- Які знімки?
- А! То не ви казали… Про що ми?
- Не про ту обіцянку, котра цяцянка, а про ту дільничному радість, котра зараз. Бо вивчить мене ваш лідер, чи не вивчить - то ще питання. А зараз що? На мені нерозкриття висить, а ви зі своєю політикою і зі своїм лідером.
- Та він хоч зараз подзвонить, куди треба. Тільки от - він має бути певен, що клопочеться за свою людину. Тому треба ось що зробити: вам люди в селі довіряють, так ви поговоріть із ними і скажіть їм, за кого саме треба голосувати. Ну, як раніше це голова колгоспу робив. От погодьтеся, гарно було б, якби тут був колгосп: як голова скаже, так люди й зробили б, і ніякої веремії з агітацією, і вам би було спокійніше. От ми - за те, щоб колгоспи відновили. Поясніть це людям!
- Ну-ну…
Я не стала далі слухати, розчахнула двері:
- Дядьку! А то не вашому кандидату на площі діти вуса й роги домальовують?
Агітатор рвонув, аж закуріло. А братусь зім’яв сигарету (таки закурив, до чого довели людину!) і зітхнув:
- Ну, ти чула? І цей мене купити хоче! За горло бере, холєра!
- Заспокойся, нічого у нього не вийде. Викинь усе сміття з голови. Ти мені краще скажи: тебе вже всі засватати намагалися?
- Оцей от останній. Либонь, з ночі чекав під офісом.
- Ну, раз останній, так ти за його кандидата і голосуй. Видати, має якщо не залишки совісті, то щось таке…
- Знаєш, мені мій знайомий розповідав, він лікар-гінеколог. Прийшла до нього на огляд бабця, древня, як теща Тутанхамона. Але - стара, не стара, а оглядати треба, як належить, на “кріслі”. Він усе зробив, миє руки, бабця одяглася, вже за двері вийшла, а тоді знову зазирає і питає: синку, а твоя мама знає, чим ти тут займаєшся?… Так оце й я думаю: знала б моя матінка, чим я тут займаюсь. Вже всі, як той казав, „водойоми” прочесав, усі закапелки у Великих Колодах обнюхав. Що я тільки не знайшов! Уявляєш - самогонний апарат либонь вісімнадцятого століття! І де? У Самуїлової тещі на горищі. Він аж пополотнів. Заспокойся, кажу, зараз за це не саджають. А він: так апарат же є… А я йому - апарат є, а статті немає, закони читай, Самуїле, а не оту дурню, що тобі підсовують.
- А поза Колодами?
- Та вже де тільки не шукав! Навіть на хутір заходив, думаю, раптом хтось його там бачив? Так ні. Манька на городі картоплю порпає. Нікого не бачила, нічого не чула. А де, питаю, подруга твоя? А вона, каже, спить. Вночі не виспалася, то оце зараз відсипається. От життя у людей, га? І вдень спить, і вночі спить… От хто б мені таке життя забезпечив?
Олексій розгублено тицьнув до рота сигарету, чиркнув сірником і припалив.
- Не тим боком! - засміялась я.
Брат подивився на сірник, потім вийняв з рота сигарету і, не встигла я крикнути: “Що ти робиш!”, як він стромив її назад уже припаленим фільтром. Коли відплювався, попив водички, роздивився у дзеркало попеченого язика і заспокоївся, - сів, зітхнув і замислено сказав:
- Слухай, там у списку є кандидат з оригінальним прізвищем Проти Всіх. Кожного разу балотується! Але чомусь за нього ніхто не агітує.
- А що тут агітувати? Якщо розібратися, то саме за нього всі й агітують: і “праві”, і “ліві”, і “центристи”, і отой “автономіст”.
- Видати, так і проголосую. Підтримаєш?
- Треба подумати.
- А коли мені думати? Та й у мене голова вже зовсім не фуричить…
- А ти фазу перемкни. І взагалі - готуй свою амуніцію і став будильника. Рано-вранці підемо брати твій головний біль.
- Що-що? Ти знаєш, де він? Ну, сестричка, ну міс Марпл!
- Не обзивайся. Скільки тобі казати: та в дівках посивіла, а у мене чоловік і діти… і двоюрідний братик, про якого теж дбати мушу, бо його мама у дочки живе.
- На коли ставити будильник?… Чекай, а чому не зараз?
- Зараз побачить, втече. А ми рано-ранесенько, ще до третіх півнів, візьмемо сонного і тепленького. Ага! Людям нічого не кажи, бо може, хтось із ним у змові. Покличемо, як самі підемо.
… Ми розбудили Кулькового начальника десь о пів на п’яту ранку. Це було важко, бо він, як сам пояснив, через усі ці клопоти безсонням замучився і оце тільки-но перед нашою появою задрімав. Але коли дізнався, в чому справа, миттю збадьорився:
- Ведіть!
І я повела їх на хутір Малі Пеньки, в обхід, не стежкою, а лугом, по росяній траві. Раптом із туману спочатку запахло сивухою, а потім щось забовваніло, як та мара…
- Привид! - дрижачим голосом прошепотів Кульків начальник.
- Я не привид! - ображено пробубоніло з туману. - Це я, Петя!
- Що ти там робиш, лишенько? Чого не спиш?
- Ото! Зате ви все на світі проспали. А я тут, між іншим, енело підстерігаю.
- Що? Що таке?
- А таке: я все вирахував. Раз вашого Кулька ніде немає, ніхто не бачив, значить, його вкрали оті, з іншої планети. Але, ви ж знаєте, вони людину спершу забирають, а потім назад віддають. То оце я й стережу.
- Петю, відбій! Сьогодні не прилетить, погода нельотна. Краще ходи з нами, тільки тихо. Як будеш добре поводитися, скажу Зятеві, щоб він тобі налив…
І Петя сумирно почалапав за нами.
- Я ж тут геть усе облазив! - прошепотів Шериф.
- Не там лазив. До хати заходив?
- А я маю право - без ордера? Тільки якщо сама пустить. А вона не пустила…
- Тому й не пустила.
- А ти впевнена, що ми його тут знайдемо?
- Впевнена. Ти сам мені все розповів… цить! Бо почують.
Ми прокралися подвір’ям тихо, що й собака не гавкнув. Власне, й гавкати не було кому, останній Рябко ще торік з голоду втік жебрати коло автозаправки. Хату оточили, заклякли попід вікнами. Коли з-під лісу, від пасіки, почувся півнячий крик, всередині щось заворушилося, закректало і почувся захриплий чоловічий голос:
- Мусько, Ганусько, а ви знаєте, що я їсти хочу?
- Миколочко, - заспівав у відповідь жіночий голосок, медовий, але з домішкою дьогтю. - А ти знаєш, що останнього разу я не кончила?
- Ну що ж я тобі можу зробити? - механічно буркнув Миколочка і одразу одержав:
- Як що? Піднімай свій “рейтинг” - і за роботу!
- Не мо-о-ожу…
- О, о, о! Так би одразу й признався. А то: ми все можемо, ми все можемо! Кожній жінці - по справному мужику! Он чого твої обіцянки варті!
- Та я ж - третій день вас обох!…
- То й що? Он у Марії коханий - десятьом раду дає!
Я спершу аж підскочила, коли почула: “у Марії коханий”, а коли допетрала, що мається на увазі мій кнур, не витримала і пирснула зо сміху.
- Ой! Хто там? - звереснули дуетом Манька і Ганька.
- А там хто? - ступив на ґанок старший агітатор центристів. - Ану, здавайтеся, бо двері виламаємо. Виходьте по одному, ви оточені!
Голісінький Миколочка вилетів кулею, прикриваючи долонями срамне місце.
- Шеф! - радісно закричав він, - Не треба ламати двері! Це ж я! Я ж вам казав, що веду тут передвиборчу агітацію!
- Коли і кому ти казав?
- Я дзвонив вам по мобілці. Ганя чула… Ганусько! Ану йди сюди! Скажи: дзвонив я шефові позавчора?… Ні, це вже виходить поза-позавчора!
Але Гануська тільки плечиком знизала.
- А ще раз подзвонити ти не міг?
- Не міг. Там чомусь акумулятор сів. От же, розумієте, дивина: майже повен акумулятор був, тільки-но зарядив і раптом - дупель пусто!
- В голові у тебе “дупель пусто”! Ми його шукаємо-шукаємо, вже бо зна що думали: чи сам утопився, чи тебе втопили… Журналістів у селі, як бджіл на пасіці, не встигаємо відмахуватися. Строчать епопею “Гонгадзе- 2”. Та що журналісти! З ОБСЄ щодня дзвонять! Заграниця у вікна і двері лізе, ЦеВеКа раком поставили, а ти тут приватну камасутру розвів?
- Я зараз усе поясню…
Виявляється, Миколочку підвела його, так би мовити, сексуальність. Він, не знаючи броду, попхався у воду, себто, серед великоколодівське жіноцтво. Манька з Ганькою одразу взяли його на приціл.
У Великих Колодах Кульок свої можливості швидко вичерпав. Заніс до списку вважайте всіх жінок, котрі ще здатні повірити, що в них можна закохатися. А далі що? Довелося міняти тактику.