Розділ перший Який починається з того, на чому, власне, закінчилася попередня історія.
- А до речі, кумо, давно збираюся спитати: а що там зараз із тою хатинкою в лісі, де нас із Павлом колись на найвищому рівні охмуряли?
Ми з чоловіком сиділи у затишній квартирі куми Вікторії, котра з податкової, відзначаючи наше спільне професійне свято: день подачі декларації про доходи. Всі обов’язкові тости були виголошені, всі компліменти кулінарній майстерності хазяйки та мисливсько-рибальським талантам господаря зроблені, тож надійшла пора попліткувати “за життя”.
- Що тобі сказати: як тільки після виборів у Києві влада помінялася, забігали, заметушилися, а потім почали давати драла. Першою “телезвізда” дременула. Люди кажуть - одразу за кордон. Ну, її партєйний муж - той взагалі останній місяць невідомо де був. Та не встигла мадам здиміти, як почали якісь люди меблі вивозити. На двох трейлерах із київськими номерами. Але наші хлопці з автоінспекції, що їх до головної траси супроводжували, казали, що караван повернув не на Київ, а одразу в напрямку станції Чоп. Усе вивезли, навіть драного віника не залишили.
- От народ! - це вже мій Павло втрутився. - А седеси з унітазів вони не познімали? Вимикачів не викручували? Бо один мій однокурсник колишній вселявся в Києві в хату після такого ж номенклатурного, так той не те що люстри пообрізав і розетки повикручував, а й унітаз виламав. А що ванна через двері не пролазила, то її автогеном порізали і на брухт здали - аби тільки комусь іншому не залишати.
Чоловік куми, як він сам казав, вічний заступник голови райадміністрації при всіх властях, підсумував:
- Вони там у Києві якісь не такі. Ото дивишся: наче нормальна людина, зробила на низах кар’єру, без блату, без хабарів, пішла на підвищення, перебралася до столиці - і все! Року не пройшло, а воно вже обличчя на мордяку розгодувало, з тобою - крізь зуби. І два пальці подає. Ні, краще бути другим у нас у районі, ніж першим у Києві.
Ми ще трішечки попліткували з кумою про відмінності нашого і столичного життя, потім перейшли до питання, що зараз носять, наші чоловіки тим часом нищечком на кухні прийняли чарку “стременну, дишлову і забугорну”, потім ми всі нарешті обійнялись, обцілувались і роз’їхалися по домівках. Не підозрюючи, що на всіх нас уже чекає нова велика халепа.
Почалося все з того, що корова баби Софи, дай їй Бог здоров’я (корові, а не бабі, цій здоров’я не позичати, вона з ціпком ходить лише для виду, а сама ще й на городі порається, і в хаті, і коло корови, а хвора лежала лише півдня, та й то три роки тому, на Йордан, коли на льоду посковзнулась і приклалася до дороги всією своєю нижньою частиною… тьху, та я ж не про те!)
Так ото - корова баби Софи привела двійко телят: бичка і теличку. Може, для, скажімо, Зозова чи Педосів, це диво, а в наших Великих Колодах буває не так уже й рідко. Край у нас такий: що земля, що худоба, що люди - родючі. Пригадую, засіяли поле на зелену масу, як пора надійшла - скосили “зеленеє жито, зелене”. Якийсь час агроном на те поле не позирав, бо воно мало не за лісом, а як дійшли до нього руки - еге, та те скошене знову відросло і вже й заколосилося. Звісно, рекордного врожаю не зібрали, але, що посіяли, те повернули.
А свині? Пригадуєте, звідки у нас Коханий? Його мама-свиноматка щоразу приносила поросят більше, ніж у неї цицьок. От і доводилося зайвих роздавати - на відгодівлю.
А двійко телят корова привела, бо її водили до бугая, котрий сам із двійнят. От воно і вийшло. Теличку Мазуху, як водиться, залишили, а бичка трохи підгодували і тоді пустили на м’ясо. А що Галя з Зятем влаштували собі сяку-таку відпустку і вибралися нарешті до його батьків, аж на Кавказ, то в генделику подавали лише холодні закуски. Отже - телятину вирішили продати на базарі. По-перше, гроші потрібні були, а по-друге, підкотила нагода продати на базарі аж у Києві, бо ж однаково Зять домовився зі Степаном про машину до бориспільського аеропорту, то й діда Андрія з мішками прихопили.
Поїхали раненько. А ввечері я пішла до Олексія щось спитати, вже не пам’ятаю, що саме - і застала таку картину: сидить дід Андрій посеред офісу на табуретці у новісінькій дублянці, але якийсь спантеличений, а братусь мій, забувши, що він людина офіційна, мало не під стола сповз від реготу і вже тільки хапає ротом повітря і сльози витирає.
- О! Діду, - кажу, - а де це ви, собі такого гарненького кожуха купили?
Олексій вже почав синіти від сміху, а дід глянув на мене - так докірливо…
- Ну чого ви, діду? Дивитеся так, наче я спитала, у кого ви його вкрали.
Здається, комусь доведеться викликати “швидку”. І це буде перший випадок, коли людина помре від сміху.
- І ти туди ж… - жалібно промимрив дід Андрій.
Я вхопила зі столу карафу, нюхнула: чи там точно вода - і вилила її на голову братові. Він начебто трохи отямився, витер обличчя рукавом, шморгнув носом і попросив:
- Діду, я вийду, бо більше не можу… а ви розкажіть ще раз, спеціально для Марії. Може, вона вам щось розумніше, ніж я, порадить.
Садюга все таки мій братик. Справжній Шериф. Він своє відреготав, а мені довелося стримуватися з усіх сил, робити серйозну міну і слухати, слухати…
Виявляється, баба Софа, виряджаючи діда на торг, дала йому дуже цінну вказівку:
- Як усе спродаси, поміняй гривні на долари. Всі розумні люди так роблять.
Вказівка справді слушна, бо в наших Великих Колодах якраз на порі кілька весіль, а що не кажи, коли почнуть гостей з чаркою обходити, то на таріль краще кидати долари. Ні, не тому, що ми не патріоти. Просто згадайте: хто на українських гривнях намальований? Люди заслужені і навіть великі, але хто з них мав щастя в сімейному житті? У одного кохана втекла, у другої жених потонув, а третій взагалі нежонатим помер. Так ото ж! Може у нас через те, кажуть, кожний другий шлюб розпадається, що ми не ті портрети на весільні тарілі кладемо?
Але вертаю до діда Андрія з його комерцією. Поки він із тим м’ясом упорався, вже й звечоріло. Обмінки позакривалися. Ледве встиг до одної, та й то там залишалося нещасні 10 “зелених”. Дід їх забрав, поклав поверх пачки гривень, усе разом обмотав мотузочком і отак, тримаючи руку з грішми в кишені, пішов по базару, бо до електрички мав вільних пару годин.
Додибав до того ряду, де одяг продавали. І надибав дядька, що торгував оцю ж дублянку.
- Я дивлюся: ловкий такий кожушок, без новомодніх наворотів, але зате добротний і всі шви гарно прошиті… Ну, сама бачиш. Одне слово, взимку в такому на свята до центру села прогулятися було би саме воно. А той продавець, миршавий такий, стоїть, наче останнє з плеча продає. Правда, якби він дорого запросив, я б не взяв, але ж спитати ніхто не забороняє. На те воно й базар…
Тож дід підійшов, помацав:
- Ану, дай поміряти.
А той, що продавав, сам же шминдрик зачуханий, а губу відкопилив і якось недбало:
- Іди, діду, гуляй. Це товар не для таких, як ти.
Діда аж закандзюбило:
- Чого це - не для мене? Хіба я злидень якийсь? Чи у мене грошей немає?
- Кажу - йди, діду. Тут твої гроші не ходять. Тут - долари!
Дід Андрій - людина тиха. Але якщо йому вже щось допече, то ой!
- Долари? А це по-твоєму що?
І він тицьнув продавцеві під носа пухкеньку пачку грошей. Той як забачив верхню зелену купюру, прикинув, скільки ж то їх має бути всього, - і став як шовковий, навіть на “ви” перейшов:
- Ну так то ж зовсім інша справа! Давайте поміряємо!… Як добра людина та добрі гроші - то чого ж. Це ви на чому такий навар маєте?
- На м’ясі, - буркнув дід Андрій, ховаючи гроші в кишеню куфайки.
- І немало ж виходить? Певно, не менше тисячі?
- Більше! - гордо відповів дід, знімаючи куфайку і подивляючись, де б її повісити.
- А давайте я потримаю, поки ви мірятимете… отак, руку сюди, другу - сюди… тепер поверніться.
Дід Андрій повернувся спиною, а коли озирнувся - не було ні продавця, ні куфайки. Дременув!
- То що ж вам мозолить? Дублянка хороша, дорога. Скільки у вас там грошей у куфайці було - тисяча гривень?