Так от, старий Ба… Вдовиченко тихенько пошкрябав у двері Шерифового кабінету, потім просунув голову:
- От ви тут сидите, товаришу начальник, і нічого не знаєте.
- Влада все знає! - огризнувся мій братик. - А якщо й не знає, то такі, як ви, одразу настукають.
- Не настукають, а поінформують, - образився дядько.
- Скажіть уже краще - збрешуть, - відвзаємив Олексій. - Заходьте. Сідайте і кажіть. Тільки коротко. Раз-два і… “з моїх слів записано правильно”, прізвище, ім’я, по-батькові і дата.
- Під протокол будете? Так не боюсь я вашого протоколу. Не ті зара часи, щоб боятися. Пишіть: мій сусід, громадянин такий-то…
- Не “такий-то”, а ім’я, бо сусідів у вас двоє: ліворуч і праворуч. А третій - через дорогу. То котрий?
- Котрий Бебель по-вуличному.
- Знов за рибу гроші. Ви, громадянине Вдовиченко, не на вулиці, а в офіційній установі. Або кажіть усе, як у попа на сповіді, або - онде двері і вйо!
- Ну… Пащенко.
- Та-а-ак… і що ж Пащенко? Знову ваших курей зі свого городу пужалном виганяв? Хоча, який зараз город? Зима надворі… А! Знаю! Підсвинка зарізав, а вас на свіжину не покликав.
- Ні! Він Панченка вбив. І закопав!
- І напис написав: “Вдовиченко був зануда, він його любив”?
- Даремно глузуєте, майоре. Святу правду кажу. Записуйте: мої підозри щодо злочинної діяльності громадянина Пащенка ґрунтуються на підставі неодноразового винесення ним за останні дні потай, у вечірню пору ближче не встановленої кількості відер свіжовикопаної глини з власної хати на зади власного обійстя. З наступним розсипанням її по землі.
- Я вас, дядьку, мабуть у секретарі до себе візьму. Протоколи складати. Бо у мене так ловко не виходить. Ну добре, виносить Пащенко з хати глину - і що?
- Як що? Він же покійного Панченка до себе в хату заманив, убив і в погребі закопав.
- А чому саме в погребі?
- А де ж? Зима зараз. На вулиці землю ломом не вдовбаєш. А в погребі - якраз м’яка глина. І не замерзла.
- Звідки така обізнаність? Самі, либонь, прикопували - і то не раз? Признавайтесь одразу. І щиросердно: кого, коли, де?
- Поживіть з моє, - огризнувся ображений у кращих почуттях дядько. - Так ви оперативно-слідчі дії проводити будете, чи мені до району їхати?
- Вже приїхали. Понятих треба. Зараз гляну, чи Марія вдома.
- Оце ви правильно робите. Бо сестричка у вас, щоб ви знали, ясновидяча. Крізь землю бачить. Не те, що деякі. Сидять тут у кабінетах і глузують.
Я, на свою голову, була вдома. Хоч-не-хоч, а мусила одягатися і йти до братового офісу. Але не встиг Олексій пояснити, навіщо я йому потрібна, як у двері постукали наступні добровільні помічники закону. Точніше - помічниці. Дві наші легендарні бабусі баба Химка і баба Гапка, або, як вони самі одна одну обзивали, німецька сучка і колгоспна лярва.
Пришкандибали, глипнули на Бахура так, що він сам вилетів за двері (але там і принишк), сіли, сперлися на ціпки і завели:
- Оце ви Григоровича шукаєте, так то його покійниця Валя до себе позвала.
Шериф, котрий уже був не в гуморі, відтак огризнувся, та ще й недоречно:
- Бабусі, стосовно “покійниця позвала” - то це не до мене, а до попа. То по його відомству. У мене покійники нікого і нікуди не кличуть. І не посилають. Лежать собі сумирно, де їм належить, і ні в що не втручаються.
І заробив:
- Ганцихрист! - вигукнула баба Гапка.
- Шмаркач! - додала баба Химка.
- І щоб ти прожив двісті років і твої діти та онуки так старість поважали, як ти нас зараз!
- А бодай тобі грець!
- Здаюсь, здаюсь, здаюсь. Пояснюйте, що ви маєте на увазі. Тільки або по черзі, або дуетом. Бо як одна другу перебиває, то це не розмова. Що ви можете пояснити стосовно громадянина Панченка, який перебуває в розшуку? До чого тут його покійна однокурсниця? І куди вона його позвала, а головне - коли?
- Ні, Химко, ти глянь! У школі вчаться, погони носять, револьверта на пояс чіпляють, а найголовнішого не знають. Як хтось раптом помре чи загине десь, то може тих живих, котрих любив, за собою забрати.
- Як це - забрати?
- З нашого світу - на той, їхній.
- Громадянки бабусі! Я вас ще раз офіційно запитую: яким боком ваші покійники живих забирають і коли саме?
- Уві сні! Приходять і кажуть: мені без тебе сумно, ходімо зі мною. А той, котрий ще живий, якщо не знає, як відповідати, може таки й піти. І все! Вранці не прокинеться.
Братик із такою народною версією контактів живого світу з потойбічним зіткнувся вперше. Тому не став сперечатися, а одразу ж поцікавився:
- А як треба відповідати?
- А так: вибач, дорогенький, я тебе люблю, я за тобою теж скучаю, але я ТУТ потрібніший. Всьому свій час. Зажди.
- Вони завжди погоджуються ждати, бо для них часу не існує. От мій старий, скільки мені не снився, а завжди погоджувався почекати. Перші років десять, щоправда, зітхав тяжко, а зараз тільки головою киває і посміхається.
За дверима теж хтось тяжко зітхнув, а потім почувся смутний голос Бахура-Вдовиченка:
- Брехня це все собача! Не могла Валя його позвати. Ви її знали? Ні! А я знав. Мій старший брат теж із нею на одному курсі вчився. То я вам скажу: золота була людина! Вона би Панченкових дітей і онуків засмучувати не стала. Швидше б вас за собою потягла. Обох! Із вашими язичками…
- Ану, цить там, за дверима! - гарикнув Шериф.
Потім узяв себе в руки і лагідно, але чітко пояснив бабусям:
- Версія ваша, звичайно, має право на існування, хоча моє начальство в неї не повірить, але!… Панченко поки що вважається таким, що зник, а не помер чи загинув. Поки тіла немає, юридично він ще живий. Ще версії є?
- Є. Як не Валя, то вовкулака його забрав. Напав, кров випив, а тіло десь загріб.
- Тю, стара дурепа! Химко, ти чому молодь вчиш? Вовкулаку з упирем переплутала. То він кров п’є. А вовкулака тільки або загризе, або порве. Ну хіба що тіло кудись у кущі затягне - та й край.
- Ти мене, ударнице колгоспна, не вчи. Сама знаю, хто кого в кущі тягне і для чого.
- Знаєш, знаєш… либонь, коли молода була, жодного кущика не минула. Всі знали, чим ти свої трудодні відробляла.
- Ах ти ж сучка німецька! - підхопилась ударниця та ще й кийком замахнулася.
Шериф кинувся поміж них, традиційно заробив з обох боків, але таки розтяг войовничих бабусь по кутках і тимчасово вилучив знаряддя ближнього бою.
- Я вас дуже прошу: про любов - вдома. А я на службі. І у нас не жартики, а людина зникла. Поважана, між іншим, людина.
- От нащот любові - так ми тебе спитати хотіли: ти чого досі нежонатий?
- Громадяночки, а оце до нашої кримінальної справи ніякого відношення не має.
- Як то - не має? Коли людина жоната, та ще й супруга у нього розумна, отака, як ваша сестра Марія, так він і сам жінку слухає, і власним розумом краще кумекає. А як тобі самому ніколи підходящу дівчину шукати, то ми вже надивилися. Зараз, щоправда, піст, трошки потерпите, а там і до вінця. І дівчині добре буде, і тобі від людей більше поваги.
- Бабці, а ви коли надивлялися, окуляри одягали?
- А нам окулярів і не треба. То ви, мужики, всі сліпі по цьому дєлу. Ладні за такими, як Манька з Ганькою, цуциком бігти. А справжньої любові під носом не бачите.
Шериф ухопився за голову:
- Шановні мої і дорогенькі! Кажіть, як на духу: ви мене сватати прийшли, чи все ж таки по справі?
- Одне другому не завадить.
- Тоді поясніть мені, молодому і недовченому: звідки у нас можуть взятися вовкулаки?
- Ага! Нащот звідки може взятися така дурна, що за тебе вийде, то ти не питаєш. Бо погоджуєшся. Одразу за вовкулаків учепився.
- Бабці, не робіть із мене дурня. Як уже сказали “а”, то кажіть і “бе”. То звідки вовкулаки?