Обличчя партії посміхнулося і відкопилило губку.
- Драстуйте. Почувайтеся, як вдома. - і вже чоловікові - Так ти поріжеш мені цибулю?
Тут я втрутилася.
- Та чого вже там, давайте я допоможу. А ви, чоловіки, між собою побалакайте. Про життя і про політику.
Але хазяїн був - хоч на хліб його масти:
- Ну що ви, що ви! Знаєте - ходімо всі разом! Я вам нашу нову кухню покажу. Сам вибирав. Люблю, розумієте, у вільний від роботи час побавитися. Але його так мало, того часу, так мало…
Обличчя партії ще раз обізвало свою дорогу людину Коханим і чмокнуло у гарно замасковану перукарями лисинку на маківці. Він знову зашарівся і прошепотів до Павла:
- Правда ж - красуня? Венера Мілоська!
Кухня й справді була варта уваги. Я вже не кажу про її розміри. Тут би спокійно розмістився наш Коханий разом зі своєю Гюльчатай і рештою гарему. Але схоже було, що господиня подібна до Венери Мілоської не лише обличчям. Така ж безрука. Я навіть озирнулася мимоволі: чи не знімають нас усіх для якоїсь там прихованої камери. Наче ні. То й насправді була неофіційна приватна зустріч.
Господар, на відміну від своєї найдорожчої, цибулю нарізав досить вправно і швидко. А потім знову зробив широкий жест рукою:
- Ходімо поки що на веранду. Посидимо трохи по-домашньому. Повітрям подихаємо, поговоримо.
На веранді нас чекав ще один сюрприз, крім стола, накритого на шість чоловік. Ну-ну… на одному з крісел сидів мій братик-Шериф у парадній міліцейській формі. Я мовчки показала йому кулак, а він так же мовчки розвів руками.
Повсідалися, помовчали, подихали. До двору заїхала ще одна машина, обкладена двома джипами.
- Ну от, нарешті. Всі зібралися. Зараз моя хазяєчка подасть салат і можна починати.
На веранду спочатку випливла телевізійна пані з якоюсь тацею нарізаних овочів. А за нею - високий лисий дядечко в цивільному. По тому, як хутко мій родич підірвався з крісла, я зрозуміла, що це якесь його високе начальство.
Міліцейське цабе звернулося до господаря:
- Ви дозволите? - і коли той кивнув, виголосило:
- Пане лейтенанте, за результатами позачергової перевірки вам присвоюється позачергове звання старший лейтенант. Від імені Колегії міністерства та від себе особисто поздоровляю і, як кажуть, бажаю, щоб і надалі… саме в такому напрямі і без усяких там пригод.
Потім вклав у руку все ще отетерілому родичу пару новеньких погонів і потис її, що характерно - обома своїми. Вражений Шериф мовчав до самого кінця зустрічі. Ми теж не особливо виявляли ініціативу і міліцейський шеф складав нам у цьому компанію.
Ми обмили спочатку звання, потім примусили родича діставати зубами з дна коньячної склянки жменю офіцерських зірочок, потім господар підняв тост за прекрасних дам, після чого його офіційна партійна дама залишила нас, пославшись на те, що їй треба працювати над текстом для телепередачі. Отут і почалося те, задля чого нас привезли з таким понтом і конспірацією.
Господар, не посміхаючись, зиркнув на міліцейського начальника і сказав сухо:
- А тепер покажіть йому головне.
Начальник розкрив ще раз свою папку і дістав звідти целофановий пакет, в якому лежала пара погонів майора міліції. Потім відійшов до підвіконня і взяв з нього якусь красиву коробку. Поклав на стіл поряд з погонами і мовчки глянув на господаря.
Той якусь мить тішився нашою розгубленістю, а потім пояснив:
- Ваше позачергове звання, старший лейтенанте, то лише натяк. А ось це ви одержите, коли вам вдасться виконати одне невеличке прохання. До речі, в цій коробці - іменна зброя від Президента. А також посвідчення зонального, ви розумієте? - зонального, а не районного начальника служби дільничних інспекторів. З цими палітурочками і з цією цяцькою вам нічого не зроблять навіть обласні генерали.
Родич чомусь вирячив очі і, кашляючи після кожного слова, сказав:
- Служу… кахи!… народу… кахи!… України. Гапчхи!
Господар розреготався:
- На правду!… Ну, з вами все. А тепер про головне. Шановна пані Маріє! У мене особисто і у тих людей, про яких ви здогадуєтеся, до вас дуже велике прохання. Ні, я не запрошую вас у свою партію. Навіть у її керівництво. Скажімо, на рівні області. То не для вас.
- Звичайно не для мене. Як сказав один сучасний гуморист, коли у куховарки є з чого приготувати обід, вона не прагне керувати державою.
- Не чув, але мудро. Справді, нащо вам політика? У вас чистіша робота, з вашими свинями. Я про інше. Як ви вважаєте, всі ці гони-перегони, вибори-перевибори, всі ці команди потаємних і явних алкоголіків - це все насправді?
- Ви хочете спитати, чи я їм усім вірю?
- Та про що ви. Ви занадто розумні, щоб забивати собі голову цією проблемою. Я хотів тільки спитати, чи все це виглядає достатньо переконливо? Чи прості люди справді вірять в усіх цих „правих”, „лівих”, „центристів”?
І тут я пригадала дотепну карикатуру на господаря, котру бачила, здається, в “Сільських вістях”. Художник зобразив його кухарем, що визирає з дверей, на яких написано: “Політична кухня”. А з-за дверей валує чорний дим.
- Ви хочете запитати, чи відчувають люди, що на вашій політичній кухні знову щось підгоріло?
- Вважайте, що так.
- Тоді скажу: актори у вас кепські, грають, як по писаному, але у справжньому театрі цього “писаного” не видно, а у вашому воно у кожного на лобі.
- Спасибі. На щастя, таких, як ви, раз-два - і все. Тому відповім без жартів. Невже ви й насправді вважаєте, що влада в такій державі, як наша Україна, має залежати від бабці Мотрі, котра ладна свою сусідку задушити за ті пару сот остарбайтерських марок? А за мішок комбікорму обрати до Верховної Ради бандита або параноїка?
- Про бандитів наслухалася. А от про параноїків…
- У Верховній Раді 90-го року скликання було щонайменше дванадцять депутатів, котрі довго відлежувалися у психушках… а потім цю інформацію засекретили. Але ми відволіклися. Скажімо так: певний елемент режисури в усьому цьому дійстві повинен бути. Я в цьому переконаний.
- А як же народне волевиявлення?
- Хтось із мудрих сказав: “Дайте дурням волю - і волевиявлення не забариться”.
- Слушно. Надивилася. І наслухалася.
- І я про те ж саме. Не буду посвячувати вас у всі тонкощі політики, бо основу ви вгадали правильно. Це театр, де розписані всі ролі, всі дії і всі несподіванки. Зрештою, має ж бути якийсь порядок.
- Порядок? Має бути. Не розумію лише одного: яке відношення має село Великі Колоди до вашої великої політики.
- Буду відвертим. Навіть дуже відвертим. Бо навіть якщо ви всім усе це розкажете, ніхто не повірить, що саме я з міністром внутрішніх справ запросили вас з вашим родичем приватно, як особистих гостей. Так ото ж, як любите ви самі казати. Село - це не так просто, як декому здається. Просто - в місті. Там електорат справляє своє волевиявлення в одну урну, а до виборчкому втрапляє точнісінько така, але зовсім інша урна з потрібним вмістом. А от село, таке, як ваші Великі Колоди - це штука, як казав товариш Сталін, крутіша від “Фауста” Гьоте. Один одному розкажуть, хто за кого голосував, результати на папірці в стовпчик підіб’ють, з офіційними даними звірять - а потім чийсь племінник чи синочок через неконтрольовану опозицію такий вереск здійме - до наступних виборів не відмиєшся.
- А що, у нас є неконтрольована опозиція?
- Пані Маріє, ми ж демократична держава! Хочеш-не хочеш, а має бути! Такі правила. Так що - є. І ви знаєте, кого я маю на увазі. Він своїх дурнів до вас у село не пришле. Треба буде - сам приїде, і без міліцейського супроводу. Але! Скільки голосів він набере зі своєю чесністю? Ну шість відсотків, ну вісім… то не страшно. Бо у нас на один його голос - два наших “в умі”. Я тут теж одного гумориста пригадав, Уїнстона Черчілля. Так той казав, що політика - це боротьба собак під килимом.
- Тут я з вами згодна. Газети читаю, радіо слухаю. І не тільки наше. Але, знову ж таки, не розумію - до чого тут ми з чоловіком, мій родич, моє село, мої свині?