За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, мовчки тисне Павлові руку, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:
- Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.
- Братику, - кажу йому, - тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?
- Навпаки - підвищувала!
- То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.
- Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.
- А чого раптом? Отой старший із району казав же - класичне самогубство. Головне - статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?
- Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого зайвого. І взагалі - картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.
- Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.
- Саме так.
- Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Передсмертної записки?
- Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.
- А по-людському можна?
- От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?
А й справді - чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потроху вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті - янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…
- Що, сестричко, мовчиш?
- Думаю.
- От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали лише тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить - вже черга під генделиком.
- Так якого ж він…
- От із цим я до тебе й прийшов.
- Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он - племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.
- Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.
- А це як?
- А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні - про вбивство. Ймовірно - з ревнощів.
- Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?
- Не дурню, а нову версію, згідно з заявою потерпілої сторони.
- Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе аж пре. Це що - Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.
- Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Тільки-но від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!
- І хто?
- Не повіриш - на Зятя бочку котить.
- Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.
- Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.
Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:
- У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.
Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:
- Кажеш, Сорочиха заяву написала?
- Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику. Нічого з наших Великих Колод їхню Чечню влаштовувати.
- Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли. Як тільки чужі штани побачить, одразу вся наука з голови вилітає.
- Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурню несе, дурню показує. От дурні і набираються різних там словечок.
- А твоє розумне начальство накладає на цій дурні свої резолюції. І в результаті - хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.
- Ой, спасибі, що нагодувала. Чим я тобі віддячу? Може, посуд помию?
- Ага, зараз. Із твоєю вправністю - половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?
- На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.
- А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.
- Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.
- Чию? До кого?
- Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.
Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Олексій чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:
- Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона - ги-ги!…
- Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити: Галю - метр вісімдесят - і курдупеля Сороку?
- Чесно? Не можу. Але листи є.
- То чиї, кажеш, листи і до кого?
- Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився - злякався і зімітував самогубство.
- Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд - ніякого насильства.
- Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.
- Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували - і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку - хто там потурбується…
Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.
- Кажеш, Зять любовні листи познаходив?
- Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.
- Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?
- Каже, вдома надибала.
- Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?
- Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.
- А мотузка - та ж сама?
- Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.
- А листів не було?
- Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку передсмертну шукали. Не знайшли нічого.
- Братику, тобі не здається, що Зять у нас - повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!
Олексій помовчав, а потім сказав, що він згоден:
- Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.
- Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, лише койку в гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче - стій, дивись, пиши акти.