Терпець мій увірвався і я гаркнула:
- Між іншим, аніж дражнитися, краще би пригадали, що коли Агата Крісті тільки-но надумала написати свій перший детектив, чоловік їй всі умови створив - відвіз на дачу і навіть посуд мити не дозволяв: тільки пиши!
Павло зрозумів, що вляпався, але відступати було пізно:
- Умовила! Посуд митимуть юні читачі… і не скавчіть, хочете книжку з маминим портретом - марш на кухню. І то вже зараз. Свинське поголів’я беру на себе. Єдине що - повісимо в свинарнику твого портрета аби Коханий не забув, як хазяйка виглядає… ой! Не треба більше, я пожартував!… Дачі, вибачай, немає, але смикати щохвилини тебе ніхто не буде.
Жарти жартами, але творчу відпустку мені організували. Щоправда, перші два дні дехто встромлявся в двері зі звичним “Мамо, а де?…” або “Марусю, ти не пам’ятаєш?…” Першого дня я відповідала: “В очей попитайте.” А другого - мовчки жбурляла в забудькувату голову подушку. Після чого пам’ять прожогом поверталася туди, куди треба. На третій день мені нарешті дали спокій.
Тож я таки все описала, нічого не вигадуючи. Хіба що - не вказала прізвища агітаторів і кандидатів, бо ще образяться…
Потому в перші ж наші відвідини райцентру завернули ми з Павлом до колишньої редакції районки. Самої газетки я, щоправда, вже сто років у вічі не бачила, а от друкарня вціліла. І не просто. Наші хлопці її дуже вчасно приватизували і розкрутилися. Кажуть, навіть із самого Києва замовлення йдуть, бо у нас, знацця, друкувати дешевше, ніж десь на Хрещатику.
Все було так, як люди казали: замість старої вивіски “районна друкарня” на дверях виблискували металеві літери “Видавничий дім братів Федорових”. Власне, хазяї були не братами і навіть не Федоровими (хіба що бабцю одного з них по-вуличному Хведорою кликали), але мого рукописа взяли. Щоправда, скривилися, що не віддруковано на комп’ютері. На що я їм відповіла: комп’ютера поки що не маю, але з гонорару обов’язково куплю.
Хведорині онуки при слові “гонорар” трохи скисли і почали натякати, що я маю шукати спонсора, бо вони, мовляв, працюють так: несіть рукопис, гроші на видання, а ми вам у руки - весь тираж і робіть із ним, що хочете. Та коли я у свою чергу натякнула, що пораджусь для початку з кумою Вікторією з податкової, братики-кіндратики заметушилися і перебільшено радісно зарепетували:
- Так чого ж ви раніше не сказали, що у вас кума в податковій? Це ж зовсім інша справа! Давайте ваш роман, ми його сьогодні ж віддамо найкращому рецензенту!
Дали. Щоб їм мама в ранньому дитинстві так циці давала. Бо рецензент, точніше, рецензентка, не знаю, звідки вона взялась і коли саме впала на голову, але такого мені понаписувала! Ну наче людина жодного разу в житті живого села не бачила.
З її слів виходило, що треба все переробляти по-іншому, точніше - так, як вона це собі уявляє. Де я час візьму на це переробляння? А тоді вона скаже, що знову не так? От уже точно, не мала баба клопоту та купила порося. Як там далі? Порося - “кувік!”, а баба в крик! Це ж доки я писала, мої дітки половину посуду перебили. А як сяду все переписувати, то з чого ми їсти будемо? З корита? Разом із Коханим?
На щастя вкотре порятував мене мій Павло. Взяв рукопис із зауваженнями рецензентки на полях та на зворотах, прочитав - і не залишив від тих зачіпок мокрого місця.
- Що? Не подобається їй слово “цибати”? Вона каже, немає такого слова в українській мові? От дива: і бабця моя його вживала, і мама, і я з самого дитинства. І ніхто з нас не здогадувався, що його немає.
- Так я ж і писала так, як у нас у селі говорять. Ну, скажімо, знаю я, що треба казати “ощадкаса”, а не “зберкаса”. Але баба Софа каже саме так. Тому, якщо написати “ощадкаса”, ніхто з наших односельців не повірить, що це сказала баба Софа.
- А в книжці все має бути так, як у житті.
- То й я ж так думаю. Але вона ж іще мені скрізь повиправляла “гвіздки” на “цвяхи”.
- Не треба. Не треба виправляти “гвіздки” на “цвяхи”. “Цвяхи” кажуть у Зозові, точніше, не “цвяхи”, а “цьвахи”, а у нас - саме “гвіздки”. А баба Франя, так та взагалі вимовляє “гвоздки”.
- Розумієш, то вона мені закидає, що мої герої розмовляють однаково…
- А як же ще? Звісно однаково, мова у всіх одна, українська.
- Так їй же хочеться, щоби Джигіт говорив із акцентом!
- Знаєш що, давай я цій розумниці подзвоню і скажу так: пані рецензентко, дайте нам спокій зі своїм акцентом. Себто, не своїм, а Зятевим. Ну де ми вам його візьмемо, якщо Зять говорить українською мовою без кавказького акценту? Уявіть собі! Українська мова у нього звучить так, наче якийсь, так би мовити, регіональний діалект. А от уже як перейде на російську - тоді справді, аж лізе акцент, я б сказав: дикий гірський.
Шкода, що не бачила вона, як у генделику приймає наш Джигіт від столичних гостей замовлення на борщ, домашню печеню… запише, а тоді питає:
- А що будемо пити від радіації?
- Та у нас у Києві радіації вже немає…
- Зате тут є! Але не хвилюйтеся-а-а, ми від неї шавлієвою настояночкою лікуємося.
- І помагає?
- Аякж-ж-же! І не тільки підлікує, а й дещо підніме!
І замовляють люди, і лікуються, і, виходячи з генделика, замислено кажуть:
- Гм… не збрехав бісів Джигіт! Таки справді покращало!
То що ж тій рецензентці ще треба?
- Слухай, - почухав потилицю Павло, - може, вона натякала, що у тебе всі надто культурно говорять? Зараз же в літературі мода пішла - бодай на одну сторінку, але щоб матюк був…
- Що?!!! Я дітям забороняю навіть ненароком матюкатись, а ти хочеш, щоб я таке писала?
- Та я якраз не хочу. Але мені якось у районі показували книжку… як же того автора?… Якийсь Дерев’яний, чи що… то у нього що не слово - то мат. І уяви собі - люди читають, регочуть і приказують: от молодець! Ото врізав!
- Я би теж врізала. Йому. Щоб не паскудив мову. Але тут інше: ти коли-небудь чув, щоб, приміром, баба Софа матюкалася?
- Питання, звичайно, ін-те-рес-не… Слухай, а таки справді! Вилаяти може так, що аж зуби защемлять. Але ж при цьому - жодної нецензурщини.
- Пам’ятаєш, як вона колись Петі Гітлеру кричала, коли він по п’яні у неї огірки стеребив: а бодай би тебе від моїх огірків “швидка Настя” вхопила і до смерті не відпускала!
- От єдине слово, яке вона собі дозволяє - то “срака”. Я їй якось сказав: бабо, нема в культурній мові такого слова. А вона мені: як то? Срака є, а слова немає?
- А ще є старий-старий анекдот про те, що є, а чого немає. Ти що, його не знав?
- Не знав-не знав, та й забув… Так, це питання ми вирішили. Що далі?
- Ага, далі… Далі - я одержала, можна сказати, накачку. Мовляв, те, що я підслуховувала під наметами агітаторів - то нікуди не годиться, то неетично!
- Що-що, підслуховувати неетично? Хай розкаже це майору Мельниченку! Та заради спокою у Великих Колодах не те що під вікнами крастися - на мітлі над коминами можна було би політати, якби це потрібно було. А вона вважає, що це неправильно? Ну-ну… Я собі уявляю: лізе Штірліц до Мюллерового сейфу, аж тут його хтось за полу: смик! Хто? Та ж твоя рецензентка: що ж це ви, мовляв, робите, так же неетично!
От як воно виходить: розумне слово, а головне, вчасно сказане, легко поставить усе з голови на ноги. А Павло вже дістався мало не до середини рукопису
- Ну то й що, що Олька під шопою стояла в неестетичній позі? То це хай їй закидає, а не тобі. І взагалі, пані рецензентко, які до нас претензії? Ми розповідаємо, як було, без прикрас. Це ми мусимо Ольку прикрашати? Дзуськи!
Одне слово, братикам-кіндратикам таки довелося поговорити з кумою Вікторією. Точніше - їй із ними. Пояснити, що як будуть викаблучуватися, то матимуть на свій квартальний звіт таку ж рецензію, як оце я на повість. Подіяло. Книжка вийшла, ви її читали, якщо вважаєте, що таки варто було там щось переробити… ну, то ви так вважаєте.