Як то кажуть, кіна не вийшло, бо кінщик захоробів. Хрущова погнали за волюнтаризм, недороблений двічі Герой з горя спився, а обидва його сини, ледь сягнувши повноліття, збожеволіли. Старшого Йосипа навіть довелося зачинити до божевільні, бо він був, знову ж, як казали наші бабці, буйним. А Микита… ходить собі, всякий непотріб збирає і лає вголос Хрущова і сонце. Тож, як свідок, він виявився ніякий, бо навіть не міг пригадати, де він ту каністру з-під самогону знайшов.
Як потім висловився мій братик, події розвивалися стрімко, але виключно в небажаному для слідства напрямі. Та це було потім, а для мене з Павлом той день ледь не закінчився непередбаченою і дуже неприємною пригодою. Точніше, не день, бо сталося це вже вночі. Чомусь наша стара сучка Рада того разу чи то проспала, чи то десь тинялася. І тому до свинарника пролізли двоє вовків.
Точніше, спочатку мені приснилося, що до нас у свинарник залізли вовки. Підкопали стіну і вже хазяйнують. Підскочила я вся мокра, кинулася до вікна. Все тихо, спокійно, ніхто не верещить і не кувікає. Ще подумала: це ж треба! І заснула.
Отут вовки і об’явилися. Не уві сні, а насправді.
Видати, не привиділися мені кілька днів тому оті сріблясті тіні в місячному світлі. То вовки розвідку робили. Але хто ж їм винен, що стіну вони підрили не там, де свинки, а точнісінько у сажу Коханого. Знайшли куди лізти. Коханий, для якого його саж був - його фортеця, такого нахабства терпіти не збирався. Так от - перший вовк розгріб лапами діру, тільки-но сунув туди писка, як за того писка кліщами вчепилися кнурові щелепи. Коханий втягнув сіроманця за голову досередини, помотав ним туди-сюди, а потім щосили гупнув вовком об дерев’яний стовп, що стояв посеред його сажу. То колись Павло прилаштував Коханому товсту колоду, щоби він точив об неї ікла і не обгризав загородку. Коханий вже сточив її посередині мало не на сірничок. Давно збиралися поставити іншу колоду, але, на щастя, не встигли. Коли вовк врізався в колоду, вона тріснула, її горішня частина впала і переломила хребет другому вовкові, що вже майже повністю проліз досередини.
Коханий ще трохи помотав туди-сюди мертвим вовком, а тоді виплюнув його.
Нас розбудили кури - вони здійняли неймовірний галас, хоча, як то кажуть, не до них пилося. То спочатку ми кинулися до курника, бо подумали, що там хазяйнує лисиця або тхір. І лише потім для контролю зазирнули у свинарник, де й побачили у сажі Коханого двох дохлих сіроманців.
- Добре, що ти звечора свиней погодувала, - сказав Павло. - Інакше збирали би ми вранці клаптики…
- Ти що, досі не прокинувся? - напустилася я на чоловіка. - ще не втямив, яку ми халепу маємо? А раптом вовки скажені? Хоч ти Коханому всі щеплення робив, але однаково - береженого Бог береже.
- Я втямив, що спати більше не доведеться. Зараз переведемо Коханого до курника - курей тільки з сідал треба познімати і кудись подіти, бо й їх пожувати може, раз крові скуштував. Дірку доведеться капітально засипати, щоби ще комусь не закортіло туди пролізти. А вовків зраночку разом із братом повезеш до району на аналіз. Бо я нашу машину бруднити не збираюся. Ану справді якась зараза, а нам на ній і поросят возити, і м’ясо людям.
Павло озирнувся на свинок:
- Ну що, дівчата, часом з переляку передчасними пологами мене ніхто не обрадує?
Дівчата весело зарохкали, закрутили хвостиками, мовляв: який переляк, ми за нашим Коханим - як за кам’яною стіною!
- Ну-ну… але, крім вітамінів, феродекс я вам завтра однаково всім пропишу.
На ранок я таки повезла вовків на аналіз до району. Але не з Шерифом, а з Павловим батьком, бо Олексій мусив бути на місці - хтось із його дільничних начебто віднайшов якісь речові докази і мав привезти йому показати. То вже потім з’ясувалося, що докази ті - по зовсім іншій справі. Але тоді Шериф, можна сказати, хапався і за соломинку. Тому нас прихопив Степан, висадив обох із вантажем коло санепідемстанції, та й поїхав далі - робити свій бізнес. Ми все оформили - і рушили до куми. Я вже разів зо сто збиралася до неї у гості, та все щось перебивало - як не одне, так друге. А тут не було би щастя, так нещастя помогло.
По дорозі пригадала:
- Тату, може, зайдемо на хвилинку до ветерана районної преси? Пам’ятаєте - Олекса просив його про дещо попитати. Бо знаю я Вікторію: і загодує, і заговорить - геть усе з голови повилітає. Де той ваш однокласник живе? Либонь, у центрі?
- Та тут за рогом… слухай, ти у нас справді телепатка, чи що? Я ж якраз захопив того рукописа, віддати, як обіцяв. Однаково Олексій з нього ксерокопію зробив.
- Тільки прошу вас - саме на хвилинку. Максимум на п’ять. Віддамо “опус” - і вйо! Бо двох посиденьок я сьогодні не витримаю.
- Про вовка помовка - онде він власною персоною навстріч чимчикує!
Перепинили, привіталися, насилу відкараскалися від запрошення зайти додому і гарненько посидіти (“бо ж сто років не бачилися!”), пригасили образу обіцянкою, що наступного разу і зайдемо, і посидимо - ґрунтовно і фундаментально, а потім нарешті запитали те, що нам від нього було треба. Ветеран зітхнув, як паровоз “на запасному путі”.
- Архівні документи, кажете? Ну, якщо чесно, то у мене їх не було. Ці тодішні правила допуску, бодай вони сказяться… але рішення районного суду я мав!
- Звідки?
- Адвокат подарував. Він його офіційно одержав, як захисник. На предмет апеляції чи ще там чогось. Але до обласного суду його вже не допустили, та й взагалі…
- Знаємо, знаємо. З роботи вигнали.
- Отож! То я з цього рішення витиснув усе, що міг. Ну, там відредагував, осмислив… А чого це ви раптом про це згадали?
- Так от - думаємо у Великих Колодах власний щотижневик заснувати. То згодилося б для рубрики “З наших архівів” чи ще щось там…
- Жартуєте? Знущаєтеся, дівчинко, над старшим поколінням? Ви ще скажіть, що збираєтеся мене на головного редактора запросити.
- У кожному жарті є тільки доля жарту. Бо як надумаємося видавати “Великоколодівські і столичні новини”, то запросимо - як не на головного редактора, то на головного консультанта вже точно. А як без жартів, то є тут у нинішньої міліцейської молоді одна думка. Ви нам скажіть: той адвокат іще живий?
- На жаль… він десь дуже швидко помер потому, як я з ним говорив. Старий був, із фронту, весь поранений.
- А та судова постанова у вас часом не залишилася?
Відставний газетяр знітився і, як мені здалося, навіть почервонів:
- Та знаєте - я її після тої халепи з “Огоньком” спалив разом з усіма матеріалами і чернетками.
Свекор сердито пирхнув:
- Міцно ж тебе, Саньок, у кадебе налякали, що ти навіть Гоголя переплюнув.
- Не зрозумів?…
- Гоголь лише другий том “Мертвих душ” спалив, а ти - все, що мав. Налякали, питаю, добряче?
- Та вміли вони це робити. Я їм кажу - у нас же в постанові пленуму сказано: гласність і крапка! А вони мені: е, ні, то не крапка, а три крапочки. А після них - закрите роз’яснення, що гласність - це не те, що ви думаєте. Це спеціально для таких дурнів, як ви, влаштовано, щоби повистромляли голови і зацвірінькали. А ми зі свого боку ті голівки і поскручуємо, поскручуємо!
Я глянула на ветерана районної преси і мені мимоволі стало його шкода. Це ж скільки років пройшло вже, де та партія, ті райкоми і те кадебе. А у нього ще й досі руки трусяться, як згадає. Свекор, на відміну від мене, сказонув без зайвої сентиментальності:
- Добре, горобчику ти наш сивий, скачи далі. Забирай назад свого шедевра. Вертаємо, як просив, можеш і його спалити. Ходімо, Маріє, бо кума заждалася.