Свекор навіть не став заперечувати, перемкнув назад на прокладки та ще й звук прибрав.
- Вибачай, кумо, що перебила. Ти там про нещирість женихову щось казала…
- Не щось, а конкретне. Минулого тижня… я якраз прихворіла, тому вдень вдома була. А Світланка, навпаки, в школі затрималася. А цей з’явився. Дзвонить у двері. Я ще подумала: не буду я нікому відчиняти, мене немає, я вся вийшла! Кому треба - на мобілку подзвонить. А воно телебенькає і телебенькає. Я навшпиньки до дверей підходжу, тихенько так, навіть капці не взула, у вічко дивлюсь - стоїть зятьок майбутній. А на писку у нього такий вираз, ніби він стоїть не перед дверима коханої, а перед станційним нужником. Ну, думаю, треба відчинити, бо ще стукати в двері почне. Я тільки ключ у дверях повернула (а сама ж далі у вічко дивлюсь), а він раз - і як маску на обличчя натяг. Вираз такий привітненько улесливий, здавалося, зараз хвостом закрутить, як твоя Рада, коли у мене ковбаску випрошує.
- Вікторіє, вибачай, але то в тобі майбутня теща говорить. Мало чого у хлопця може бути кислий вигляд. Може живота прикрутило. Та може ще що… І ото все?
- Та не все. Розумієш - до нас ходить, а з батьками знайомити не поспішає.
- Що, сирота? Чи десь далеко живуть?
- Я спитала, чи не першого ж дня. Каже - матір померла, а батько у нього по медичній частині. Але що дивно - медиків наших я всіх знаю. І в поліклініці, і в лікарні. Ну нема там ніякого Баринова - це прізвище їхнє.
- Вибачай за жарт, але й серед ветеринарів такого я теж не знаю. А це вже мого Павла компанія.
- До чого тут ветеринари?
- Бо дітки часом соромляться зізнатися, що батько волам хвости крутить… власне й волів уже немає… ну, кнурів каструє. От і кажуть: татко по медичній часті.
- Тю! - вигукнула кума. - Як свіжину наминати, так ніхто не відмовляється, а як їхній тато ту майбутню свіжину каструє, бо робота у нього така, так вони, бачите, стидаються.
В цей час грюкнули двері і до кімнати вскочила моя улюблениця Світланка. Обцілувала мене, гукнула: добрий вечір, діду! - і одразу до матері.
- Вадік не дзвонив?
- Доню, добрий вечір! У тебе в голові, крім твого Вадіка, ще щось є?
- Ой, мамо, можна подумати…
- …що я в твоєму віці не така була? Таки інша. Я у твоєму віці думала, що всі хлопці - дурні, у них лише одне на умі, а воно мені треба? І взагалі - заміж не виходитиму.
- Як ти так думала, то звідки я взялася?
- Свєтко! А ременем по…?
- Тьотю Марусю, рятуйте!
- Порятую. Але не від ременя, а від дурної голови.
Дитина закопилила губку, мовляв, і ви, тьотю, туди ж, а мій Вадік дуже хороший, він мене так любить, так любить, він стільки розказував, як ми гарно будемо разом жити, як він мене на руках носитиме… розповідь про золотого-дорогого Вадіка зайняла стільки часу, що свекор встиг подивитися новини на одному каналі і перемкнув на інший.
- Це він зараз, доню, такий хороший: ягідко моя, вишенько моя, яблучко моє. А після весілля цілком може бути: я з тебе компот зроблю!
Світланка забилася в куток, тицьнулася туди носом і чітко та категорично відрубала:
- Мій! Вадік! Не! Такий!
- А, не такий? Кажеш, мав подзвонити?
- Мав… ще вчора.
- І не подзвонив. Так… зараз розберемося, що він за золото. Ану, набирай його номер!
- Навіщо? Пізно ж, він уже спить, напевне…
- Спить? У таку пору? Нічого собі, режим дня. Та у нас у селі до перших півнів хіба що Петя Гітлер вирубається, та й то, коли зранку вип’є. Давай-давай, набирай. Лови, як то кажуть, момент істини.
Набрала. Десь на сьомому гудку у трубці почулося хрипле “альо?…”
Я набрала у груди повітря і голосно зітхнула.
- Слухаю! - прохрипіло з другого кінця дроту.
- М-м-м… - млосно протягла я.
- Та кажіть уже!
- Я люблю тебе, - проворкотіла я “на низах” і повернула трубку, щоб і мала могла чути. Але краще б вона не чула, бо більшість слів, що лунали з “того боку”, були непридатні для дівочих вух. Повторювати їх мені моє провінційне виховання не дозволяє, тому замінюю на “тра-ля-ля”.
- Ти! (тра-ля-ля, тра-ля-ля, тра-ля-ля)! Іди ти зі своєю любов’ю в (тра-ля-ля), на (тра-ля-ля), під (тра-ля-ля). Ти що - зовсім (тра-ля-ля)? Будиш людей серед ночі, ти, (тра-ля-ля)! Та я тебе (все решта, що він казав - саме нескінченне “тра-ля-ля”).
Мала сиділа на підлозі і кліпала очима.
- Оце тобі твій культурний.
- Так може то просто спросоння…
- От-от. Коли себе не контролює, не прикидається, істинна натура і пре. І потім, щось мені здається, що то не спросоння, а з гострої потреби проспатися.
- Так може всі чоловіки такі?
- От уже ні. Гадаєш, я Павла не перевіряла?
- Як?
- Коли ми вчилися, він нічним сторожем підробляв. То я подругу підговорила, щоб вона йому в каптьорку десь серед ночі подзвонила і отак от сказала.
- І що він?
- А нічого. Хмикнув, сказав: добре, люби й далі. І поклав трубку. Розумієш, я ж у той час у нього під боком дрімала, то він вирішив, що це його напарникові дзвонили.
- Ой, а раптом мій Вадік здогадається, що то я?
- Чого б це він здогадався? Ти у нас говориш - як кошенятко нявкає, а я навмисне низи брала. Головне: роби вигляд, ніби нічого не знаєш. Але й висновки теж роби.
Завдяки авторитетові районної податкової, аналіз зробили досить швидко, заспокоїли, що ніякого сказу немає, але однаково на вечірню маршрутку ми не встигали. Тому пристали на пропозицію Вікторії переночувати. А поки її чоловік досиджував якесь чергове засідання у своїй адміністрації, залишили свекра стерегти хату, взяли Світланку і пішли гуляти містом. Раптом мала засмикала мене за рукав:
- Ой, тьотю Маріє, дивіться: он мій Вадік коло своєї машини! Ой! Ой, а що це з ним?
Її Вадік був добряче напідпитку, це й без експертизи видно. Тицяв ключем у двері машини і ніяк не міг влучити. Світланка підбігла до нього.
- Вадіку! Здрастуй!
- А! Привіт… - промимрив Вадік.
- Що з тобою?
- Ніч-чо! Всьо чотко! Я… того… це від морозу…
- Ти що - випив?
- Капочку!
- Але ж не можна у такому стані машину вести! Вадіку! Ти ж можеш когось збити!
Вадік глянув на неї, примруживши око - ну точнісінько, як Петя Гітлер, коли намагається довести, що він тверезий.
- То й що? Я зіб’ю - батько прикопає!
Він таки влучив ключем до замка, хряснув дверцятами і машина рвонула з місця. Спантеличена Світланка мало не плакала:
- Я його таким ніколи не бачила!
- То добре, що побачила зараз, а не після весілля. То як - вже не видається він тобі таким хорошим?
- Ой, тьотю Маріє, просто він дуже вразливий…
- Ага! “Зіб’ю… прикопає…” Нічого не скажеш - тонка натура.
- Він комплексує. У всіх батьки як батьки, а у нього - начальник моргу. Ну як йому з таким жити?
Вікторія вдарила об поли:
- Та-а-ак!… То майбутній сват у нас - старший над покійниками! І ти це знала! А чого ж торочила: “По медичній часті, по медичній часті…”?
- Бо соромно! - зарюмсала нарешті Світланка.
Я вирішила підтримати малу:
- Ну… живуть же люди. І не з такими професіями. Скажімо, асенізатори. Або - хіба ти думаєш, що моїх дітей свинарчуками не дражнили? Ще й як дражнили. Доки від наших хлопців пару гарячих не одержали.
Приголомшена Вікторія тільки й спромоглася на слово:
- То ж то він мені відразу не сподобався…
Вже як верталися додому, похнюплена Світланка подала голос:
- Обіцяв мене на Масляну в область прокатати, а потім каже: мотор забарахлив, треба на профілактику машину ставити. Але як тільки - то одразу. І покатаємося, і погуляємо. Еге ж, одразу… сам ганяє, а мені нічого не сказав. Обманщик…