- Півтори. І ще десять доларів.
- Десь стільки вона й коштує. Баш на баш вийшов.
- Який баш на баш? Не було у куфайці грошей. У мене у кишені дірка, то я отак от через ту дірку всю пачку до кишені штанів запхав. І тепер думаю: що ж це виходить? Виходить, що я його обікрав. Бо як я людина чесна, то може треба було того дядька дочекатися? Але ж я на електричку спізнювався, а тоді довелося б до ранку в Києві кукурікати. На вокзалі. А там лягаві такі, що… ой, пробач, Маріє, я не твого родича мав на увазі, а тих, київських.
- Діду, - я затулила рота рукою, щоб він не бачив, як я стримую сміх, - як то кажуть, кожен сам кує своє щастя. От він і скував, що заслужив. Хай тепер він носить вашу куфайку з діркою в кишені. А ви - носіть на здоров’я кожуха, і хай вас совість не мучить.
- А як він мене десь надибає? Скаже: віддавай кожуха?
- Не скаже. Б’юсь об заклад: він вирішив, що гроші у дірку в кишені випали. Може, досі на базарі попід прилавками шпортає, свої долари шукає… Вибачайте, але мені пора!…
Я вискочила за двері, а дід у мене за спиною все бурчав:
- Що то розумна людина. А цей усе сміється, сміється… раденький, що дурненький.
За хвірткою я наткнулася на брата.
- Слухай, у тебе совість є? Хто у нас у селі Шериф - ти чи я? З дідом розбиратися - твоя справа. А так - переказую тобі його слова: раденький, що дурненький.
- Сестричко, не прикидайся сердитою. Я ж бачу - ти сміх стримуєш, аж губи смикаються. А я, розумієш… ой, я як уявив собі того шминдрика, коли він до кишені куфайки по гроші поліз, а там - ді-ді-ді-і-ірка!!!
Тут уже ми обидва зігнулися від сміху.
Щоб не забути: Галя з Джигітом недовго гостювали на тому Кавказі. Повернулися сумні і невеселі. На всі розпитування баби Софи Галя тільки й сказала: ой, мамо, чи то радість, коли їдеш на свято, а втрапляєш на цвинтар?
А її чоловік, як справжній джигіт, не розказав нічого. Послався на те, що, мовляв, ніколи особливо гостювати та відпочивати, коли зимові весілля на підході, а це ж для його бізнесу - як жнива. Одного разу лише прохопився:
- От якби мою батьківщину, отак разом із людьми і горами, взяти - та й перенести у Великі Колоди. Рай би був, рай на землі!
Недаремно старі люди попереджають: не смійся забагато, бо скоро плакати будеш.
Так воно і вийшло.
Розділ другий. Весілля-весілля, все, як на долоні…
У наших Великих Колодах весілля грають зазвичай восени. Так повелося, що треба встигнути до малого посту, котрий перед Різдвом. А влітку, скажімо, під вінець тільки ті ганцихристи йшли, котрим більше робити нічого. Та ще хіба що живіт у нареченої під носа підпирає - але тоді тільки до загсу, а до церкви зась. Ну, воно, звісно, як люди просто хочуть випити-погуляти, а головне - себе показати, то їм що звичай, що не звичай, аби гулянку давай. Але то не про наших.
Та цієї осені така щаслива нагода сталася вперше за багато років, що всі бажаючі обвінчатися до посту не встигли. Що би там у Верховній Раді не казали, мовляв, Україна гине, вимирає, і тому терміново потрібен демографічний вибух… а бодай би їм банки з консервацією в погребі повибухали, якраз тоді, коли вони зберуться дітей робити!… так ото ж, що б вони не казали, а у нашому селі без усяких там вибухів і стрілянини народ любиться, жениться і благополучно розмножується. Кажу ж, земля у нас хороша.
А ще - почала приїжджати вінчатися до нас та молодь, чиї батьки звідси родом. І отак воно й склалося, що хто не встиг до батюшки на чергу стати, мусив чекати аж до Різдва. Та й тих виявилося чимало, тому останнє в черзі весілля грали мало не під Водохрещу.
- Ні, воно звичайно, - міркували свати, - можна було б і раніше, якби, скажімо, по дві пари на день вінчати. Але ж то не годиться! По-перше, не дай Бог два весілля по дорозі зустрінуться. А це, щоб ви знали, ще гірша прикмета, ніж чорна кицька. По-друге, це ж гостям виходить, як однією, вибачайте, дупою, на два стільці. Там недоперепив, там перезакусив, там сваху з тещею переплутав, а свекра з троюрідним дядьком по лінії куми… Ні! Ні! Ні! То не по-людському. Ми вже краще зачекаємо, ніж коней гнати. Особливо, коли йдеться не просто про “свайбу”, а про весілля року. Звичайно, у наших великоколодівських масштабах.
Отого останнього в черзі весілля всі чекали, як жодного іншого. Річ у тім, що старшенька доня нашого Васі Дизеля виходила заміж за прапорщика з військової частини, котра за лісом. Ні, не те щоби наречена в дівках засиділася, але вже ж пора було… Не знаю, чого там про прапорщиків розповідають анекдоти, буцімто вони дурні, але цей якраз вчинив просто таки мудро, що на нашу Люсю оком накинув. Бо і розумна, і хазяєчка, і рукодільниця. Хай не красуня писана, але ж і він не Ален Делон. А до того ж - виявилося, що Вася Дизель у якості тестя - якраз те, що треба. Бо прапорщик теж тягу мав до всілякої техніки, особливо тої, котра на чотирьох колесах. Уявляєте - жених приїхав освідчуватися не в “жигулях”, а в бе-ем-пе, зі сватами на броні. Від того випадку і пішла по селу примовка “Броник на бронику”.
Отож після того, як оформили все у сільраді, а в церкві батюшка проголосив: “Вінчається раб Божий Броніслав рабі Божії Людмилі…”, за весільними столами зібралася геть уся рідня молодої, навіть найдальша. І навіть Петі Гітлеру, як двоюрідному онукові троюрідної тітки Василя, знайшлося місце. На жаль, з боку молодого була лише одна його тітка, бо більше родичів він не мав. Схоже на те, що тьотя чи ще незаміжня, чи вже не заміжня, бо вбралася в стилі “гібрид няні Віки і бідної Насті” і пускала очима бісики всім чоловікам, біля яких на той час не було їхніх дружин.
Так ота тьотя придивилася спершу до здоровенного весільного намету чи, як у нас кажуть, “кабаре” (у нас на всіх весіллях для гостей “кабаре” ладнають, бо ніяка хата всіх не вмістить), потім, які хто подарунки приніс - і замислилася. А тут іще й дід Андрій із бабою Софою урочисто вручили молодим гарну подушку, через наволочку якої просвічували зекономлені на купівлі кожуха долари, дід до того ще й виголосив:
- Даруємо вам рублі, щоб не спали на землі.
А щоб спали на постелі і злітали аж до стелі!
А баба Софа додала:
- Людочко, дитинко, якщо він тебе не слухатиметься, то битимеш його цією подушкою.
Тьотя зітхнула і нахилилася до свата, себто, до Васі Дизеля:
- Повезло нашому Броникові. Сирота, а дочку олігарха взяв! От порадуються у нас у селі, як розкажу!
- Чекайте, якого олігарха?
- Ну, ви ж заправку маєте? А той, хто на бензині сидить - ясне діло, олігарх. І взагалі, дивлюсь я: у вас село багате, не те що наше. У нас роботи немає, з самого городу не проживеш. І до траси далеко, городину продавати не вийдеш. Отак і мучимося, як би дожити до тої пенсії. А хто дожив - бідкається, що на неї не проживеш.
- То чого ж не поїдете туди, де є робота?
- Та знаєте… не хочеться рідні місця кидати. У нас же так гарно, така природа! Ліс, річка! А повітря! А я хату квітами обсадила, то так гарно, так гарно!
- Як у вас так гарно, то хай до вас у відпустку люди з міста їдуть. Он я бачив у Прикарпатті: господарі поставили літні хатки у дворі, пускають дачників, готують їм їсти. Харчі ж зі свого городу. І знаєте - добре заробляють, бо міські охоче їдуть. Зараз у санаторіях такі ціни гилять, що не кожен потягне. А отакий, як його називають, зелений туризм багатьом подобається.
- То це що - якась міська пані приїде, а я їй прислужувати маю?
- Чому пані? Така ж, як і ви. Тільки вона за рік добряче втомилася розриватися між роботою і домашнім господарством, тому вам добре заплатить за те, що ви замість маленької каструлі борщу зготуєте великий баняк, аби й на неї з чоловіком вистачило. А як той чоловік за компанію з вашим кілька разів на рибу сходить - то буде щасливий до наступного року.
- Ну ні-і-і, хто ж це таким буде займатися? Це ж позор - на когось спину гнути!
- А-а-а… ну добре, тоді нюхайте, тьотю, ваші квіточки. Тільки ж не забувайте: на білому пісочку гречка не родить.