- І що, приїхала комісія?
- Ага! Приїхала! На цьому, як його - бронепоїзді. І прямо по балці з пушок стали гатити. А потім іще солдати з вагонів повискакували і добили тих, хто ще ворушився. Земелькою зверху прикидали, колючим дротом обнесли - і гайда далі. Ну, дріт у війну народ потрохи розтяг, а неупокоєні душі і досі в Дем’яновій балці щоночі бродять. Отам, либонь, і Панченка перестріли. Бо то ж зі станції найкоротша дорога.
Мій родич зітхнув:
- Боюсь, шановні мої бабусі, що і у нашого вчителя найкоротша дорога, самі знаєте, куди, була зі станції. Або між станціями… це вже слідство покаже.
Бабусі ще би посиділи і поговорили, але ми їх делікатно випроводили. Не встигли вони вийти з будинку Шерифа на вулицю, як Вдовиченко-Бахур знову нагадав про себе:
- Товаришу, чи як вас там - пане майор, ми йдемо до Бебеля чи ви будете тут сидіти, а я пішов на вас писати?
Братику дуже вже хотілося, щоб він таки сидів у своєму теплому кабінеті, а набридливий Бахур пішов. І то так аби більше не втрапляти пану-товаришу майору на очі. Але служба є служба, тож Олексій встав, одягнувся, кивнув мені і ми рушили. На холод.
Те, що бабці розказали про Дем’янову балку, не йшло у мого братика з голови, бо ще зачиняючи за собою двері, він сказав:
- В одному вони праві: не знаю, як щодо нечисті, а щодо нас, живих, то недобре виходить. Люди життя поклали… Як весна прийде - візьму за душу і батюшку нашого, і сільську владу. Хай хоча би з панахидою і всім, що належить, хреста дерев’яного поставлять. Такого, як ви з Павлом коло сільради поставили.
- Розумна річ. Щодо весни. І щодо хреста. А що зараз будемо робити? Куди йти, де шукати?
- У Дем’янову балку, до чорта, до біса… Якби ж то! А доведеться до Пащенка теліпатися, мало не до колишніх Малих Колод. Причому, пішки, бо на морозі у мене машина не заводиться. Але я таки піду, бо якщо ще когось нечиста принесе зі своєю версією, то я точно збожеволію. І завию!… І когось вкушу…
- Я ваших намьоків не пойняв, - ображено буркнув Бахур.
- Слухайте, дядьку, - повернувся до нього Олексій, - все хочу вас спитати: то не ваша сестра?
- Хто?
- Таж Вірка Сердючка? Бо ж схожі… і розмовляєте однаково.
- Нікого не треба кусати, братику, - втрутилася я, бо дядько Бахур підозріло заскрипів зубами. - Ти краще, коли наступного разу пістолета перевірятимеш, а хтось тим часом знову під вікнами тупцятиме, наче випадково на курок натисни. Куля дурна, але свою дірочку знайде.
- Гуманістка ти у мене, - втішився братик.
А дядько Вдовиченко пробурмотів:
- Знову намьоки…
Розділ четвертий Люди скажуть, як зав’яжуть
Тож і мусили ми йти через усі Великі Колоди, на луки понад річкою, до Бебелів. За хатою таки справді була розсипана свіжа глина.
- Щось тут не тулиться, - одразу втямила я, - замість ховати сліди злочину, приміром, он у ту ополонку, він їх на виду розкидає.
Тут і Пащенко грюкнув дверима:
- О, Маріє! Як тобі треба буде глина свинарник підмазувати, то бери, я ще накопаю.
- А нащо? Приватну шахту робите?
- Щось таке. Головне - аби глибоке. О! А цей гебельс що тут робить?
Гебельс, він же Бахур, він же Вдовиченко зігнувся мало не навпіл і заховався за нашими спинами.
- А чого гебельс, дядьку?
- Бо бреше, бреше, бреше… лазить по селу і бреше.
- Я вас попрошу! - обурено дзявкнув з-за спини Шерифа Дусьчин бахур.
- А я тобі зараз як відміряю пужалном, то більше не проситимеш.
Дискусія заповідалася цікавою, але мій братик, як завжди, не дав насолодитися:
- Громадяни, припиніть! Ми тут у службовій справі. Надійшов сигнал, що ви, громадянине Пащенко проводите у своєму погребі земляні роботи невідомого призначення. Прошу пояснити.
- І поясню. Хоча - “мій дім - моя фортеця”, чули таке? Але я ордера не питаю. Бо я, щоб ви знали, передбачливіший від усіх вас. От ходімте в хату, все розкажу… а ти куди? На вулиці мерзни. Мерзни, вовчий хвіст!
У хаті Пащенко запросив сісти, налив усім чаю і таки пояснив, а потім ще й похвалився, як то кажуть, проробленою роботою.
- Я оце днями телевізор дивився, передача з Америки про смерчі. Чи як вони його називають, торнадо. То я вам скажу: от не розумію, чим вони собі думають, ті американці? Хата окремо, а сховище - окремо. Поки до нього добіжиш та ляду відкриєш, а ляда ще й назовні відчиняється, то ця холера і ляду зірве, і тебе сто разів засмокче та й десь у сусідній області викине. Неживого. То нащо воно таке?
- Коли це у нас торнадо були?
- А таки ж були! За Горбачова. Я сам бачив, як із Києва до Прилук їхав, то всі дерева вздовж траси, як одне, похилені були, наче їх хтось узяв - і причесав. А посеред поля - уявляєте?
- Що?
- Тролейбус! Справжнісінький київський тролейбус, навіть із номером. Ото його на Печерську підняло, через Дніпро перенесло і аж там гепнуло. То я оце зараз подумав: поки там наступний смерч закрутиться, а у мене вже буде сховище просто в хаті. І з запасним виходом у яру. І ляда буде відчинятися навіть не зовні, не всередину, а вбік - ото як у пеналі. Ніяка стихія не вирве. Отак! Ну, ходімо, глянете, може й у себе так зробите. Однак зараз зима, на городі поратися не треба, а в погребі земля не промерзла, копається добре.
- А фундамент не порушите?
- Навпаки! Я одночасно з копанням його укріплюю: он цегли привіз.
Може, когось і розсмішила дядькова надмірна передбачливість, але ж я того тролейбуса серед поля теж колись бачила на власні очі. До того ж ідея глибоченького погреба, де влітку прохолодно, а взимку картопля не померзне, мені сподобалась.
- Обов’язково таке ж сховище у себе зроблю! - пообіцяла я з серйозним виглядом, - аж два. Одне для людей, а друге для Коханого з гаремом. Під свинарником. Спасибі, дядьку, що підказали. Покличемо Петю Гітлера на земляні роботи. Тільки ляду я все ж таки не таку, як у вас, а як у американців поставлю.
- Чого?
- Ваша на роликах?
- Аякже.
- Заклинить на раз. І смерчу не треба. Ламати доведеться.
- Але коли ж то воно ще буде, оте ваше торнадо?- встряв братик, - Бо де ми, а де ті Прилуки.
- А коли б не було. Як старики вчать: людина полагає, а Бог розполагає. Як мені обійдеться, то дітям чи онукам знадобиться. Ще спасибі скажуть. Та власне, вже жінка дякує, бо в такому глибокому погребі краще її консервації зберігаються.
- Добре, дядьку. Щодо користі погреба на випадок смерчу чи як там його - торнадо, ви мене переконали. А якщо, не дай Боже, нас замість торнадо та повінь навідає?
- А що мені повінь? Налякали бабу… ой, Маріє, вибачте, ледь не зірвалося. Я це ще раніше врахував, ніж до погреба взявся. У мене хата, щоб ви знали, на найвищій точці в селі стоїть. Сюди весною вода жодного разу не добігала. Навіть за царя.
- Передбачливо!
- То нехай Бахур повені боїться. Він зі своєю ледачою Докією - пара цвай. Ліньки було зайвий метр качок до річки гнати, так вони свою халупу біля самої води приткнули. От побачите - попливуть вони колись за течією разом із дітьми, козами і подушками. А у мене і хата ціла буде, і консервація навіть у спеку не бабахне.
Отут Шериф нарешті й згадав, чого ми, власне, прийшли до Пащенка:
- До наступної консервації, дядьку, як і до торнадо ще дожити треба. А проблема у нас уже сьогодні. Може, ви за вашими земляними роботами головну новину не чули, але - Семен Панченко пропав.
- Котрий вчитель?
- Котрий вчитель. Що думаєте, чи може, чули щось таке?
- А що люди кажуть? Тільки не той стукач, котрий вас сюди привів, а ті, котрі нормальні. Бо ж я вчителя не вбивав і в погребі не закопував. У мене це, як його - алібі.
- Яке алібі? І звідки ви знаєте, що Панченка вбили - і коли саме? Я ж тільки сказав - зник.
Старий Бебель образився:
- Майоре, не тули горбатого до плоту, чи я не здогадуюся, що мій дорогий сусід міг на мене наплести! Але мені з Панченком ділити нічого! А щодо алібі - то я зараз шкільного атестата вам покажу. Там у мене тільки дві п’ятірки - одну Панченко поставив, а друга - зі співів. Ви людей попитали? Окрім цього гебельса, що на мене показав…