- Ну, коли так, забирайте його собі назовсім!
Плюнула в пилюку - і гайнула додому. Кульок біг за нею до траси. Схоже, наздогнав, бо так і не повернувся. А вже як там у Києві дружина відводила на ньому душу - то не наша справа.
Потім сини мої якось повернулися з району, куди вони їздили від школи на екскурсію, і привезли новину:
- Мамо, ти уявляєш? Кажуть, що в нашому селі ясновидиця живе. Всі таємниці розкриває. Отак от подивиться - і все розкаже, як воно є.
- Що розкаже?
- Ну, хто про що дізнатися хоче, вона все розкаже.
- То хто ж це?
- Не знаємо. Імені не називали.
- А де це ви таке почули?
- А в музеї бабця сказала, котра квитки продавала. Ви, питає звідки? З Великих Колод? А, це там, де ясновидиця живе?
- Та то вона, дітки, щось наплутала.
Якось і забули, про що хлопчики казали, але з часом чутка про “ясновидицю з Великих Колод” знову дійшла до нашого села. Всі дивувалися: про кого мова? Особливо мій двоюрідний брат Олексій, котрий Шериф непокоївся:
- Хто така? Чому не знаю?
- А хоч би хто! Чого воно тобі муляє?
- Як чого? Ану як попхається до нас народ, як у Болгарії до Ванги! Все! Вважай спокійне життя нам тільки снитиметься.
- Ти не панікуєш?
- Чого там! Уяви собі: хай би звичайні люди, звичайною маршруткою на кілька годин. А то ж і крутелики на іномарках. Вони першими примчать - от побачиш!
- Ну, то Василеві буде більше роботи.
- Ага, мені теж. Ставитимуть свої “мерси” під вікнами, вмикатимуть сигналізацію - і пішли собі до ясновидиці, дізнаватися, хто на них кілєрів найближчим часом нашле. А який-небудь Сірко задере лапу на заднє колесо, чи кицька на капоті вмоститься погрітися, чи Тищенкові малі партизани підкрадуться, аби на дверцятах слово з трьох літер видряпати - і все, сигналізація завиє, начебто на пожежу. Воно тобі треба, щоб і вдень, і вночі під хатою вило?
- Ну, то чого ти мучишся? Як Сірко всю ніч під вікнами виє чи Петя Гітлер до ранку Вірку Сердючку передражнює, так хтось тільки хропе і ніц не чує. А як нещасна машинка вдень півгодинки потелебенькає, то комусь уже вуха закладає.
- Ти нічого не розумієш! Мене як службову особу ті неформальні збіговиська хвилюють.
- Ну то попроси своїх друзів з району, щоби з’ясували, звідки чутка пішла.
За пару днів, коли я йшла повз наш міліцейський пункт, Шериф вистромився у відчинену кватирку і погукав:
- Марусю, зайди!
Я зайшла. А він так, із посмішечкою:
- Ну, то дізнався я, хто у Великих Колодах - наша українська Ванга.
- Невже баба Франя? То ж вона завжди може зарані сказати: зійде опара, чи не зійде, вийде пиріг чи підошва.
- Ні! Не здогадаєшся нізащо. Сідай на стілець, будеш з нього падати. Так от, дорога сестричко, уяви собі - це ти!
Я таки справді мало не впала зі стільця.
- Що ти мелеш?
- Це не я. Мене хлопці в районі на сміх взяли. Що ж ти, кажуть, впритул не бачиш того, що люди давно здалеку роздивилися.
- Та яка я ясновидиця?
- Чекай! До причини Сорочиного самогубства хто докопався? Ти. А того зальотного Дон Жуана, Миколочку хто знайшов? Хіба я? Чи начальнички, що мені тут мізки прочищали? Чи може, твоя баба Франя? Чого мовчиш?
- Голову ламаю: хто ж це зробив мені таку рекламу? Ти, братику?
- Їй-бо не я!
- Ну, якщо не ти, то Вітя Пальчик. Пам’ятаєш, він ще тоді казав: я можу карму підрихтувати, а по покійниках спец - Марія… Ну, я йому за це якось при нагоді карму відрихтую - мало не здасться.
- Дай спокій Віті Пальчику. То не він.
- Ну то хто ж? Не муч!
- Бабця-прибиральниця у районній поліклініці. Виявляється, кожного разу, як ти там з’являлася, вона робила великі очі і шепотіла в тебе за спиною, показуючи людям пальцем: “Он вона, ясновидяча Марія. Тільки зайшла, подивилася, і одразу: ось злочинниця! І точно!”
- То я ще дивуюсь, як до мене досі ніхто не приперся, щоб я йому розказала “що було, що буде і чим серце заспокоїться”.
- Певно, бояться.
- Гм… правильно бояться. Бо одна справа - ворожити на живих, а зовсім інша - на той світ зазирати. О, братику, слухай! Я тобі зараз геніальну штуку підкажу, як дізнатися без усяких твоїх… як ти їх там називаєш - оперативно-розшукових заходів - хто у нас у селі цього року помре, а головне - з якої причини.
Братик купився, як першокласник. Аж очі загорілися.
- І ти досі мовчала? Кажи негайно!
- Зараз! Але спочатку згадай: тобі наші старі баби, коли ти ще шмаркачем був, ніколи не кричали: а бодай би ти голим бігав?
Олексій трохи знітився, бо ж ясне діло - пригадувати ТАКЕ майорові міліції не дуже випадає. Але врешті-решт визнав:
- Було. Особливо, як у малиннику ловили, а я тікав.
- От бачиш! А тепер слухай: приходиш, знацця, до нашого цвинтаря рівно опівночі, роздягаєшся догола і три рази оббігаєш його по периметру. Головне - не зупинятися, що би там навколо не було. І от як після третього кругу прибіжиш до воріт цвинтаря, то побачиш, як до нього заходять ті, хто цього року помре. А як попитаєш ввічливо, то вони тобі і розкажуть, що, мовляв, як і звідки смерть прийде. Кого Господь у свій час прибере, а кому лихі люди віку вкоротять. Встигай тільки записувати.
Шериф посидів якусь хвилину з роззявленим ротом, а потім закричав:
- Рідніша рідної сестри, можна сказати! Моя єдина опора! І отаке!… Ти уявляєш, що скажуть люди про зонального уповноваженого міліції, який опівночі голяка бігає навколо цвинтаря!
- А-а-а!!! Повірив, повірив! Оце тобі за Вангу! А якщо без жартів, то люди або подумають, що їм приверзлось, або заповажають тебе за те, що ти шануєш старі звичаї.
- Так це що - не ти вигадала?
- Кажу ж тобі, Олексію - не я, попитай старих людей, якщо не віриш.
І що то воно за потреба у людей - легенди творити? За якийсь час я помітила, що про події, здавалося б недавні, мої односельці згадують не так, як воно було насправді. Наприклад, баба Софа була впевнена, що фальшиву Вірку Сердючку таки наздогнали, напхали їй повну пазуху кропиви, а в патли начіпляли реп’яхів. А ще, додавала баба Софа, зав’язали їй спідницю на голові.
- Як це - на голові? Вона ж у “міні” була.
- Ну якось уже зав’язали…
А щодо спроби затруїти Джигітів плов проносним - то того горе-диверсанта, виявляється, послало ЦРУ, - не більше, не менше. З метою розв’язати у Великих Колодах бактеріологічну війну.
Після чергової баєчки, принесеної з вулиці нашими синами, вирішила я сісти й записати бодай головні події - як воно було насправді. Щоб як хтось почне фантазувати, я йому записи під носа - тиць! Бо ще трохи - і мене таки справді в екстрасенси запишуть. А воно мені треба?
Тож одного вечора, коли хлопці мої прилипли до телевізора дивитися футбол, я й заходилася укладати свій великоколодівський літопис.
Варто було тільки почати - одразу з’явилася купа добровільних помічників: пригадувати, хто, що, коли і кому сказав, хто куди ходив і хто кому в писок заїхав. Коли я описувала, як Коханий загравав до агітаторки, регіт стояв у хаті - на третій вулиці було чути.
- Ні, я так скажу, - витираючи веселі сльози, заявив мій Павло, - якщо у жінки “критичні дні”, то сиди собі вдома і не потикайся на очі кнурові. Про це навіть у підручнику застерігають, у правилах техніки безпеки на свинофермі. Не дивно, що він їй під спідницю поліз… Слухай, Марусю, тут, по-моєму, не вистачає ще кількох порад починаючим свинарям.
- А це для чого? Твоїх свинарів-початківців маю на увазі.
- Як для чого? Ти ж, я так розумію, не просто щоденник, а книжку зібралася написати? А як хтось детективів не любить, то може на поради молодому фермеру купиться.
- А ну тебе з твоїм ветеринарним гумором! - відмахнулася я від чоловіка, але ідея щодо книжки вчепилася до нього, як реп’ях.
А тут ще й діти підтримали.
- Хочемо книжку з маминим портретом! Мамо, напиши книжку! І не забудь описати, як ви з татом і дядьком Олексієм подушками билися.