Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить - то щось справді сталося. А Олексій підганяє:
- Бігом, бо сліди затопчуть! Я, щоправда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.
Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.
- Чиї сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?
- Ти що - смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!
Отакої!
- Хто? Свій чи чужий?
- Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!
Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах - вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:
- Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!
Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві - молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.
Абзац!
Доки добігли, так і є: половина села вже тут. Притисли бідного Микитовича аж до дверей шопи так, що він ось-ось копита натягне, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.
Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:
- Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи… вашу мать? Складіть мені списка на всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідству притягну, напозичаються на штрафах!
Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:
- Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається - одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.
Народ затих. Ми підійшли до дверей шопки - і тут Олексій раптом перейшов на шепіт:
- Маріє, може, ти надворі постоїш?
- А що таке?
- Та розумієш, він же, здається, не один день висить. Запах…
- Ой, дорогенький, що мені ті запахи після свинячого гною? А як уже покликав у поняті, то потерплю. З зашморгу ми його вийматимемо, чи районні?
- Поки вони не приїдуть, нічого чіпати не можна, тільки дивитися.
- Ну, то слава Богу.
І тут мій Павло, котрий через Шерифове плече уважно приглядався досередини хлівчика, прошепотів:
- Тут, здається, не лише ми дивимося. Ану, глянь! Бач, он дірка у тій стінці! Чиєсь око…
Олексій присів, уважно вдивився і на чотирьох відповз убік. Тільки тут випростався і просичав:
- Ну, зараз ти у мене попідглядатимеш! Повилазить!
І обережненько, навпочіпки рушив за хлівчик, на ходу виймаючи з кобури пістолет, котрий стріляв гумовими кулями. Ми з Павлом продовжували розмову, наче Шериф стоїть поряд.
Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася - “крім дітей до шістнадцяти років”.
На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.
З вулиці почулися крики:
- Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!
І одразу ж - могутній Василів баритон:
- Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха дзенькнуть, і шнурки розв’яжуться!
Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:
- Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі - можуть забрати. Протокола писати будемо? - Не будемо. - Добре, не будемо.
На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я лише на мить зиркнула - і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, схоже, й справді провисів у зашморгу кілька днів.
Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми - порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:
- Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?
- Ну, не так, як Петя Гітлер, але останнім часом прикладався.
- От бачите, не знаю, як у вашому селі, але по району на тверезу голову вже ніхто не вішається. Такі часи…
- У наших Великих Колодах досі взагалі ніхто не вішався.
- То, вважайте, пощастило… з почином вас!
- Ну спасибі! - похмуро буркнув Олексій.
- Ну будь ласка… То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.
- Далеко?
- На трасу. Банду ловити.
- Яку банду? - здивувався мій Шериф. - В орієнтировці ж нічого не було.
- Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там - крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник - і тільки їх бачили!
- Багато епізодів? - поцікавився родич.
Старший з району чомусь знітився.
- Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку автомагнітолу купити? Стерео…
- Та наче ні.
- То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?… Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.
- А хто це?
- Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному дєлу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала - і бабах! - на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї - і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла - матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.
І поїхали. А ми лишилися.
Щоб ви знали, Сорока - то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.
А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, - ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться - і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до того ж, не на їхній землі.
А тут - дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися - от і зазирнув… На свою голову. Бо його Олексій, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж - перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.