- Мене нема!
І брат таки здимів.
Старий Чижевський, бо саме так його в селі звали, після того, як поховав спершу сина-генерала, котрий у Афгані загинув, а два роки потому - і дружину, став зовсім відлюдкуватим. Міг тижнями на очі не показуватися. Пенсію поштарка носила, харчі часом Джигіт завозив. Влітку ще було видно його в садку чи на городі, а взимку тільки й знали, що живий, бо бачили дим із комина та світло від екрана телевізора у вікні.
Люди у нашому селі поки що делікатність мають. На весілля, щоправда, пхаються без запрошення. Та коли у людини справжнє горе, то їй з порожніми балачками в душу не лізуть. Але з виду не випускають.
Запрошення наше Чижевський прийняв, певно, таки скучив за нормальною розмовою. Тож коли після вечері ми обережно поцікавилися, чи пам’ятає він історію зі старим Панченком, гість відповів одразу:
- А чого ж, пам’ятаю. Всіх пам’ятаю. Сильний вчитель був Панченко. Ми його в резерві на директора школи тримали. І син у нього вдався. Часом, як здибаю, то аж недобре стає: викапаний же тато, навіть ходить точнісінько так. Це ж йому вже скільки? Слухайте, це він зараз такий, як його тато був, коли його вбили. Чи навіть уже старший?… От життя летить! Наче вчора мене за всю цю історію і на бюро чистили і ледь із партії не вигнали, і в рядові вчителі заслали. Добре, що все це вже після Сталіна діялося. Бо при ньому і мені би строк дали. За злісну недбалість у роботі з кадрами - була така стаття. А так - витерли об мене ноги на бюро і поперли на низівку. Рядовим учителем.
- А за що?
- Як за що? За розвал виховної роботи в районній середній школі. А якщо чесно - то за те, що не переконав покійного, що ставити трійку в атестат синові героя революції небезпечно.
- Так ця ж версія, щодо помсти, до суду не дійшла.
- Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж той, котрий дитбудинківський… ну як же його? Вже й не згадаю… ну, котрий усе на себе взяв… теж по нашій освітянській лінії проходив. Дитбудинки тоді чиї були? Нашого міністерства. Хоча їх уже на той час Хрущов у школи-інтернати переробив, але знаєте, як питання ставилося? Хто винен? Наросвіта. “Виховали злочинця, розумієте!”
- Це вам після суду казали?
- Яке після суду! Ледь той бідолаха з повинною прийшов, ще чорнило на його начебто щиросердному зізнанні не висохло, а мені вже кричать: “Здавайте, Йосипе Станіславовичу, справи - і марш у рядові!” Ні, може, якби я тоді на бюро не сказав пару гарячих слів секретареві, навіщо, мовляв, сироту безрідного підставляєте, то може би обійшлося самим тільки “строгачем”. А так - не обійшлося. Начальство непокірних не любить.
- А що з тим сиротою далі було?
- Я думав, раз ви мене покликали, то мусите самі знати. Він і трьох років у тій тюрмі не просидів.
- Невже амністія?
- Ага, на той світ. Або, як казали в армії, вічний дембель. Туберкульоз відкрився. Шкода… Я вам ще таке скажу: той секретар райкому, котрий фактично справу про вбивство Григорія Трохимовича закрив, дурним не був. І натяк по смерті своїй залишив.
- Який іще натяк? Листа написав зі щиросердним визнанням?
- Хитріше! Він, бачите, після виходу на пенсію в області жив. У хорошій квартирі з гарячою водою, теплим туалетом, а заповів аби його поховали у нашому селі і не де-небудь, а саме поряд з могилою вчителя Панченка, якого він на тридцять років пережив. Родичі подивувались, але так і зробили. Тепер поряд лежать.
- Кажете, знав щось? То може, родичів розпитати? Чи однопартійців колишніх?
- Де ті родичі, де та партія. Він що ще попросив: аби я особисто від його імені перед сином Панченковим вибачився за нього. Мовляв, узяв свого часу гріх на душу. З ним і на той світ іде. Там, казав, покійного Трохимовича перепросить, а я щоб тут синові все пояснив. Це скільки вже років Сталіна з Берією не було, а страх лишився. З нормальних людей тхорів робив.
- Передали вибачення?
- Не пам’ятаю, чесно. Спочатку, самі знаєте, якраз тоді у мене з сином горе було… а потім, тільки-но почав до тями приходити - Ольга Петрівна моя від мене до сина пішла… От добре, що нагадали! Піду, перепитаю, а як забув - то сам вибачусь.
- Не вдасться, Йосипе Станіславовичу. Хіба не чули? Та все село говорить, що молодший Панченко десь зник.
- Як зник?
- Був у районі, мав уже додому повернутися - і десь по дорозі зник.
- От що значить я три дні, поки мороз, із хати не виходив… То я вам ось як скажу: шукайте і трусіть сина Рейтаровського, трієчника нещасного. Він відомстив! Сучий потрох!
- Та чекайте, відомстив він Григорію Трохимовичу. А до чого тут Семен Григорович? Він же йому трійку не ставив!
- Е, там теж історія була! Своє він таки відсидів, малий Рейтаровський, тільки за іншу справу.
- О! Вже гаряче! - засовався на стільці Шериф. - Щось схоже на мотив вимальовується! Розказуйте, Йосипе Станіславовичу, що воно з молодшим Рейтаровським було?
- Пам’ятаєте ті часи, коли по колгоспах щоосені студентів із міста розвозили? На битву за врожай. Буряки, кукурудза, соняшники. Бо своїх колгоспників ледь на начальників вистачало. Комірники, бригадири всілякі. А рученьками працювали студенти і школярі. То замість першої чверті була суцільна трудова повинність. І в школах, і у вузах.
- Ну, я це ще застала, а от Олексій уже - нове покоління.
- То уявіть собі: осінь, якщо я не помиляюся, шістдесят сьомого року. Студенти-філологи з київського університету збирають кукурудзу - замість вчитися. Цілий місяць. Якось так вийшло, що в групі були переважно дівчатка. Поселили їх по хатах, годували на бригаді, за роботу, ясна річ, їм не платили, а норму питали. А та норма - для здорового дядька, а не для вутлої студенточки. То ввечері ледве ноги тягли. Одна радість - в неділю до клубу на танці сходити.
А в селі, крім школяриків, зважте, жодної молодої людини. Всі прилаштовані в обласному центрі або, як мінімум, у районному ПТУ. Головне - аби не до колгоспу. В колгоспі саме начальство - батьки отих петеушників і старі люди.
Місцева молодь сповзається у село на вихідний - перехопити харчів, а головне - випити і погуляти. Випивши, йдуть у клуб, де на честь студентства мають бути танці. І починають задиратися з їхніми хлопцями, мовляв, чого ви сюди приїхали, це наше село! А ті хлопці - переважно здорові мужики, що вже відслужили в армії, тому, хоч їх і менше, але без особливих зусиль викидають місцевих хиляків за двері.
А тут, як сніг на голову - Зінько Рейтаровський із дружками. І п’яні добряче.
- А він де взявся?
- Хіба я не казав? Він із тією трійкою, що йому Трохимович у атестат впаяв, звісно, перший рік нікуди не поступив. Конкурси тоді були такі, що часом і золоті медалісти пролітали. А на другий рік уже армія підпирала. То його батько по якихось там своїх зв’язках до нашого обласного педінституту приткнув. Ясне діло, щосуботи синок - до тата з мамою, поїсти-поспати, сидори напхати - і вйо назад! А пити він почав іще у школі. Та все татко прикривав. Тож воно зовсім розсобачилося. Потяг одну студентку, як той лантух, танцювати. А вона: з п’яними не танцюю! І що ж він, сволота, робить? Виймає кастет - і по обличчі її. Та ще й кричить: ти знаєш, хто я? Ну, тут хлопці київські підскочили, а дружок цього хулігана замість його швиденько відтягти, теж кулаками розмахався, не одного зачепив, доки обох не вкоськали.
- А студентка як?
- Рана глибока виявилась, аж до кістки, крові повно, струс мозку, як потім у лікарні встановили. Довелося рану чистити і шви накладати. Доки шукали транспорт, доки в район привезли, доки чергового добудилися - то вона вже й непритомна. А вранці з’ясувалося, що старий Рейтаровський уже скрізь, де треба, побував, усім рота заткнув, кого треба - підмазав. І як почали студенти скаржитися, то їм у міліції кажуть: який кастет? Вона ж на полі спіткнулася і вдарилась об комбайн! Виробнича травма, у нас навіть свідки є! Ви тут дуже вчені, понаїжджали і ображаєте заслужених людей. Це ще треба подивитися, кого притягати - і за хуліганство, і за наклеп.