- От ви ніколи не замислювалися, чому Черчіллю дали Нобелівську премію саме в галузі літератури?
- Чому ж, замислювалася. От як даю їсти Коханому, так і думаю про Черчілля.
- Ваш чоловік так на нього схожий?
- Чоловік ні. А от Коханий - дуже.
- І ви отак от при всіх визнаєте…
- А що в цьому такого?
Товариш ніяк не міг втямити, чого всі регочуть. А коли йому все розтлумачили, то, на щастя, навіть не образився. Тільки вдарився у спогади:
- Свина з чоловіком переплутати - це ще що! От у мене, пам’ятаю, як я ще районкою керував, так одна баришня написала у заяві: “Прошу прийняти мене на посаду кор-ректора”. Уявляєте? Заплуталася між кореспондентом і ректором.
І тут у Павла з-під руки виринув ще порівняно не п’яний Петя Гітлер зі своєю баночкою на дьоготь:
- Знайшли, кому дивуватися - баришні недовченій. А от у нас у школі, пам’ятаю, Валінтіна Спірідоновна, русачка наша, якось таке з книжки прочитала: “У входа стоял швайцар с бакенбродами”.
…Добре п’яненький тамада оголосив:
- А зараз добре слово молодим скажуть сваха Іван Петрович і сват Галина Андріївна. Тю! Я мав на увазі - сваха Іван Андрій ович і сват Галина Петрівна.
- Сатурну більше не наливати! - звично скомандував Вася Дизель.
… Задзвонив мобільник. Мій Павло витяг його, послухав і спантеличено сказав:
- Дзвонили з районного загсу. Питали, чи це не ми у них у туалеті дідуся забули. Але ж наші начебто всі на місці…
- Дідусь у загсі - це ще що… Он у районі не свою бабцю з моргу забрали. Вже до ями опустили, аж тут справжні родичі прибігли з криком: махнем, не глядячи! Ви нам нашу бабцю, а ми вам - вашу!
- Жах! Нічого святого у людей не лишилося.
- Е, не кажіть. Інакше б мінятися не стали.
- Та я не про те. В нашому районному морзі така плутанина, що не дивно було би якби не те що покійників переплутали - живого поховали!
- Свят-свят-свят! Що це ви таке кажете?
- Не кажу, а розказую. Те, що сам чув.
Я вже давно помітила дивну особливість наших людей. На поминках неодмінно говорять “за життя”, а на весіллях обов’язково хтось та почне тему: як кого ховали і хто від чого помер, і хто гірко плакав, а хто у хусточку хмикав.
- Що було, товариство, то було. Я сам, пригадую, колись санітарові з нашого моргу пику натовк. Уявляєте - приходжу якось домовлятися щодо покійного дядька з маминого боку… ну, там обмити, поголити, одягнути… а ця п’яна скотина питає: “Вам як незабутнього поголити - з одеколоном чи без, невтішний ви мій?” Ну, довелося мізки вправити.
- А там ще дві санітарки були. Різне про них казали.
- Були та й загули. Одна від п’яні згоріла, а другу новий начальник вигнав.
- Новий? А я й не знав.
- І дякуйте Богу, що не знали. Бо морг - то вам не продмаг, туди щодня не ходять. Кажуть, якийсь об’явився, навів порядок. Старих п’янюг вигнав, набрав нових.
- Кого нових, п’янюг?
- Ой, не ловіть мене, куме, на слові! І взагалі, чого це ми тут завелися про покійників? Наче більше нема про що. Давайте краще вип’ємо за молодих!
… Мій сусід, гість із іншого району націлив оком на другий кінець столу:
- О! А то хто коло Федоровича сидить?
- Зять їхній.
- А звідки я його знаю?
Цікаве питання, особливо після десятого тосту. Хоча - після одинадцятого я почула ще цікавіше.
- Знаєте, яка різниця між нами, українцями і росіянами, котрі москалі?
- Ну, виходячи з етногенетичної спільності…
- Та облиште ви вашу науку для студентів і слухайте. У нас на весіллі тещу зять вивозить на тачці чи візку. А у москалів - на бороні, та ще й зубцями догори. Відчуваєте різницю?
- Та ви що? Яка дикість! Не жартуєте? - аж підскочила баба Софа.
Тут встряв Зять:
- Вай, мама-джан! Якби я знав, який скарб моя теща, то я би на своєму весіллі вам не те що возика - таксі би подав! На весь день!
Баба Софа розцвіла і промуркотіла:
- Ну що ти, синку, я тебе і без таксі люблю…
Блаженний момент на кожному весіллі: коли весь загал розбився на компанії по інтересам, і всім добре, і розмови гудуть, як ті бджоли над гречкою, і вже локальні тости пішли, бо дядю-тамадю вже таки заїздили: спить у кутку на лаві. А народ п’є-закусює і говорить, говорить, говорить…
- Я вам більше скажу! - не вгавав свекрів однокашник. - От у нас іще хороший звичай є: як тільки хату збудують, її одразу тричі оборюють. Зараз на конях, а колись на волах, і то не простих, а чорних близнюках. Щоб ніяка нечисть через ту ріллю не проскочила. У росіян теж такий звичай є. Але! Кого хазяїн у плуга запрягав? Власну дружину. Та ще й батогом її поганяв, із відповідними текстами, такими, що не при дітях.
- Що ви кажете?
- Не просто кажу, бо щодо тещі на бороні сам бачив - як у армії служив у Костромі.
І тут, як завжди на весіллях, встряв зі своєю баночкою на дьоготь Петя Гітлер.
- Я теж у Росії служив. Правда, вже не в армії, а в дисбаті. За дембельський альбом.
- Петю! Ми про твій альбом уже сто разів чули!
- А я не чув! - загорівся свекрів товариш. - Ну-ну?
- Ай, що там… мені й самому набридло розповідати. - муркнув Петя і поклав голову на стіл, якраз між двома тарілками з холодцем. Тому просвітити гостя щодо Петрових “подвигів” довелося моєму Павлові.
- Історія про Петін дембельський альбом із наступною відсидкою, я так думаю, й досі, напевне, переповідається по казармах всього колишнього СРСР. Розумієте, наш герой вирішив зробити цей неодмінний атрибут прощання зі збройними силами не якимсь там, а з, як він сам казав, “цвєтомузикою”. Ідея, треба визнати, була геніальна. Палітурки Петя зробив із відшліфованих дубових дощечок, просвердлив у них по периметру дірки і вмонтував різнокольорові лампочки. Плюс - пласка батарейка і ще щось там, щоби блимало. Заковика була в тому, що лампочки Петя повиколупував із пульту управління ракетного дивізіону. В результаті, як написали у вироку, під час навчань в імітаційному режимі стався несанкціонований запуск бойової ракети класу “земля-повітря”. Добре, що не міжконтинентальної з ядерною боєголовкою. В усякому разі, несанкціонована ракета таки знайшла свою несанкціоновану ціль: птахоферму колгоспу-мільйонера.
- Так я про цей випадок чув! Кажуть, пір’я по окрузі три дні літало. То он чия це робота була! Ну, таланти твої, Україно!
- Нічого собі - таланти! Центнер вибухівки з неба впав. На щастя, для невдахи-дембеля і переляканих ракетників людей на фермі чомусь не було.
- Чомусь! Бо накрили саме того дня столи в клубі і гуляли всім селом День колгоспника. Тому замість зони суворого режиму залетів Петя до дисбату і дочекався дембелю вже коли його однолітки по призову “на гражданці” і переженились, і первістків сплодили.
- А далі що?
- Та що? Сам Петро до своєї епопеї ставиться спокійно і навіть дякував не раз, особливо як вип’є, військовому трибуналу за гуманну міру покарання: дисбат, мовляв, не тюрма, за судимість не вважається, тож на відміну від декого маю чисту біографію.
…Після п’ятнадцятого тосту знову зачепилися за зятя нашого Федоровича.
- Здається, він не з вашого району.
- А його батьки? Як прізвище?
- Фірінштейн.
- О! Так це ж мо’ синочок Нусі Фірінштейна, що після війни в нашому містечку в перукарні сидів… Хлопче, чуєш, Нусь Фірінштейн - чи не твій батько?
- Га?
- Кажу, Нусь Фірінштейн…