- За твоєю роботою мама точно не дочекається від тебе ні її онуків, ні твоїх. Не буде кому й заповіта написати.
Шериф почухав носа.
- Що
- Тьху на тебе, Олексо!
- Навзаєм, Назаре Петровичу!
- Обмінялися люб’язностями. А тепер давай, братику, витягай із цієї графоманії всю, як ти кажеш, доказову частину, а я потім додам свої емоції. Тату, у вас є що сказати? Я здогадуюся, що ви цей рукопис ще до нас перечитали.
- Як казали в мої часи, дорогу - молоді, а старим - повага. Я вже якось потім…
- Ну що, - енергійно розпочав Шериф, - якщо перекласти всю цю, як ти натякаєш, сестричко, дурню на нормальну мову міліцейського протоколу, то ми матимемо приблизно таке: “Такого-то жовтня 1965-го року на розі вулиць Леніна, Жовтневої і провулку Озерний було зафіксовано у стані непритомності громадянина Панченка Григорія Трохимовича, вчителя великоколодівської середньої школи, 1922-го року народження, члена КПРС, ветерана Великої Вітчизняної війни, одруженого, прописаного по вулиці Садовій 9 ес-ем-те Великі Колоди. Первісний огляд місця злочину встановив, що гр. Панченко став жертвою розбійного нападу, в результаті якого йому було завдано важкі тілесні ушкодження, - цитую, - “в район трошки вище потилиці голови”. Як не вмів наш брат мент протоколи складати сорок років тому, так і не навчився.
- Братику, не відволікайся на ліричні відступи, чеши далі!
- Йєс-с-с, міс-с-с! “В результаті завданих пізніше не виявленим важким тупим предметом ушкоджень потиличної частини черепа гр. Панченко Ге-Те ймовірно втратив свідомість на ближче не визначений час між 19.00 і 19.30. Після чого під впливом прохолоди…” Слухай, сестричко, як тобі цей шедевр - під впливом прохолоди?
- Так, кровинко ти моя лягава! Як іще раз зіб’єшся з ритму, то сам втратиш свідомість від ударів тупим важким предметом… тату, можна мені з кухні макогона взяти?
- Все-все-все! Гітлер капут! Продовжую! “Під впливом прохолоди потерпілий прийшов до стану напівсвідомості і доповз до приміщення районної бібліотеки імені Короленка за адресою вул. Жовтнева, два. Дріб один. Де його стогони зафіксувала працівниця…” А це часом не нашої Ганьки мама?
- Вона, синку, вона, царство їй небесне.
- Що ви кажете, дядьку Назаре? А я ж сподівався…
- А ти, синку не сподівайся, а викладай, як то кажуть, у повній відповідності. Бо я точно зараз щось тупе і важке з кухні принесу.
- Ну я ж стараюся, чого ви?… Так, “громадянка така-то викликала зі службового телефону міліцію…” слухайте, вона що - до району подзвонила? В яку рейку?
- А ти хіба забув? У нас до шістдесят п’ятого у Великих Колодах був райцентр. А якщо точніше - аж двадцять років, із сорок п’ятого. І міліція була навпроти стадіону. Там, де зараз отой сірий будинок на чотири квартири для колгоспних спеціалістів. Колгоспу нема, спеціалістів теж, але люди живуть. І то хліб.
- Забув. Зовсім забув. Як кажуть, не знав-не знав, та й забув. Мене, між іншим, тоді ще й у проекті не було. Добре, продовжимо. “Міліція, яка з’явилась о 20.05 виявила гр. Панченка Г.Т. у стані повної непритомності, зодягненого у саму білизну, але взутого, закривавленого, з кількома виразними пораненнями на голові і кистях обох рук”. Так? А коли прийняли виклик? Скільки часу він без пам’яті пролежав? За який час вони оті чотириста метрів проїхали? Чи пішки прийшли? Нічого немає.
- Я здогадуюся, що сталося. Спочатку вдарили, як там написано, “в район трошки вище потилиці голови”, але не дуже сильно. Вчитель встиг рефлекторно прикритися обома руками і далі били вже не аби побити, а щоби вбити.
- Вгадала, сестричко.
- Мерсі за компліман. А от чого я не вгадала, так як це можна людину роздягти, не роззуваючи. От ти пробував коли-небудь зняти штани раніше чобіт? Тобто - його ж знайшли у самій білизні і чоботях. То це як?
Крапки над усіма ”і” одразу розставив свекор:
- Зараз я вам усе поясню. Олексо, у тебе на твоїх міліцейських холоші які завширшки?
- Ніколи не міряв. Але - хвилиночку! Ну, десь двадцять п’ять сантиметрів буде.
- От бачиш - двадцять п’ять. А тоді, в шістдесят п’ятому хто у таких штанях ходив, одразу заробляв: стиляга! І проходу йому не давали. А бувало й таке, що вели до міліції і там ножицями розрізали холоші аж до коліна. Ходи, мовляв, як усі люди.
- Який жах! Суцільне порушення прав людини. Хоча - хто тоді про ті права взагалі знав? А, до речі, “всі люди” як тоді ходили?
- Тридцять п’ять-сорок. А то й сорок п’ять. Так можна було зняти, не роззуваючись.
- Оце то кльоші! Я думала - тільки моряки у таких ходили.
- У моряків ще ширші були… але куди це ми завернули - не в той степ? Що там, Олексію, далі?
- Далі цей наш містечковий Шерлок Холмс офіційну версію роздвоює і починається, даруй, суцільна галіматня на два голоси.
- Шерифе, ти що на ніч читаєш?
- Нічого, окрім інструкцій з міністерства.
- А, тоді мені все зрозуміло. Бо тут днями в одній дуже незалежній газеті натякали, що у твого найбільшого начальника роздвоєння особистості.
- Маріє, скільки тебе просити: про політику - ні слова! Щоб вона вср…
- Цить! Без цієї твоєї вср…ї політики ти не був би майором. Давай далі, без роздвоєння. Бо зараз обійдусь і без макогона - оцим важким тупим предметом під назвою кулак.
- Ша, ша, ша! Вже ніхто і нікуди не роздвоюється. Викладаю обидві версії: офіційну слідчу і ту, котру розкопав татів приятель, він же автор усього цього… шедевру. З чого починати?
- Як і належить - з офіціозу. Бо перша версія, як я знаю з прочитаних мною детективів, є або остаточно правильною, або стовідсотковою дурнею.
- Умовила - щодо правильності і дурні. Так от, гр. Панченка доправили до місцевої лікарні, де він через три доби помер, не приходячи до свідомості. Щоправда, в стані марення він постійно повторював кілька прізвищ своїх учнів, випускників 1965-го року. І серед них найчастіше - прізвище Рейтаровського Зіновія. Назаре Петровичу, а це що за один?
- Олексію, як кажуть класики, дні ідуть, літа минають. От бачиш - навіть ти вже перепитуєш: а хто такий Рейтаровський. Ну, воруши звивинами, воруши!
- Зараз-зараз… щось таке древнє, сиве і… не пам’ятаю.
І тут до мене дійшло:
- Послухайте, так це ж нам про нього Бебель натякав! Та ще й у вас порадив розпитати. “Скажений комісар” - то це Рейтаровський?
- Саме так. Батько Зінька Наум Рейтаровський, скажений комісар або просто Паскуда. Було в ньому щось таке, що ним навіть його ж партійні начальники гидувати не гидували, але й у гості не запрошували, тільки у президію. І Зінько, оте зінське щеня - весь у тата. Що вони за одні, ті Рейтаровські? Як тобі сказати? Хто вони такі, де вони зараз, хто з них живий лишився? Про найстаршого, котрий Наум, сама тільки зла слава ходить, бо це ж скільки років, як він помер? Дайте подумати…
- А це чи не той самий, яким наші бабусі нас лякали, комісар з наганом? - згадала я. - Так його вже сто років, як прикопали.
- Та які сто, десь так зо двадцять. Довго жив, холєра. Хвастав іще: я ровесник віку, я хрещеник революції! Хоча що він у ту революцію робив і в громадянську війну теж - невідомо. Старі люди казали, об’явився у нас на початку двадцятих - у довгій такій шинелі аж до землі, в будьонівці, з наганом і заходився совєтську власть встановлювати.
- Все, згадала! Я з його синочком колись перемкнулася у випадковій компанії в Києві. Він від мене добряче старший. Пригадую, ще вихвалявся, що батька, мовляв, на одній знаменитій картині намалювали і вона в Музеї українського мистецтва висить.
- Була картина. За радянської влади в кожному підручнику історії її друкували. Називалася “Перший комсомольський осередок на селі”.