- Знайшли куди звертатися! Та в тому департаменті, після того, як його Данилович од нашого міністерства відділив і подарував своєму сватові, таке робиться! Не те що довідки - судові справи з вироками губляться. Не здивуюсь, як дізнаюся, що у них живі зеки зникають - і то цілими етапами. Але нічого! Зараз у нас усе буде - айн-цвай-поліцай! Ось я по мобілі черговому по ОВІРу стукну… як, кажете, прізвище?
Шериф швиденько підсунув папірця з усіма даними. Полковник і справді набрав номер, назвав себе, продиктував, що треба і додав:
- Тільки проб’єте - кидайте мені на есемеску. Бо то нагально.
І вже до нас:
- Ґвалт, бо тверезіємо! Наливай!
Налили, доспівали, подихали свіжим повітрям, оцінили красу сільських краєвидів, змерзли, повернулися до столу, зігрілися - тут і відповідь із Києва надійшла. Що то сучасна техніка: не телебенькало, не грало який-небудь марш, а ввічливо так із кишені відрапортувало голосом переляканого зеленого сержантика:
- Товаришу полковник, дозвольте доповісти: вам прийшло повідомлення! Тисніть на середню кнопочку.
Товариш полковник задоволено навіть тост з цього приводу сказав, перш, ніж повідомлення прочитати:
- Оце я сиджу і думаю: як воно добре, що я в дільничних ще до всіх цих комп’ютерів ходив. Інакше би моє тодішнє начальство за п’ять хвилин прорахувало, скільки насправді треба горобців - мільйон чи два - щоби вони за ніч стеребили п’ять тонн зерна.
Олексій і його районний начальник почервоніли і опустили голови. А київський полковник прочитав те, що на екранчику мобілки з’явилося, і добив підлеглих остаточно:
- Бобік здох! Бо, виявляється, не тільки у кучмівського свата у конторі, звиняйте, бардак, а й у нашому міністерстві теж. Ваш Рейтаровський справді жив у Києві на тимчасовій прописці, якої йому не поновили. Ліміта, одне слово. Виписаний по закінченню строку прописки. А де він зараз? Може, десь під боком. Може, на тому світі. А може, що й на Канарах, сміття на пляжі вигрібає. Одне слово - куди дівся, чорти його батька душу знають.
- Стосовно чортів і душі його батька - то це ви в саму точку. Але що ж тепер робити?
- А я знаю? - Воробєй виглядав іще нещаснішим, ніж мій брат. - ви ж бачите, що зараз робиться: на кожних виборах плюс-мінус п’ять мільйонів. Оце нещодавно звіряли виборчі списки. Не повірите: мільйон “мертвих душ”! А як треба живого знайти, то пишемо в Інтерпол, бо у них там порядок.
- А Інтерпол - це де? - поцікавилась я, бо не раз уже чула про цю організацію, але з чим її їдять - не мала зеленого поняття.
- У Франції, у цьому, як його… зараз… о! Ліоні. Кажу вам чесно: як по-справжньому припре, то ми до них пишемо.
- Французькою мовою пишете?
- Бог милував. Нам у міністерстві ще тільки французької мови не вистачає. Тут он своя так змінюється, що не все второпаєш. Українською, звісно, пишемо, бо там, у Ліоні наша людина сидить, котра і знає, і перекладає.
- У Ліоні? Наша людина? - одночасно запитали ми з Шерифом.
Полковник Воробєй одразу зрозумів натяк, бо гірко зітхнув:
- В генеральському чині, товариство, в генеральському. Полковників не пропускають. На жаль… Тож вчи, хлопче, все. І матчасть, і французьку мову. А головне - не лови гав і ганяй горобців… так про що ми, до речі?
- Про те, що кругом бардак і навіть Інтерпол не допомагає. А мені треба конкретну людину знайти, яка начебто є, а з іншого боку - нема. От що мені робити?
- Не дивіться, товаришу майор, на мене так жалібно. Все, що зможу - так це вже зараз попрошу обласне твоє начальство не мотузити тебе за “висяка”, скажімо так: до весни. Згода?
Тут київський начальник повернувся до цивільного і так на нього глянув, що той одразу погодився:
- Та хіба ми не люди? Все розуміємо: складні погодні умови, великий район пошуків, опади у вигляді снігу, вищі середньостатистичних… Аби тільки ваші, міністерські нам за статистику козячу морду не робили.
Київський гість навіть образився:
- Хто у нас у міністерстві працює - ти чи я? Раз сказав - не смикай хлопця - значить не смикай. А щодо снігу - то правильна думка. Розтане… струмочки побіжать… крига скресне… правда і випливе. Недаремно ж такі трупи на нашому жаргоні підсніжниками обзивають.
Мені чогось стало дуже сумно. Схоже на те, що не справдяться мої надії. Здається, мій настрій передався решті компанії. Швиденько випили “на коня”, попрощалися та й роз’їхались. А коли ми повернулися до Зятевого генделика - допомогти прибрати - то побачили, що під столом уже спить Петя Гітлер. Встиг, зараза, просочитися за нашу коротку відсутність, напитися на дурняк та ще й у закусі собі не відмовити.
- Ну, Петя вдосконалився, - констатував Олексій, - раніше тільки в наших Колодах халяву по запаху віднаходив, а тепер бачиш - аж до Зозова добрався!
- Я от що думаю: тобі вже, здається, тільки Петя Гітлер не говорив, що Рейтаровський причетний до зникнення вчителя. А так - уже всі, кому не ліньки.
- Хочеш сказати, що він для цього мене аж у Зозові розшукав? А напився то так - за інерцією?
- З такими, як Петя, чого тільки не буває. Мо’ й справді пригадав щось цікаве.
І точно - Петя Гітлер прийшов до Шерифа з самого ранку. Майже тверезий. І що характерно - навіть не намагався канючити на пляшку чи скаржитися на життя. Тільки запитав одразу:
- Не знайшли Панченка?
- Не знайшли, Петю. Боюся, живого і не знайдемо.
- А може, він у електричці заснув і аж до Києва доїхав? Зі мною колись таке було. Мене ще міліція вокзальна три дні тримала. Холодно, брудно і блохи! А кажуть - столиця!
- Вже перевірили, Петю. І в київській міліції, і в київських лікарнях, і в київському морзі теж. Ми, можна сказати, кожен крок його прорахували… від поминального столу до зупинки маршрутки на проспекті. Там слід обривається - і все!… А ти ще щось маєш сказати? То кажи.
- Тільки не смійтесь і не виганяйте. То не інакше як йому чорна жінка поробила.
- З чорною аурою?
- Я не знаю, що це таке, але я сам колись її бачив. Мене через це на другий рік залишили.
- Петю, давай по порядку, але коротко, бо тут і без твоїх дитячих спогадів у нас усіх голова болить. Коли це було? Конкретно.
- А це ще як Панченкового батька вбили.
- Ти що - такий у нас старий, що пам’ятаєш?
- Думаєте, як Петя алкаш, то й пам’ять пропив? Ні, я можу не пригадати, за чиї вчора випивали, але що було в дитинстві - як перед очима стоїть.
- Петю, а ти ж з якого року?
- П’ятдесят другого! Хочете сказати - так довго не живуть? Живуть, але я скоро помру. І все через вашого, Маріє, братика.
- А це чого раптом?
- Бо він заборонив у Великих Колодах самогон на продаж гнати, тільки на весілля чи, не дай Боже, похорон. Тож мушу казьонку пити, а від неї швидше вмирають, ніж від самогону. Варвар у вас родич, правду кажу.
Мій “варвар” втрутився, як завжди, на найцікавішому місці.
- Громадянине Жидовоз, а можна без критики з самокритикою? Хвалити Бога, не старі часи. Ви чого сюди прийшли? На мене скаржитися чи свідчення давати? До чого тут ваше дитинство і зниклий Панченко? І що це за жінка, яку ви сюди приплели?
- От ви розумієте, Маріє, - пробурмотів Петя, - коли оцей представник влади на місцях починає казати мені “ви”, та ще й на прізвище, то у мене волосся дибки стає і мурашки по спині… таки точно в могилу зведе. На нервовому ґрунті.
- Пе-е-етю, - змолилася я, - на нервовому ґрунті я зараз комусь таки волосся дибки поставлю! Давай, розповідай про жінку.
- Так я ж тоді в шостому класі вчився. І цю жінку на власні очі бачив. А вона такий крик здійняла, з класу вигнала, зошита порвала!
- Хто, чорна жінка?
- Ні, чорнорота комісарша.
- Петю, - застогнав Шериф, - з тобою мене біла гарячка і без випивки вхопить. Відповідай на запитання: хто така чорнорота комісарша?