- Наша класна. Вчителька.
- Класна керівничка, зрозуміло. Далі: чому чорнорота - здогадуюся. А чому комісарша?
- Бо вона жінка цього… скаженого комісара. Його так старі люди звали.
- Стоп-стоп-стоп! Я цю кликуху вже не раз чув. Чи не старого Рейтаровського?
- Ну а я ж про що кажу? Він у колгоспі парторгом, а його жінка у нас у школі. А про синка казали, що він старого Панченка вбив, а його батьки відкупилися.
- Петре, ближче до справи. Хто така чорна жінка? Не негритянка ж, напевне?
- Звідки негра у нашому селі візьметься, та ще й сорок років тому? Жінка, вся в чорному, отак. І в чорній хустці, що все обличчя закривала, тільки очі блимали. І теж чорні. І тихо-тихо так, аж страшно.
- А як це ти очі розгледів?
- А я у кущах ховався. Коло хати баби Химки. І бачив, як вона до неї вночі заходила, а потім вийшла і так проти місяця очима блимнула - у-у-у! І по стежці через город - до ставка. А там сіла в човен, перепливла на той бік - і щезла.
- Ну добре, прийшла якась жінка до нашої баби… хоча, це вона зараз баба, а тоді не така й стара була. А що вночі - то коли могла, тоді й прийшла.
- Так вона ж не до баби приходила, тої вдома не було, тільки квартирант.
- Квартирант, кажеш? Часом не той, що потім під суд пішов?
- То про що я вам і торочу! Оця в чорному підстерегла, коли баби Химки немає, зайшла, і щось тому хлопцеві поробила, що він назавтра сам пішов до міліції і на себе наговорив. І вже звідти не вернувся.
- То що ж вона йому поробила?
- Може, гіпноз? Люди казали, що він на суді - як не свій був. Наче не розумів, що діється.
- Петю, що люди казали, до справи не підшивають. Тільки те, що сам бачив. А ти - що ще бачив?
- А от як ви поясните, що зайшла вона з якимсь клумаком, а вийшла - без?
- Поки що, Петю, нічого і ніяк не поясню, бо не розумію головного: чого на тебе чорнорота комісарша так визвірилася?
- От я до вас через те і прийшов, щоб ви розібралися. Що я їй зробив? Вона загадала твір на вільну тему. Я й написав, як цю чорну жінку бачив. А вона закричала: мало того, що Петя уроки прогулює, так ще й з учительки знущається: твір із Гоголя переписує. А у Гоголя такого немає, я вже потім усього перечитав! Немає! Але що я міг довести! Спасибі, що не вигнали, а тільки на другий рік лишили.
- Петре, - несподівано лагідно сказав Шериф, - а ти часом ту жінку в чорному не пізнав? Тільки що тоді розказувати побоявся? Я вгадав?
Петя засовався на стільці, кілька разів гірко зітхнув, напився води з казенної карафи і нарешті наважився:
- Пізнав! Тільки не тоді, а пізніше.
- Коли? Де?
- Ну, десь через місяць може. Ми у Володьки Булаха з пацанами засиділися. У карти грали на щиглі. Виходжу - а вже темно. То я не вулицею додому пішов, а городами навпрошки побіг.
- Хто прошкує, той дома не ночує…
- Точно! Бо як добіг до старого цвинтаря, дивлюся - з воріт якась мара виходить. Із цвинтаря! О дванадцятій ночі! Я ледь не вс… гм…
- Ледь не всівся на землю, так, Петю?
- Ага! А потім придивився - а то жінка в чорному. Вийшла, одразу праворуч повернула і йде на наш куток. Я тихенько слідом. І раптом хто як в лоба вдарив: це ж вона! Чорна жінка!
- З чого взяв?
- З походки. Вона у неї така була… вибачайте, Маріє, на слові, як іде, то дупа по ногах нижче колін калатає. Точно вона! Та чорна точнісінько отак від бабиної хати до човна йшла.
- Добре, опізнав ти її, а далі що?
- А далі? Вона йде, я за нею, навшпиньки. На щастя, та чорна жодного разу не озирнулася. Коло хати Рейтаровських зупинилася, до двору зайшла і двері посмикала. Зсередини було замкнено, то вона кулаком! З хати про щось запитали, вона у відповідь: хто-хто… Я! Тут я її й знову пізнав. Чорнорота комісарша.
- Це та, котра класна керівничка твоя і жінка старого Рейтаровського?
- Ага! І матір того шмаркача, що разом зі своїми дружками старого Панченка вбив. Так я чого прийшов? Усі ж, хто що надумає, приходили - задля користі справи. А я хіба - фригід якийсь, що корисну інформацію приховуватиму?
- Хто-хто?
- Ну, котрий байдужий… Це ж я після того, як мене на другий рік лишили, вперше й напився.
- Ой, лишенько, скільки ж тобі років тоді було?
- А хіба я пригадаю? Пацан…
І тут я раптом пригадала те, що вже не один рік крутилось у моїй пам’яті:
- Петю, слухай, а ти хоч пам’ятаєш, за що тебе Гітлером прозвали?
Петя раптом почервонів і опустив голову.
- Ще б не пам’ятати! Мене за це зовсім із школи вигнали. Вечірню закінчував.
- А коли це було?
- Вже після того, як мене на другий рік залишали. До нас у школу німців привезли. Делегацію. Із тих, котрі наші були.
- З НДР чи що?
- Еге… ну, нас, ясне діло, тиждень стригли-мили-чистили. Мені штани нові видали. А головне - наша класна придумала, щоб як оті правильні німці зайдуть, ми їм замість “добрий день” сказали “гутен таг”.
- І що?
- Ой, Маріє, і не нагадуйте! Я собі весь тиждень торочив подумки той “гутентаг”, щоб не забути, а як їх до класу завели, я підскочив і чомусь крикнув: “Хенде хох!” Так знаєте - ті німці, котрі старші, таки зразу руки підняли. А потім - у регіт, Спірідоновну - в лікарню, а мені зробили “век” зі школи.
- А до чого тут Спиридонівна?
- Так вона ж уже в тому, моєму новому класі не тільки російську, а й німецьку читала. Бо та вчителька, котра “нємка”, в декрет пішла.
Олексій насупився і підкреслено серйозно глянув на бідолашного Петю. Той хотів ще щось пояснити, але тут із коридору почулися чиїсь енергійні кроки, потім двері розчинилися без стуку і до кабінетику навіть не увійшов, а увірвався начальник міліції Діденко. Зобачивши таку солідну людину, Петя щось писнув і прожогом вилетів за двері, перш ніж вони встигли зачинитися. Я привіталася, вибачилась і теж намірилася залишити свого брата наодинці з його керівництвом. Але Діденко зупинив мене:
- Маріє, будь ласка, залиштеся. Бо тут і щодо вас мова є. По-перше, спасибі, що знову мене виручили - стосовно перевіряючого. Бо ж ви знаєте: міністри міняються, а такі от горобчики зі своїх гілочок не падають. Мусимо зважати! Спасибі!
- Та нема за що.
- Як то - нема? Будь моя воля і ваша згода, то я би вас, Маріє, з вашим родичем місцями поміняв.
- Ой, не треба! Свині не винні! З таким свинарем за тиждень повиздихають.
- Зараз буде і про свинство. Доповідай, майоре, чим ти зараз зайнятий?
- Готуюся до вашої накачки.
- Гуморист… по службі чим зайнятий?
- Проводжу оперативно-розшукові дії.
- По якій справі?
- Ну, ви ж знаєте: зникнення вчителя Панченка.
- А Рейтаровських чого ти сюди приплів?
- Ну, версії розробляю. Ця теж має право на існування.
- Не мороч мені голову. Кажи чесно: ти справу про вбивство Панченка порушуєш? Тільки не дивися на мене, як голодне теля на мамку.
- Ну я ж кажу: з одного боку проводяться оперативно-розшукові дії щодо зникнення. Але паралельно розробляю певні версії.
- Майоре, для початку офіційне зауваження від мене, за процесуальне хуліганство. Ти що повинен був зробити? Прийняти заяву по зникненню людини і вести її, як належить. А якщо виникла підозра, що людина не просто зникла, а стала жертвою злочинця, то ти повинен був не в Шерлока Холмса гратись, а паралельно таки порушити кримінальну справу про вбивство.
- Але ж ми ще нічого не знайшли - ані живого Панченка, ані - свят-свят-свят - неживого.
- А це ми зараз перевіримо: як тут деякі самовпевнені молоді майори інструкцій дотримуються. Доповідай, що зробив по розшукам. Хоча ні, стоп! Не треба. Я про інше запитаю. Ти всіх свідків допитав? Окрім касирок на станціях. Чого мовчиш?
- Я не мовчу, я пригадую. Ну, звичайно, з його однокурсниками говорив, але не з усіма. Тільки з нашими, що в райцентрі живуть. Бо більшість ще того вечора роз’їхалися.