- Олексо, дурнику ти мій самовпевнений. А тобі не спадало на думку, що Панченко, приміром, теж роз’їхався з кимсь із своїх старих друзів?
- Куди роз’їхався?
- В гості! І то далеченько, скажімо, до Слов’яносербська. А то й на Урал махнув. Тим більше, візи в Росію поки що не треба.
- Так він же з поминок першим вийшов.
- От-от, побіг на станцію, щоб і собі квитка взяти. Там дочекався друга, сіли разом і - ой ти машина, ой ти желєзна, куди ж ти милого завезла?
І Шерифа і мене така версія, чесно кажучи, спантеличила. Тому я й наважилася встрясти у службову розмову:
- Ну, припустимо, потягло людину у мандри. А чого ж він дочці нічого не сказав, не подзвонив? Він же не маленький хлопчик, розуміти мусить…
- Ех, Маріє, Маріє, поживете бодай із моє… Є така штука як психологія старих людей. Вони, зокрема, смерть своїх ровесників сприймають набагато болючіше, ніж молоді. Бо думка одразу в голову стукає: це ж і мені скоро туди! От і кидаються світ за очі, наче від смерті тікають. А потім - посидять із другом, побалакають, поспівають: “А молодість не вернеться, не вернеться вона…” - та й вйо додому.
- Чесно кажучи, про це ми не подумали. Знаєте, до моргу подзвонили, транспортну міліцію оповістили, лікарні всі в окрузі перешерстили до самого Києва. А про варіант із другом - слово честі, не думали.
- До речі, майоре, а до будинків престарілих ти дзвонив?
- А навіщо?
- А хоча б тому, що і це в інструкції про порядок розшуку записано. Що, принести, розкрити і носом ткнути? Ти знаєш, що у старих людей від сильного нервового потрясіння може бути тривала втрата пам’яті? Не знаєш… а я з таким здибався. Сіла людина в поїзд - ще пам’ятала, як її звуть і куди їде. А потім - як відрізало. Отаких бідолах і відправляють не в лікарню, а до будинків престарілих. До речі, алкоголь цьому нехорошому явищу теж сприяє. Особливо - неякісний. Ти, до речі, питав у свідків, чи їм на поминках часом “пальонки” не підсунули? Бачу, що не питав…
- А чого мені питати? Сам знаю, що Семен Григорович ту каністерку свого самогону, що для Броникового весілля вигнав, із собою на поминки забрав. Ще при мені вибачався перед Василем, мовляв, тут справа нагальна, обходьтеся вже без мене. Василь йому: та я ж розумію… звісно, обійдемося.
- Стоп! Каністра! Де вона? Поминки де були?
- У школі, в актовому залі.
- Отже, він її або забув на кухні, або взяв із собою. Ти каністру шукав?
- Ні… навіть не подумав. Хоча забути не повинен. Каністра у нього іменна, з нержавійки. Хтось із випускників на п’ятдесятиріччя подарував. Звісно, повну.
- Ото, майоре, замість по укосам і байраках по шию в снігу лазити, сів би ось тут, за цим столом, перечитав інструкції, бо їх теж не дурні пишуть, то може б чогось путнього і придумав. Тобі підказати, у кого є адреси всіх друзів Панченка?
- Сам здогадався. У родичів покійної однокурсниці. Вона ж їх усіх мало не щороку скликала.
- От бачите, Маріє, якщо деяких самовпевнених цуценят вчасно натовкти носом, то вони перестають пудити хазяїну в черевики. Досить, майоре, з тебе накачок. Поговоримо про вбивство. Маріє, що люди про все це говорять? Вірять у те, що вчитель просто пропав?
- Ой, не дуже. Але - ображайтеся не ображайтеся - а чомусь всім одразу одне на думку спадає: та дуже стара історія з убивством Панченкового батька.
- Ну так що ж ви хочете - це ж село. Один сказав, другий підхопив - і пішла ланцюгова реакція. Але, врешті решт, ви самі свідки: того молодого, чи вже немолодого Рейтаровського в нашій окрузі бозна скільки років як немає. І взагалі невідомо, чи він живий, чи ні. Може, давно вже натяг копита. І то не у нас, а там, де кобрам на дудочці грають.
- Слухайте, це ж нам із Олексою старий Чижевський розказував, як старший Ретаровський до нас у район на якийсь ювілей приїздив. Здається у вісімдесят першому році. На власній машині. Ми ще забули тоді спитати: чи не синок за кермом був.
- А якщо й синок, то коли це було? Двадцять п’ять років тому. Ні, щось інше має бути. І не таке притягнуте за вуха, як помста з того світу. Щось, як казав один мій обласний начальник, ближче до життя.
- Правда ваша, - погодилась я і таки не втрималася, - тільки от ви вчите Шерифа, себто Олексія, вчите, що треба робити, а чого не треба. А у вас самого, тільки не ображайтесь, якась версія є?
Начальник міліції не образився. Навпаки - замислився. А потім сказав те, чого ми від нього не чекали.
- Версії у мене, молоді люди, як такої, немає. Але, знаєте, я от полювання люблю і непогано в цьому тямлю. Так от, вам кожен справжній мисливець скаже, що буває таке: і слідів звіра немає, і сороки мовчать, і взагалі - тиша навкруги. А передчуття, що здобич десь ось-ось поряд зачаїлась - є! І як правило - саме оце передчуття не підводить. Але, повторюю, це у тільки досвідчених мисливців. Молодь мусить бігати навкарачки і рити носом землю, а також сніг, воду та інші атмосферні опади. Зрозумів, майоре?
- Так точно! Спасибі, товаришу підполковник, за науку. Завтра ж поїду шукати ту каністру.
- Відставити! Не майорська це справа - кучугури розгрібати. Хай дільничні бігають. Готуй подання на порушення кримінальної справи щодо підозри у вбивстві Панченка за поки що нез’ясованих обставин і при тимчасовій відсутності тіла.
- А хіба так можна?
- За відсутності тіла? Можна. І навіть треба. Бо доки ти будеш чекати відповідей на всі твої запити, то й найгарячіші сліди прохолонуть. Інша справа - далеко не кожний мент наважиться за таких обставин справу порушувати, бо ризик великий, а “спасибі” не діждешся. Але ти, майоре, не зважай. Не зважай. Одне тільки попередження: як зачую ще раз про старого Рейтаровського та інші замогильні штучки - влиндю!
Діденко вилетів так же стрімко, як і з’явився. А я подумала, що характерно - вголос:
- Я так до кінця і не зрозуміла: чого це твій начальник попросив мене залишитися? Напевне ж, не для того, щоби йому у моїй присутності не закортіло добряче тебе обматюкати.
- Думаю, що все це, сестричко, аби розбудити твою інтуїцію. І ще - стимулювати жіночу логіку.
- Знову знущаєшся?
- Про що ти? Можна подумати, що я майора достроково одержав виключно завдяки моїй залізній чоловічій логіці. Зараз! Сама ж визнала: якби не ти, сидів би зараз молодшим лейтенантом у селі Малі Вишкребки за сто двадцять кеме від найближчого райцентру.
- То що думаєш робити?
- Інструкцію читати, інструкцію. Мені її разом зі слідчим чемоданчиком вручили. А я, йолоп, ще й ні разу не розкрив.
- Ти пам’ятаєш, що нам Семен Григорович на уроках повторював? “Із багажем старих знань далеко не заїдете”. Ну добре, братику, поїхали. Ти до свого свинства, а я до свого.
- Твоє свинство, сестричко, чистіше за моє.
- Не підлизуйся!
Розділ сьомий. Вовки показують зуби.
На жаль, до “свого свинства” я того дня трапила не одразу. Бо ледь зайшла до хати, а там уже новий гість, та ще й несподіваний - наш приходський священик отець Зосима. Не скажу, що ми з ним не спілкувалися зовсім, бо здибались і в церкві, і часом на вулиці. Але до нашої хати батюшка прийшов уперше.
Отець Зосима був нестандартним попом. Вперше він об’явився у Великих Колодах у формі капітана-десантника, коли разом із солдатиками привіз з Афганістану домовину з тілом єдиного сина старого Чижевського. По виконанню цього печального обов’язку повернувся на війну і вдруге - вже остаточно - приїхав до нашого села кілька років тому. Як колишній афганець, колишній офіцер і діючий священнослужитель. Його матушка, як виявилося, теж пройшла з ним через оте пекло, бо служила медсестрою у польовому шпиталі. Такі от повороти долі.
Я грішним ділом вирішила, що батюшка прийшов просити якоїсь допомоги у своїх церковних справах, бо знав, що ми з Павлом щодо цього ніколи не відмовимо. Та з’ясувалося: якраз він хотів нам допомогти.
- Я знаю, Маріє, що ваш міліцейський родич в усьому вас слухає. Мені до нього йти з певних причин не з руки. Такі люди, як я, самі до влади не ходять.