- Такого не буває.
- Як вища міра світить, то буває. Бо - як там написано: “Строк давності переривається скоєнням нового злочину”.
- Добре, зрозуміла. Вбивця нікого більше не вбив, не вкрав, сусідам курей не труїв, тільки п’ятнадцять років дрижаки ловів од страху. І що?
- Наступного дня після закінчення строку давності йде до міліції, пише явку з повинною - і на свободу з чистою совістю! Міліція закриває старезний “висяк” і від радості за підрихтовану статистику гопки скаче. А от сьогодні - дзуськи! Відновлюється слідство, передається до суду. І тільки суд вирішує - віддати злочинцю належне за його старі справи чи застосувати строк давності.
- То що виходить?
- Виходить те, що нам із тобою не вистачає фактів. Будемо шукати.
- З якого кінця?
- З усіх, сестричко, з усіх.
- Ну, наприклад? Що ти збираєшся робити? Шукати людину, яка зникла на цьому тижні чи з’ясовувати, хто вбив її батька аж сорок років тому? А може, ти заразом розслідуєш, хто це у тридцять другому “скаженого комісара” підпалив? Пропоную версію: Панченко-старший, якому на той час було… одинадцять років! Нормально. Що скажеш?
- Завтра скажу. Сьогодні вже голова не варить.
І тут мене раптом як за руку хтось вхопив і зупинив. Прямо посеред вулиці стою - і мовчу. Братик навіть злякався:
- Ти чого? Що сталося?
- А ти не зрозумів?
- Що саме?
- Те, що Панченка-старшого саме отут десь і вбили. Он вона - колишня вулиця Жовтнева, а це колишня Леніна. А он - усе той же Озерний провулок. І навіть колишня бібліотека все ще на місці. Стоїть. Правда, без книжок, без вікон і без дверей. Але ще не впала. Тобі не страшно?
- Чого раптом?
- Уявляти, як оце людина, побита, вся у крові, з проламаною головою повзе по землі і немає сили навіть на допомогу покликати. І хоч би хто на вулицю вийшов.
- Я за свою коротку службу такого надивився, що боятися вже не маю права. Згадай Сороку в зашморгу.
Постояли, подивилися на руїни колишнього вогнища культури і освіти. Та й розійшлися. Олексій - до службової хати, а я на своє обійстя.
Мене ще здивувало, що братик, відходячи, розстібнув кожушок і пересунув на ремені поближче до пряжки кобуру з пістолетом. Кого в нашому селі остерігатися?
На вулиці не видно жодної людини. То нормально - село не місто. Хочеш прожити, а не вижити, лягай рано і вставай теж рано. Такого розкошу, як ліхтарі вздовж нашого “проспекту”, теж не було. Та сьогодні в них і потреби ніякої немає, бо місяць уповні так світить, як у пісні: видно, хоч голки збирай.
Ще коли ми були малими, батьки отакої пори ніяк не могли загнати нас спати. Ми дуже любили гратися в піжмурки, ховаючись у чорнющій, як смола, тіні. Але сьогодні мій настрій був далекий від дитячого захоплення. Щось непокоїло, більше того - тривожило. Чи отой братів жест з кобурою, чи темрява, яка сьогодні видавалася зовсім іншою, кривою і злою. Я озирнулася. Десь у самому кінці вулиці зблиснули якісь срібні тіні. Чи здалося? Бо всі сільські собаки мовчали - і наша Рада теж.
Але коли пугикнув з горища пугач, я ледь не підскочила. На додачу крилатий сторож нашої хати раптом обірвав своє бурмотіння, сковзнув з даху в повітря і над самою моєю головою перелетів на вербу коло школи. І там знову тужливо загукав, уже на все село. У мене аж мурашки по спині побігли, коли я втямила, що це верба край панченківського обійстя.
Вже коли відчиняла хвіртку на наше подвір’я, то чогось подумала: а як вони виглядають, оті вовкулаки, про яких бабці розказували? І хоча навколо було тихо, ніхто не гавкав і навіть не шарудів, але чогось зробилося дуже страшно. Тим більше, що і в хаті світло в усіх кімнатах було вимкнене.
Лише коли вскочила всередину і почула дружне сопіння моїх хлопчиків із легким підхропуванням чоловіка, то заспокоїлася. І потихеньку лягла, щоб нікого не розбудити.
…з одного боку - я страшенно хотіла спати. А з іншого - наче щось смикало мене за повіки, щоб я розплющила очі. Що ж я недодивилася? Чи недочитала?
Отак от крутилася майже всю ніч, заснула лише над ранок. І так заспала, що коли Павло делікатно спробував мене розбудити, лоскочучи за носа, мені уві сні здалося, що це наш кнур набрався нечуваного нахабства, зайшов до хати і штовхає мене писком, мовляв, вставай, бо я їсти хочу! Я пробурмотіла:
- Коханий, не будь свинею, дай поспати… - і повернулася на другий бік. Щоправда, десь через кілька хвилин до мене навіть сонної дійшло, що надворі вже день ясний. Встала, вийшла на кухню. Павло сидів за столом і сумно дожовував шмат хліба з салом, підхрумкуючи цибулиною. Побачив мене і зітхнув:
- Оце я сиджу і думаю: чи то ти мені в коханні освідчилась, чи свинтусом обізвала…
- Навіть якби обізвала, то, враховуючи, що саме нас годує, свинтус - це не образа, а комплімент. Приймається? Інших думок на сьогоднішній ранок немає?
- Приймається. А думки є. Чому моя жінка і вночі, замість того, щоб мене голубити, кримінальну справу розслідує?
- Питання не до мене. До твого тата - але то потім. А в першу чергу - до Шерифа. Скавчить, що без мене цій справі ладу не дасть.
Я й не думала, що Павло так вибухне:
- Та якщо він!… то я… я ж його пошматую, як Коханий куфайку!
- Ну-ну… ти що - знову куфайку повісив так, аби він до неї дотягся?
- Я - ні. То Вася Дизель зайшов до мене у свинарник по дюбелі. А там тепло, то він куфайку скинув і поклав на загородку.
- І що?
- Що-що. Немає більше у Васі куфайки.
- І звідки у нього такі замашки?
- У Коханого? Хіба ти забула, звідки він у нас?
Справді, на обійстя маминої сестри (котра, власне, і відписала нам його у спадок) малий свин втрапив через те, що був у своєї мами-льохи тринадцятим. А що цицьок у свині максимум дванадцять, то ніяких шансів прогодуватися у цій компанії він не мав. Тому й віддали його моїй тьоті, а вона підсунула малого сучечці Раді, котра того разу привела лише двох цуценят. Так вони і виросли втрьох: разом бігали по подвір’ю, перекидалися і шматували будь-яку ганчірку, що втрапляла їм на очі - чи то пак, на зуби. Навчили свинюка молочні братики, нікуди не дінешся.
- Я ще дивуюсь, як він у нас не загавкав.
- Зате ходить за тобою хвостиком, як його названі братики… до речі, по телевізору показували: в Індії є свині, які худі, мов ті хорти, бігають і по-собачому гавкають. Я так подумав: це ж, мабуть, і сало буде з присмаком собачатини. А як свиня худа, то де у неї те сало?
- Слава Богу, ми не в Індії.
Павло того ранку сам і свиней нагодував, і дітей розбудив, поснідати їм зготував та до школи відправив. Ясна річ, на мене він не гнівався, але Шерифові при нагоді виказати таки міг. Тому братові моєму добряче повезло, що він стукнув хвірткою якраз тоді, коли Павло Коханому загородку поправляв.
- Заходь швидше до хати, бо швагер обіцяв тобі прописати два наряди поза чергою. Свиням сажі чистити і гній на город тачкою вивозити.
- Слухай, я тут на ніч іще раз цього романа перечитав - ну й дурні ж ми з тобою! Розігналися до району їхати, а у нас же головний свідок під самим боком! Живий-здоровий, хоч і не дуже молодий.
- Хто? Петя Гітлер? Так він не пам’ятає, де він учора пив. А потім - скільки йому тоді років було?
- Чижевський! Йосип Станіславович! Він же на той час освітою в районі завідував, нашому, великоколодівському, нині покійному. Одягайся, пішли!
- Якщо я зараз усе покину і піду, це буде великим свинством по відношенню до Павла. Ти що, хочеш порушити моє сімейне життя?
- Та я Павлові все скажу!
- Не раджу. Бо він уже обіцяв тебе пошматувати, як Коханий куфайку.
- То що, мені самому йти? Я знову щось забуду або не те спитаю.
- Знаєш що? Іди і клич його до нас у гості. Пообідаємо разом. Бо він, як жінки не стало, навряд чи щодня гаряче їсть. А я швиденько борщику приставлю варитися.
- Геніально! То я побіг?
- Біжи, бо зараз Павло до хати повернеться. Чуєш: стукати перестав… та не туди біжи! Через город!