- Ага, мій дід!
- Ну от бачите! Звуть тебе як?
- Самуїл.
- А! Семеном будеш.
- Уже був. Більше не буду. Теща заборонила.
- Мудра у тебе теща. Так от, Самуїле, тобі твій дід розповідав, як він партизанив?
- Та якось не довелося. Він у містечку жив, а батьки зі мною ще маленьким у область переїхали. Так і не поговорили.
- Ну так слухай: що для партизанів наших найстрашніше було?
- Німці?
- Та де… свої! Особливо ті, з енкаведе, що всім, хто у партизанах був, перевірочки влаштовували. Куди тобі твоєму гестапо. Отак візьми і покажи їм довідки, та ще й з двома підписами - командира и комісара - і печаткою: скільки ти німців убив, де, коли, за яких обставин. А інакше ти не партизан, а замаскований фашистський посібник. І одна тобі дорога - на Магадан.
- А дід мій що, теж через оце пройшов?
- Аякже! В першу чергу. Він на свою біду в партизанах не з гвинтівкою по лісах бігав, а свою роботу робив: голив, стриг, слідкував, щоби вошей не було. А ці песиголовці вчепилися: розповідай про свої подвиги! От старий Нуся (ну, тоді він ще старим не був) підморгнув їм і каже тихенько: я секретну підривну роботу вів, особливої ваги.
Яку ж таку роботу? Каже: вошей дресирував, щоб вони своїх не кусали, тільки німців.
- І що, повірили?
- Ну, може й не повірили, але більше не чіплялися.
- … Степане, щось ти роз’їздився. По три дні тебе вдома не видно, як за тим туманом.
- Так бізнес же! Люди просять: того відвезти, того привезти. А по дорозі - товар для Джигітового генделика прихопити. А то ж усе жива копійка!
- Ага, копійка. А жінка вдома сама. Дивися, щоб не заскучала…
- Е, щодо цього - то я спокійний.
- А ти не будь такий спокійний. Ти знаєш що зроби? Як приїдеш якось, як днів зо три вдома не був, то сходи одразу до лазні…
- Так ясно ж, то перш за все!
- Та ні-і-і, ти не перебивай. У лазні добряче попарся, піт рушником обітри, а вдома той пітний рушничок жінці поклади під подушку - вона уві сні розкаже, як без тебе жила.
- У тебе рецепти на всі випадки. А від склерозу щось знаєш?
- Знаю!
- То чого ж не лікуєшся? Ти мені це чотири роки тому радив.
- А ти зробив?
- Уяви собі - зробив. Після того, як із Білорусі повернувся.
- І що?
- А то! Нічого вона мені не розказала. Бо ми тої ночі взагалі не спали. Гадаєш, звідки у нас наш молодшенький?
Розділ третій. Де життя, там і смерть.
Молодь на весіллі збиралася гоцати до ранку, а ми з Павлом, а за нами його батьки і журналіст-ветеран вийшли надвір дихнути свіжого повітря. Задивилися на зоряне небо… он зірка впала, ще одна… а ця куди побігла?
- Та то не зірка, то літак! - вистромився з-під дідової руки наш старший синок.
- Ні, не літак. Бо не чути, як гуде, - заперечив йому з-за батькової спини молодший.
- Кажу тобі - літак, просто дуже високо летить, тому й не чути.
- Якби літак, то блимав би. А це - супутник. Дивіться всі - он іще один! І ще! Ой, як їх багато! І бігають, наче мурахи по мурашнику.
- Хлопці, а вам не час додому? - прикинувся суворим батьком Павло.
- Ні! - закричали хлопці. - Ще солодкого не подавали! І ми ще танцювати будемо! Ну, тату, завтра ж до школи не треба!
- Тоді - киш у хату, бо померзнете.
Хлоп’ята здиміли, а ми лишилися далі дихати свіжим повітрям. Старий журналіст, не відриваючи погляду від неба, поскаржився:
- Оце тільки у вас у селі Чумацький шлях добре видно. А у нас у райцентрі вже ні. Про Київ не кажу… ліхтарі перебивають.
І раптом перейшов на вірші:
- За вікном небо зорями вишите,
а ви ж мені, мамо, листа пишете…
- Ваші вірші? - поцікавився Павло.
- Та ні, то ще з юності причепилося, вже й не пам’ятаю, чиї, але гарні…
Павлового батька теж потягло на ліричне і він смикнув товариша за рукав:
- Щось пишеш зараз чи тільки розписуєшся - за одержану пенсію?
- Нічого не пишу. Бо про що нині пишуть? Про політику: хто скільки накрав або хто кого зарізав. Сам бачиш, які часи. Колись люди на весіллях пліткували, хто, кого і з ким, а зараз бач - про Черчілля.
- А от як Марія знайшла, хто покійного Сороку в зашморг устромив, чого ж ти не написав?
- Та я зарікся на кримінальну тему писати відтоді, як мені мого детектива зарубали. Документального. Ну, ти маєш пам’ятати. Це одразу після Хрущова було, коли нашого вчителя Панченка вбили, ввечері посеред вулиці.
- То ти що - тоді й написав? Смілива людина!… Стривай, а де ж його тоді зарубали, детектива твого? У “Піонерській правді”? Бо ми ж із тобою - однолітки, ще в червоних галстуках тоді бігали.
- Та ні, це я вже за горбачовської “пєрєстройки” наважився. Пам’ять у мене - гріх скаржитися, то я, правда, старих людей перепитав, переосмислив, знацця, дитячі враження у дусі часу, відфільтрував усе - і сотворив. А мені з “Огонька” прислали цидулку на одне речення: “Ваш допис не відповідає формату нашого видання”.
- Краще би ти свій самогон фільтрував, а не дитячі враження, бо, пригадую, коли я у тебе востаннє був, то такого сушняка назад привіз - півколодязя вихлептав.
- А ти даремно кепкуєш, старий Макаренко. Я ж тобі копію машинопису посилав тоді. Забув? То хто має “самжене” фільтрувати?
- Ну, пробач, пробач. Бо ж уже років зо двадцять пройшло від твого писательства. І що - з тією повістю більше нікуди не потикався?
- Ага! Потикався! Мене поткнули. Запросили до обласного кадебе і ввічливо так, на ви, розтлумачили, що партія об’явила гласність, а не вседозволеність. І щоб я більше не смикав поважаних ветеранів підозрілими натяками. Бо то вже не журналістика, а дискредитація.
- І що?
- Як що? Як бачиш, живий. А взагалі - воно ж як було з тим убивством: всі знали, хто, всі знали, за що, півсела бачило, хто за вчителем ішов, а потім тікав, а міліція ніяких доказів не знайшла. А до речі, щось я не бачу вчителевого сина. Хіба його не запросили?
- Ти ж знаєш, у нас на весілля не запрошують, усі самі приходять. Просто кому весілля - а кому навпаки. Поїхав бідолаха у район на похорони однокурсниці. Вони там усім курсом дуже дружили, зустрічались у неї щороку. От цього разу - на поминках зберуться. Тож нашому Семенові Григоровичу нині не до весілля.
- Ой, життя, життя…
І тут за нашими спинами почувся жалібний голос Петі Гітлера:
- А я теж колись написав детектив. Ще у школі. І мене за це на другий рік лишили.
Ми озирнулися. Наш штатний алкоголік хоч і передрімав, та на ногах уже майже не тримався. Але погляд був у нього був майже тверезий.
- Петюню, про що ти? Який детектив, коли?
Але Петюню вже вимкнуло. Він махнув рукою, м’яко опустився на холодну землю, скрутився клубочком і заснув.
Ми акуратно перенесли бідолаху до хати на вже застелений тапчанчик у закутку і повернулися до столу, де свекор налив старому журналістові чергову чарку зі словами:
- Ну, друже, за твій орган!
- Який?
- Друкований, глупоснику!
- Нема. Гавкнувся тихою смертю. Свобода слова, конкуренція, райрада замість фінансів дала дулю. Одне слово - Бобік здох! Була районка - нема районки.
- Ну, тоді вип’ємо за упокій, як колись казали, “колективного пропагандиста”…
- “… і організатора”! - підхопив відставний газетяр, - Не цокаючись!
Старше покоління прийняло на душу, квакнуло і повернулося до спогадів:
- Ну, як пам’ять просвітило, то може хоч згадаєш, що ти мені про повість мою казав? Тільки чесно.
- Сказав, що написано добре. На Юліана Семенова, правда, не тягне, а на Віталія Коротича - вполнє!
- От мені Коротич ту цидулку і підписав! А хто вже в кадебе стукнув - точно не знаю, але здогадуюсь. Я тебе прошу - пошукай при нагоді, може та повість у тебе ще й досі десь у запічку лежить? Бо з “Огонька” не повернули, а свої копії та рукопис я спересердя тоді спалив. Цікаво було би глянути… з погляду вічності!