- От-от, вона. Зіновій Рейтаровський ще казав, що отой худий у шинелі з червоним бантом, який поперед усіх грязюку місить, то його революційний тато.
- Бреше він, як найнятий. То не його батько, а художника. Вони обидва з наших країв - і той, художників, таки справді і в революції був, і в комсомолі змолоду. А старий Рейтаровський як на кого з тої картини схожий, так на куркульського синка з круглою мордякою і в смушковій шапці, що на тину сидить і насіння дзьобає.
- Темне діло, ця історія. - встряв Шериф. - Зараз уже, напевно, і не добереш, хто насправді кров проливав, а хто на тину сидів і насіння дзьобав.
- Не кажи. Люди все пам’ятають. От коли цей старий Рейтаровський дуба врізав, так товариші з райкому в увічнення пам’яті його іменем вулицю назвали. В наших же Великих Колодах. І що? Таблички рівно один день протрималися. А вночі хтось не полінувався здерти всі до одної, поламати об коліно, скласти перед сільрадою на порозі та ще й припечатати зверху купою свіжого лайна. Начальство вулиці, щоправда, назад не перейменувало, але нові таблички замовляти не стало.
- Зрозуміли натяк. Але ж як не крути, але перші колгоспи у нас у районі таки він створював?
- Ну, це так називалося “створював”. А насправді - заганяв людей: і кулаком, і матюком, а то й прикладом межи плечі. А як хтось рипнеться, його одразу в “підкулачники” - і за Можай. А коли перед голодовкою у нас у селі храм Святого Миколи закривали, то ніхто з людей не погодився хреста з куполу скидати. Так цей Рейтаровський сам видряпався! Люди його проклинали, а начальство натомість на кожній нараді у приклад ставило. І хитрюще ж стерво: в голови колгоспу не подався, бо знав, що як не так, то у нього першого голова полетить. У вічні парторги записався.
- А що люди?
- Ти ж наших людей знаєш. Терпіли. Думали: або Рейтаровський перебіситься, або влада порозумнішає. Але коли одного дня побачили, як комісар священика, рабина і ксьондза на одному полудрабку в районне гепеу відвіз!… сиділи, бідолахи, як горобчики, обійнявшись і кожен по-своєму молився. Так слід по них і згинув. Отоді хтось забив комісарові вночі двері й вікна і підпалив. Так він, як вужака, через комина втік. Тільки підсмалився трохи. Чекісти ходили селом, мов ті боцюни, всіх на допити перетягали, та й не по разу, та так нічого й не знайшли. А “погорілець” у тридцять третьому відігрався: так план по хлібозаготовкам перевиконав, що не те що собаки живого - людей у селі не лишилося.
- А що він у війну робив?
- Знову ж таки, діло темне. Із села здимів, ледь німці кордон перейшли. А повернувся десь аж у сорок сьомому. Кульгавий, із костуром і на піджаку - пару медальок брязкає. Та чекайте!… У мене ж в альбомі фото є. На сорокаріччя Перемоги знімалися - у вісімдесят п’ятому. І десь одразу потому цей вічний комсомолець і помер.
Свекор притяг із сусідньої кімнати величезний сімейний фотоальбом, погортав і тицьнув пальцем:
- Ось він, зі своїм костуром. У першому ряду.
Ми з братиком прикипіли поглядами. Фотографія як фотографія, таких у кожного в селі у кожному ж альбомі повно. Під сільрадою стоять у два ряди чоловік зо тридцять людей, попереду ветерани з переляканими обличчями і бойовими нагородами на стареньких піджачках. У центрі, як водиться, двоє голів - колгоспний і сільрадівський.
Той, на кого вказав свекор, вирізнявся хіба що не переляканим, а якимсь тупим виразом обличчя і повною відсутністю будь-яких ознак життя в очах. І ще - справді мінімальною кількістю нагород. Ліворуч - самі медалі, праворуч новенький Орден Вітчизняної війни. Як не раз казав свекор, “останній привіт від Льоні-маразматика”. Малося на увазі, що Брежнєв до чергової дати сипонув цю нагороду щедрою рукою всім підряд: і тим, хто в атаку ходив, і тим, хто в тилу на складах мордяки відгодовував. До речі, про відгодовані мордяки: свекор і тут виявився правий. Бо старий Рейтаровський таки й справді був викапаний куркуль із отої картини. Тільки добряче постарілий.
- Цікаво, тату, а де ж це він воював, що так скупо нагородили?
- Де він там воював - як питали, відмовчувався. Лише як Сталін помер, натякнув пару разів, мовляв: спеціальне завдання в тилу виконував. Там і поранення заробив.
- Знаю я той тил. Либонь або в районі Самарканду, або ще далі.
- Товариство, стоп! - вигукнув Олексій. - ми що - слідчу версію розкручуємо чи пишемо дописа в редакцію “Історія міст і сіл України”? Як я розумію, той перший на селі комсомольський чи то куркульський активіст-ентузіаст у покійника Панченка-старшого не вчився. Бо старший від нього років на двадцять п’ять. Отже, йдеться про Рейтаровського-середнього, як вказано у цьому детективі, чи як там його - 1948-го року народження, члена ВЛКСМ, виключеного згодом з подання слідчих органів прокуратури, випускника Великоколодівської середньої школи. Сорок восьмий рік народження - це йому зараз скільки?… Сходиться. Що він робив на момент убивства? Горобцям дулі давав! Після закінчення школи, як неповнолітній перебував на тимчасовому утриманні батьків.
- Братику, щось воно тут не тулиться. Наскільки я розумію, на ті часи син такої поважаної людини просто таки зобов’язаний був одразу після школи поступити до якогось університету або, як мінімум, обласного педінституту. Якого ж дідька він робив у наших Колодах через півроку після атестату?
- Сестричко, не жени коней! Цитую оцього нашого… як його: Конан Дойля невизнаного. “На підставі передсмертного марення потерпілого Панченка гр. Рейтаровського З.Н. було затримано і в ході подальших слідчих дій встановлено: підозрюваний не мав алібі на момент убивства, оскільки його підтверджували показання ще двох осіб, названих потерпілим Панченком у непритомному стані, як співучасників нападу на нього. Мотивом ймовірної спроби вбивства…”
- Доктор Ватсон, тепер ви гальмуйте коней і пояснюйте, з чим мали справу ваші колеги сорок років тому? З убивством чи зі спробою вбивства? Він же не одразу помер.
- Хвилиночку, місіс Хадсон. Зараз гляну. Остаточний висновок слідства: “Завдання важких тілесних ушкоджень, несумісних з подальшою життєдіяльністю”. М-да… цікаво, як там подальша життєдіяльність оцих от тодішніх ментів склалася? Тату, ви не пам’ятаєте?
- А чого ж - пам’ятаю. Я, щоправда, молодшим був за покійного, якраз у дев’ятому класі вчився. Але дещо добре пам’ятаю. Міліцію нашу тоді розігнали так, що нікого не залишилося. Кого перевели, з кого взагалі погони здерли… потім уже нових набрали, а тут район ліквідували і лишилося у нас пару дільничних та й от тобі й уся охорона громадського порядку. Але що характерно - міліцію забрали, а менше порядку від того не стало.
- Ой, нічого не змінилося. Нічого! Повертаюся до мотивів. “Ймовірним мотивом вбивства з боку Рейтаровського З.Н. послужив той факт, що потерпілий поставив йому на випускному екзамені три бали з математики, в результаті чого підозрюваний не одержав золотої медалі і не зміг поступити до вищого навчального закладу за пільгами, передбаченими для медалістів. Свідоцькими показаннями громадян…” прізвища опускаю, бо вони мені абсолютно нічого не говорять… “на випускному вечорі підозрюваний Рейтаровський у стані алкогольного сп’яніння середньої тяжкості погрожував потерпілому у формі “Ти мою трійку і на тому світі пом’янеш!”, що можна кваліфікувати як погрозу вбивством з мотивів помсти”. Все!
- Як то - все? Щось у нашого “писателя” купи не тулиться. Теж мені - мотив. Трійка в атестаті. Тату, що ви скажете?
- Та є що сказати. Розумієте, діти, на ті часи трійка для якого-небудь Петі Гітлера вважалася за щастя. Особливо, якщо дотягли до десятого класу. Принаймні шанс був не в колгоспі коровам хвости крутити, а прилаштуватись у якесь задрипане, але міське петеу. А от трійка в атестаті у сина парторга, члена бюро райкому партії - то вже був навіть не скандал, а кінець світу. Та що там парторга - десь тоді ж історія була, обійшла весь Радянський Союз. В газеті “Правда” про неї писали. Батько відшмагав ременем сина-семикласника за трійку з фізики. Не в атестаті і навіть не в табелі, а просто у щоденнику. Так малий після того взяв - і повісився. А тато у нього був звичайним, як зараз кажуть, інженером. Але навіть на цьому рівні трояк вважали за ганьбу батькам. А що вже казати про партійного ветерана.