- А це де?
- Не знаю точно, але цими Воблями нас начальство на кожній оперативці лякає.
- Ну так чого ж ти рюмсаєш? Роби так, щоби твій Воробєй замість тебе до Воблі запроторити та сам би й запитав: що я для вас, товаришу майор, можу зробити?
Шериф розкрив рота і закліпав очима. І тут несподівано втрутився мій Павло:
- Не стій, як Попандопуло! Слухай, що Марія каже. Твій Воробєй, як я здогадуюся, стосовно випити-закусити - справжній орел?
- Як усі нормальні полковники з главку!
- Ото ж! Маріє, з твого дозволу, культурну програму для Орла ми з Джигітом беремо на себе. Хай Олекса чистить своїм дільничним зуби, носи і черевики, а ми свіжину змикитимо, ялівцівочку охолодимо, та й ту, котра зі звіробоєм виставимо. Коли, кажеш, твій горобець прилітає?
- Завтра з самого ранку.
- На витребеньки часу не вистачить, обійдеться циганське весілля без марципанів. Я побіг до Джигіта радитися.
- Куди ти побіг? До Зозова? Він зараз там. Нову точку освоює.
- Геніально! - закричав Павло! - Бо якби ми твого начальника по місцю твоєї служби поїли, то це би скидалося на хабар. А в Зозові - за милу душу! Запрягай свого джипа - і вйо! Бо я нашого на зозівських ямах гробити не збираюсь. Навіть задля твоєї кар’єри.
Зять баби Софи був на той час у Зозові, бо прикупив собі там готову філію і поїхав її розкручувати. З тією оборудкою як було: старий хазяїн непоганого як на наші провінції генделика побачив якось, що клієнт із п’яних очей висмикнув з-за стійки його дружину-барменшу і потяг танцювати. Та ще й маслав при цьому обома руками з усіх боків. Хазяїн скипів, але замість викинути зухвальця на свіже повітря, приклався йому табуреткою по голові. Добре приклався. Бо клієнт забув не те що танцювати, а й як штани знімати. Тому надалі робив усе під себе. Довелося давати інвалідність. Ревнивець вважав, що йому все минеться, бо у нього і міліція, і прокуратура були, як у нас кажуть, на мазі - не раз і не два, і не двадцять начальники відводили душу в спеціальній кімнатці генделика з виходом у двір.
Слідство і справді тяглося довго і нудно. Аж тут помінялася влада, а з нею всі ті, котрі “на мазі”. На додачу - рідня потерпілого змоталася до Києва і подала самому президенту скаргу, що начебто дядькову довбешку розбили табуреткою не просто так, з хуліганських міркувань, а за його політичну орієнтацію на минулих виборах. На суд хазяїн генделика йшов бадьоро, ще й посміхався, аж доки не оголосили вирок. Сім років за розбійний напад. Не допомогла і величезна, як на наші мірки, компенсація, обіцяна потерпілому, аби він забрав свою заяву. Бо суд присудив ще й удвічі більшу суму відшкодування за страчене здоров’я. Одне слово - довелося терміново продавати всю комерцію, аби сплатити відшкодування та адвокатські гонорари за касацію, апеляцію і ще за якогось дідька лисого.
Тож зять баби Софи на новій точці і днював, і ночував - аби ладу дати і репутацію закладу відновити. На щастя, Зозів стояв якраз на виїзді з об’їзної дороги на трасу. Тому життя там у чомусь не поступалося навіть Великим Колодам. А як врахувати, що чергового начальника автодору пов’язали, як і його попередників, за те ж саме розкрадання казенних грошей, то економічні перспективи у кумпанії “Баба Софа і Зять” виглядали дуже навіть. Тобто - завершення нескінченної реконструкції траси з відповідним кінцем райського життя для місцевого бізнесу знову відкладалося на невизначений термін. Бо це так - курці смерть, а комусь усе таки весілля. Чи навпаки.
Коли ми зайшли досередини нового набутку Зятя, то побачили, що він уже чимало зробив. Для початку повісив над шинквасом великий напис:
“НЕ ХОЧЕШ МАТИ ВОРОГІВ - НЕ НАБИРАЙ СОБІ БОРГІВ!”
Схоже було на те, що завсідники, як не дивно, цей тонкий натяк зрозуміли одразу.
А нам довелося бути свідками того, як Джигіт учить нову барменшу культурі обслуговування. Мадам узяла моду кричати набридливим водіям, котрі просили позичити відро аби тут-таки в генделику ще й води набрати: “Холери вам, а не води!”
- Розумієте, шановна, - терпляче пояснював гордий син Кавказу, - так не можна. Це вам не пивна часів застою, а порядний приватний заклад. Про холеру замість води ви чоловіку вдома скажете. А тут не можна.
- А як їм казати?
- А так: вибачте, але води поки що немає, перемкнули в районі, тож ви сідайте, перекусіть, чим Бог послав, а там може й дадуть.
- Так їх же багато, а я одна!
- Пояснюю востаннє: це ви тут одна, а таких, як ви, на вулиці дуже багато. І кав’ярень на трасі - від моря до моря. Порозганяєте клієнтів - з чого я вам буду зарплату платити? Ви ж не забувайте: багато продали - багато заробили. А скажіть-но, чоловік ваш скільки вже років у вас на шиї сидить?
Останній аргумент, здається, подіяв.
До нашого прохання Софин Зять поставився дуже серйозно. Спочатку уточнив, скільки буде людей, чи потрібні зайві свідки, а коли дізнався, що готувати доведеться, як то кажуть, “на вчора”, скрушно похитав головою:
- Ну що я встигну за таке “бігом”? Хіба що м’ясо замаринувати. Зараз я на базар по свіжину перескочу.
- Не треба! - сказали разом ми з Павлом. - Окіст і порося вже у багажнику.
- То добре. Зробимо шиночку з часничком, порося зафаршируємо під два соуси, один хрін із бурячком, другий знову хрін, але зі сметанкою. Ковбаску домашню, копчену, домашню печену, сало морожене, підчеревина, кров’яночку поставлю… О! Щоб і рибу не забути! Воно хоч і зима, але на червінець клює. Оселедчик із цибулькою. Грибочки, огірочки. Помідорчики з бочечки, капусточку квашену… слухайте, моя Галя таку капусту заквасила! За новим рецептом, із помаранчами. У Зозові вона йде, як делікатес! Перші три чарки - до гарячого п’ють, борщик подамо… чи може, юшку архієрейську, на курячому бульйоні… ні, краще і те, й те. Що ще ми пропустили? Салати вони нехай у Києві своєму жують, а ми покладемо свіженьку кіндзу, петрушечку, цибульку зелену, кріп… земляк же на це теплицю тримає!… Ой, щось воно мало. Ви б бодай за три дні попередили!… Слухайте, а чого це ви регочете?
- Не звертай уваги. Помазок з’їли.
Полковник Воробєй виявився не таким страшним, як про нього розповідали. По-перше, не мучив Шерифа і його дільничних зайвими запитаннями. І взагалі - звів перевірку до мінімуму, чим виразно втішив нашого районного підполковника Діденка і ще якогось мовчазного дядька у цивільному.
До речі, у нас у районі Діденка ні на прізвище, ні на звання ніхто не називав. Казали: “начальник міліції” - та й край. Традиція. Бо так обзивали всіх його попередників аж до легендарного найпершого, котрий приїхав з громадянської при маузері в дерев’яній кобурі, у широченних матроських кльошах, тільнику та безкозирці, розігнав усі навколишні банди і безстрашно взяв за жінку першу красуню села - попову дочку. За що його в 1924-му вичистили з партії, а за рік потому забрали з підвищенням у губернське ДПУ до Києва.
По друге, пропозицію поспілкуватися з міліцейською молоддю так, як нас батьки вчили, київський гість сприйняв охоче. І нарешті, зобачивши Зятеві шедеври, від яких вгинався стіл, сплеснув руками і вигукнув:
- Тепер я знаю, чого у вас показники відмінні! Хто як їсть, той так і робить!
А районний начальник міліції показав нам з Павлом і Зятем з-за спини київського начальства аж два великих пальці. Мовчазний дядько у цивільному схвально хитнув головою і примостився за столом подалі від вікна.
Десь після третього тосту - за любов - Павло нахилився до мене і прошепотів:
- Слухай, якось воно не по-людському виходить. Людина загинула, а ми тут сидимо, веселимося. Он Джигіт, як тамада, вже й співати поривається.
- Павле, то ще невідомо. Хоч і люди кажуть, і навіть пугач наш на покійника пугикав, а я поки на власні очі мертвого не побачу, вірю, що він живий. Ну лежить десь, куди твої орли ще не зазирали, у добрих людей. Може, пам’ять стратив… Тому давай усе-таки надіятися на краще.
Ті чарівні слова “чим же я можу вам віддячити, кохані ви мої?” прозвучали з уст Вороб’я якраз між “Ой, хмелю мій, хмелю…” і “Ой, чий то кінь стоїть?” Суть прохання викладала я. Бо у мого братика у присутності високого начальства, особливо після сьомої чарки, виникали проблеми з дикцією. Київський гість засміявся і втішив: