Кума, зраділа, що має довгожданих гостей, а значить дізнається про всі великоколодівські новини. Подзвонила куди треба - і своїм авторитетом посприяла, щоб аналіз зробили швиденько, бо ж завтра вже свято - Йордан, то нам слід би бути вдома. А у нас “швиденько” - то не те, що в столиці. Побідкалися, що, крім нашого сказу, у них ще три ящури і одна позачергова підозра на “сибірку”. Але постараються… зрештою - коли буде готове, самі подзвонять. Одне слово - Вікторія мала до самісінького вечора час і наговоритись, і наслухатись. А нам зі свекром не довелося, мов тим зайцям скакати з району в село і назад.
- Так! - підняла за обідом кума свій коронний тост. - Маріє! За нас, гарнесеньких, а хто бачив кращих, хай тому повилазить!
Перехилили. А мене на сміх потягло.
- Що таке?
- Та згадала рецензію на свою книжку. Там таке зауваження було: скільки можна себе вихваляти! Так я подумала: якщо писатиму продовження, то мабуть про сьогоднішній вечір промовчу. Бо знову рецензентка дорікне: скільки можна та скільки можна…
- Відповідай: скільки треба, стільки й вихвалятиму. І справа тут не в тому, що як сама себе не похвалиш, то цілий день ходиш, як обпльована. Просто мені якось один наш родич - він у Києві живе і працює психологом - порадив кожного ранку казати собі: ти, Вікторіє, молодець! І тоді буде заряд позитиву вважай на цілий день. І все йтиме на лад. Раніше як було? Варто сказати жінці, що вона добре виглядає, як одразу починалося: ой, що ви, я така замучена, така нещасна, така хвора… А потім оця замучена, нещасна і хвора дивується, чого це “ніхто її не любить, ніхто з нею не дружить”?
- Ото мабуть і ця така.
- Та певно ж! До чого ще чіплялася?
- Та вже не пригадую… А! Чому нашу сучку звуть Рада? Що це, мовляв, за політичні натяки? А яка політика? Якщо тата нашої Ради, чорнющого псюку звали Циганом, то не дивно, що доні дали теж циганське ім’я.
- Ой, до речі: коли Павло дзвонив, що ви вже виїхали, то просив тобі передати, що віднайшлася ваша Рада.
- А, так, вона з ночі десь ховалася, поки вовки свинарник підкопували.
- Ховалася. І де б ти думала? На горищі! Як вона видряпалася туди по драбині - незрозуміло. Але вилізла, зашилася в куток і тихо скавчала з переляку. От на звук її засікли.
- Ну, з переляку й на небо видерешся.
Другий тост теж був традиційний - від мене. За приватне підприємництво і його розквіт на місцях. Знову ж таки виходило - за мене, кохану. Бо власне, приватним підприємцем зареєстрована тільки я, у Павла до того хисту немає.
- Вікторіє, я що спитати хотіла: от потрібно мені в документах вказувати, скільки я маю найманих робітників. То власний чоловік вважається найманим робітником, чи ні?
- А ти йому зарплату платиш?
- Ні, тільки годую.
- І більше нічого він не бажає?
- Бажає, під хороший настрій. Але не в грошовому еквіваленті.
- Ну, таке не декларується. Значить - працює на тебе задарма.
- Як то - задарма? А дітей йому хто родив?…
Отак ми з кумою пожартували, попліткували - і час не без користі провели.
Я вже, здається, казала, але не гріх повторити, що у нас у районі за столом до гарячого тричі п’ють. А потім роблять перерву. Себто - говорять про справи. Так і того разу було: свекор підняв третю чарку за любов, випили - він навстоячки, а ми з кумою сидячи - після чого старий влаштувався у сусідній кімнаті перед телевізором, а мене Вікторія потягла на канапу, поговорити.
- Я від тебе, Марусю, поради чекаю…
- Що, теж вирішила у приватний бізнес перейти?
- Не зараз. От як на державну пенсію напрацюю, то й піду до тебе в компаньйонки. А поки що - справа нагальніша. Мала наша, Світланка закохалася.
- Ну нарешті!
- Що нарешті?
- Закохалася. Це скільки їй зараз? Шістнадцять? Давно пора. У нас із тобою перше кохання коли було? В дванадцять років - у таборі більше праці, ніж відпочинку: на буряках. То обкомівські дітки по артеках та орльонках на пляжах вигрівались, а такі, як ми з тобою - сапку в руки і ке-ме туди, ке-ме назад, вздовж рядочка. В основній позі трудящої жінки. Але що то юність - норму зробили і на танці.
- Ой, Маріє, тобі все жарти, а тут, здається, повний серйоз.
- Що, вже отак і женитися? А звідки ж майбутній зять?
- Женитися не женитися, але вже стежку протоптав. З’являється, як рідний, навіть за стіл сідає без запрошення.
- То звідки ж таке щастя?
- Та з нашого ж “телячого університету”.
Отут треба пояснити детальніше цю дивну назву. Річ у тім, що дуже довго, аж від “після війни” у райцентрі животів собі потихеньку сільгосптехнікум, в народі - “телячий”. Технікум, де готували колгоспних бухгалтерів і ветеринарних фельдшерів. Потім, коли все колгоспне та радгоспне зігнали в агропром, старі хазяї навчальний заклад тихцем прикрили і передали на баланс наросвіти. Якийсь час на приміщенні висіла табличка “Районний міжшкільний навчально-виробничий комбінат”. Але потім, як казав один тодішній оратор, повіяли вітри перебудови і змели табличку разом із “трудовим вихованням”.
Але на щастя останнім директором комбінату виявився досить таки меткий дядько. Хтось йому порадив, чи своїм розумом дійшов - невідомо, але поїхав він наприкінці дев’яносто першого року до Києва, і Верховну Раду, знайшов там нашого депутата і той підсобив. Злі язики подейкували, що підсобив не за так, а за портфель з грішми, вирученими від нелегального продажу всього навчально-виробничого устаткування. Але мало що тоді люди казали. І досі кажуть…
Головне - що колишній директор повернувся додому ректором Державного Університету міжнародного бізнесу, менеджменту, права, телебачення і зарубіжного туризму. І з відповідною ліцензією. Що таке міжнародний бізнес, мої земляки вже знали. Бо якраз тоді почали їздити за кордон на заробітки. Телевізор усі дивилися щовечора. Сяк-так допатрали, що “право” - це те ж саме, як учити “на юриста”. А от про менеджмент не второпали, а що таке туризм - лише здогадувалися. Та головне, що на ліцензії і, відповідно, вивісці було написано: “1-2-й рівень акредитації”. Це вже добряче потім один столичний земляк розтлумачив, що по суті перший-другий рівень - то трішечки вище плінтуса.
Та з іншого боку університет, та ще й з міжнародним ухилом, нехай і найнижчого рівня - це вам не телячий технікум. А головне для батьків - що він тут-таки, через город навприсядки. Не треба тепер тягати діткам клумаки в область чи Київ, не потерпати, чи не втрапить син без батьківського контролю у погану компанію, а дочка від городських подружок глупості нахапається. Бо ось воно, все поряд!
Радість минула швидко. Коли перші випускники ДУМБМПТіТу ломонулися до Португалії зі свіженькими дипломами, їх там підняли на сміх, дали в руки лопати і поставили чистити стайні. Злі язики одразу схрестили стару і нову назву. І став наш, з дозволу сказати, вуз “телячим університетом”.
- Та то нічого, що жених з “телячого університету”, - спробувала я втішити куму. - Аби, як кажуть, людина була хороша.
- Так ото ж! Я в цьому не впевнена.
- А факти, як каже мій братик Шериф? Бо подобається чи не подобається - то лише емоції. Що за стіл без запрошення сідає, то хто ж їх зараз тій культурі вчить? Це колись за таке зухвальство від діда з бабою ложкою по лобі одержували, а зараз не те що діда з бабою, дехто батьків п’ять хвилин на добу бачить. Яке вже там виховання.
- Справа не в нахабстві, а в нещирості. Як оте циганське золото: наче блищить, а по пальцям мажеться.
Ще не встигла Вікторія пояснити, що має на увазі, як моєму свекрові у сусідній кімнаті набридло дивитися нескінченну телерекламу про карієс і прокладки з крильцями. І він перемкнув на інший канал. Виявилося - на московський. А там півсотні якихось добряче захмелілих ревли під гармошки на мотив пісні про трьох танкістів: “По лицу страны легли границы…” Тут уже я підскочила і закричала:
- Павле, вимкни ти їх під три чорти!… Бо зараз тут декому буде точно, як тим самураям!… Ой, тату, вибачте, то я за звичкою… але, будь ласка, перекрийте кисень отому ансамблеві пісні і пляшки, бо ж ми так поглухнемо!