іномарка, з неї вибралися двоє у мундирах податківців: молодий чоловік, котрий, напевне й говорив зі мною по телефону, і білява баришня. Податківець приклався мені “до ручки” і голосно, аби чули сусіди, що вже повисли на парканах, засвідчив радість від того, що мене з чоловіком бачить і матиме честь відвезти нас для вручення високих нагород. Паркани затріщали. Дехто навіть упав.
Молодик сів за кермо, його колежанка поряд, ми з Павлом умостилися на задньому сидінні. Досить швидко домчали до траси - якраз до того місця, де починався легендарний об’їзд, і тут на нас чекала друга цього дня несподіванка. Дві міліцейські машини, що стояли на узбіччі - одна з мигалкою, а друга без - рвонули з місця і прилаштувалися попереду і позаду нашого “пежо”. Кортеж газонув і помчав трасою, та так, що нас аж втисло в сидіння. На додачу - обидві міліцейські машини ввімкнули сирени та мигалки. Зустрічний транспорт хіба що на телефонні стовпи не видирався.
За всіма цими несподіванками я не одразу помітила, як ми повернули з основної траси ліворуч і помчали добре доглянутою дорогою через ліс. Ще за одним поворотом виринув відкритий шлагбаум і двоє в камуфляжках, котрі козирнули нашому кортежу.
- Здається, це не податкова!
- Абсолютно правильно, - відгукнувся наш водій. - Оскільки привід приємний, то керівництво вирішило, так би мовити, неофіційно… Без галстуків і не в кабінетах.
Машини викотилися на велику галявину, проскочили через металеві ворота і гальмонули під ну дуже затишним котеджем з величезною верандою вздовж усього другого поверху. Я ще хотіла сказати, що непогані умови у наших податківців для неофіційний прийомів, але вирішила не псувати пейзаж.
У великому холі на першому поверсі (я такі бачила тільки по телевізору) до нас вийшов акуратний такий чоловічок наших років, справді без краватки. Приклався мені до руки. Це що у них - звичка така? А Павлову руку міцно потис і навіть потряс. І лише як почав говорити, я його впізнала. Він із тих, кого показують на УТ-1 на самому початку новин. І ще я зрозуміла, чому його не так часто показують. Бо він - маленький. І видати, цього соромиться.
- Радий бачити, ну дуже радий! - заговорив-заспівав чоловічок з теленовин, - вибачайте, що без попередження. Знаєте - справи, справи, справи. Але для таких людей, як ви…
І тут звідкись збоку увійшла молода вродлива чорнявка в кокетливому фартушку і гумових рукавичках. Цю я пізнала одразу. Її ми теж бачили тільки по телевізору і тільки в ну дуже поважних компаніях: або з нашими банкірами і чиїмсь президентом, або навпаки.
- Коханий, - проворкотіла дама до болю знайомим голосом, - у мене від тої цибулі сльози. Ти не допоміг би?
Ну справжня наша Гюльчатай, така ж манірна.
А хазяїн аж порожевів:
- Бачу, ви впізнали. Це обличчя нашої партії і найдорожча для мене людина.