Того вечора Кульок повертався з військової частини, котра за лісом. Що він там робив? Уявіть собі, складав свої списки. Точніше, списка забезпечив йому прапорщик, одержавши в якості гонорару пляшку навіть не горілки, а хорошого коньяку. Невідомо, чи то власна розвідка донесла Кульку, що прапорщик саме цей напій відверто полюбляє, чи інтуїція спрацювала, але за якусь годину Микола мав список, як належить - з підписами, паспортними даними - який свідчив, що сотня, а то й більше солдатиків цієї частини палко бажають проголосувати саме за Миколиного кандидата. Звичайно, ані агітатор, ані прапорщик до паперів навіть не доторкнулися. Більше того - у солдатиків ніхто не питав, згодні вони, чи ні. Писарчуку завдання дали - і вперед! А самі спокійненько розпили ще одну пляшку коньяку, завбачливо прихоплену Кульком. Не знаю, скільки у цій фракції платять за кожного завербованого виборця. То, кажуть, найбільша партійна таємниця. Петя Гітлер, щоправда, щось там ляпав про п’ять гривень за душу, але навіть якби з кожного голосу агітатор поклав у кишеню лише гривню, все одно такий хід виправдовував усі витрати на коньяк. До речі, прапорщикові така комерція теж сподобалась, і він за два дні зліпив ще один список, щоби продати його Кулькові за ту ж ціну. Тоді його Петя Гітлер і запримітив.
А того вечора по дорозі Миколку перестріли, наче випадково, Манька з Ганькою. Запросили до себе на хутір, пригостили і поскаржилися, що єдина проблема, яка в нашому селі не вирішена - то це якраз сексуальна. Розімлілий Миколочка пообіцяв, що коли виграє його кандидат, саме з цією проблемою буде покінчено раз і назавжди, бо тільки його партія гарантує кожній українській жінці справного мужика.
- Хай живе вкраїнська жінка - з ким хоче, і як хоче! - підняв він гранчака з домашньою медовухою.
Капосна, скажу я вам, штука, ота медовуха. П’єш, п’єш, начебто все гаразд, а потім - бах! По ногах. Отож і Миколочка після третьої встати вже не зміг. Розлігся на дивані і повторював передвиборчу обіцянку про кожного справного мужика кожній українці.
- Доведи! - потягли з нього штани Манька з Ганькою.
- Що?
- Доведи, що у вашій партії є хоч один справний мужик - і ми проголосуємо за тебе.
Цілу ніч Миколочка доводив обом жінкам, що він “справний”. Вранці його нагодували, дали похмелитися.
- Ну, я пішов. Бо мої хвилюються, де я подівся.
- Куди? Нікуди ти не підеш. По-перше, ти ще вчора дзвонив по мобілці своєму шефові і попередив, мовляв, не хвилюйтеся, я веду агітацію на дальніх хуторах.
- Не пам’ятаю… Хоч убийте - не пам’ятаю.
- Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.
- Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?
- Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.
- Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?
- А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш - ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.
Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так - баки забили і вперед!
А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не здогадався. Бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати - теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити заряджений акумулятор нашим, видзвоненим - додумалася, тим більше, що обидві мобілки були одної моделі, чи то китайського, чи то корейського виробництва, з тої величезної партії, яку ще на початку “мобілізації” хтось із “диких бізнесменів” до України притяг. Тож Манька і прокрутила заміну, а потім хоч і поклала телефончик на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.
- І як же ви дізналися, що він тут? - причепився до мене старший агітатор.
- Як, як… слухати треба, що люди кажуть.
- Так і ми ж слухали!
- Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить - повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала - до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав? Правда, я здогадуюсь, у нього крім виборчих ще й амурні справи у Великих Колодах були…
- О! Це ж до кого він клинці б’є, не знаєш?
- Знаю, але не скажу. Щоб не наврочити. Не перебивай, бо я й сама зіб’юся. На чому я зупинилась?
- Ти пояснила “по-перше”.
- По друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?
Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?
І нарешті - ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово - двічі два, як не крути, виходить чотири.
Манька з Ганькою - чи то з досади, що я перебила їм лямур, чи то щоби відповідати за свої художества не довелося - крутнулися і дременули до лісу, прихопивши по дорозі Кулькові штани, які висіли на плоті.
- Ну а як ви знали, що Микола ще живий? - не вгавав старший агітатор.
Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.
- Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…
- Містика!…
Містика, чи не містика, а Миколу таки я знайшла, то про що ще говорити? Замотали бідолаху, який уже хапав дрижаки від ранкової прохолоди, в простирадло і вже хотіли йти, як раптом старший агітатор спитав:
- Чекайте, а як хутір називається?
- Малі Пеньки.
- То куди тебе, йолопа занесло? Це ж не наш округ!
Так, уявіть собі: і Великі Колоди, і Малі Пеньки заснувала одна й та ж людина, від села до хутора - як футбольне поле перейти, але під час однієї з отих дурнуватих реорганізацій, котрими Україну не раз кроїли-перекроювали, віднесли Малі Пеньки навіть не до іншого району - до іншої області!
У старшого обличчя зробилося таке, що я подумала: ой, зараз або його шляк трафить, або Миколчине сексуальне життя обірветься раз і назавжди. Але тут зі старенького радіо, що висіло на стінці років чи не п’ятдесят, захрипіло, засвистіло, а потім несподівано голосно заграло гімн. Старший мимоволі виструнчився і поклав праву руку на серце. Точнісінько, як наш президент по телевізору. А спантеличений Кульок, спеленутий, мов та лялька, зробив те ж саме. Простирадло сповзало на землю, він цупив його назад лівицею і шморгав носом.
Петя Гітлер, як юний піонер, підняв руку у салюті. Шериф рефлекторно смиконувся взяти під козирок, але, перехопивши глузливий погляд Павла, лише почухав плече. Не інакше, як йому там уже майорська зірочка свербіла.
А над усіма Малими Пеньками і Великими Колодами, над лісом, лугом, Козячим болотом і роздовбаною трасою потужно лунало: “Ще не вмерла України і слава, і воля”…
Ще!
Частина друга Вовкулаки
Передмова. Отак і живемо.
Ми сподівалися, що коли закінчаться витребеньки з виборами, до Великих Колод повернеться нормальне життя. Якби ж то! Спочатку об’явилася благовірна Миколочки Кулька - певно, щоби вчепитися у патли Маньці з Ганькою. Ще з дороги вона завела:
- І оце ти мене проміняв на таке ГІНВО?!
Але коли “гінво” - обидві коханки вийшли з хати і стали на порозі, руки в боки, міська краля зрозуміла, що одна з ними не впорається.