- Еге ж… Га? Що? Я тобі дам гульки в область, та ще й із цим ганцихристом! - отямилася Вікторія. - Так кропивою відшмагаю, що пішки до Києва добіжиш!… чого ти смієшся, бісова дитино?
- Мамцю, а де ти взимку кропиву знайдеш? - пирхнула Світланка. Ми всі троє розреготалися - і якось наче на душі полегшало.
- Бачиш, кумо, - пояснила я, - у них зараз усе перекрутилося. Любить чи не любить - то вже не головне. А от коли обіцяв до області прокатати і гульками і танцями і збрехав - вважай, кінець світу!
- Точно кінець світу, - погодилася кума.
Розділ восьмий. Йорданська купіль.
Вдома у Вікторії було тепло і весело. Господар уже встиг не тільки повернутися з засідання, а й розігрітися чаркою-другою з моїм свекром. “Вічний заступник” голосно пояснював нашому татові, що він би давно не тільки сказав усе, що його начальству варто сказати, а й показав би, а як не зрозуміють, то й написав би. І намалював - на стінах їхніх котеджів.
- От доживу до пенсії, візьму квача в руки - і вйо!
Свекор жваво пристав на цю пропозицію і додав, що не можна обмежуватися лише низовою ланкою, треба нарешті і сказати, і намалювати, і показати всім тим, котрі на самій горі
- Доки дехто дрижить над своєю майбутньою пенсією, Україна гине, малі річки пересихають, а наші діти вчаться глупостям з американських бойовиків.
Вікторія обірвала цю ідилію рішуче й одразу:
- Чоловіки! Закривайте Майдан! Ми прогулялись і хочемо їсти. А тут дехто вже доп’явся… не скажу, хто й до чого.
Світланка трохи подзьобала в тарілці і пішла спати. А ми згуртувалися навколо столу щоб нарешті поговорити не за політику і навіть не про дітей, а про своє, життєве.
- Добре, що ви приїхали, - зітхнула кума, - то я хоч на роботі відпросилася, відпочиваю. А так - іду на роботу рано вранці, додому вертаюся пізно ввечері… і по суботах, і в неділю часом. Я от думаю: за що мені таке? Мабуть, у минулому житті я ухилялася від сплати податків.
- До речі, про життя минуле і майбутнє, - втрутився господар, - Маріє, що там чути про Панченка? Щось знайшли?
- Ой, боюсь, що як знайдуть, то радості буде мало. Мій Олексій хіба що по стелі не бігає. Увесь сніг перекопав, всі околиці облазив, в усі колодязі зазирнув.
- Бодай хоч щось знайшов? Як не слід, то натяк якийсь?
- Знайшов. Каністру з-під самогонки, що Панченко на поминки привіз. Але де? У дворі у нещасного Микити.
- Раз у Микити, то це дохлий номер, - погодився господар, - ой, щось я не до ладу ляпнув… а каністру ту я пам’ятаю. Бачив на власні очі у Панченка в руках.
- Коли?
- А як він із нею вже порожньою із поминок ішов. Я біля вікна якраз сидів, то через нього побачив.
- Де сидів? На роботі?
- Та ні, на тих же поминках. Я там, по-перше, був як офіційна особа від адміністрації, Валентина ж у нас шанована людина, всіх місцевих вождів у школі вивчила. Тож навіть якби мене не послали, то я би сам пішов - ушанувати.
- Тоді ти мусиш пам’ятати: Панченко далеко від тебе сидів?
- Зачекай… знацця, посередині вдівець, праворуч його діти, ліворуч я… а Панченко сидів одразу за дітьми!
- Не звернув увагу: він із кимсь розмовляв чи домовлявся?
- Та він взагалі одне речення сказав: “Тихо тобі, Валю лежати, землю пухом держати!” А так мовчав. Це ж не весілля - поминки. Єдине, що першим пішов. Тихенько із Валиним чоловіком попрощався, вибачився, мовляв, на вечірній дизель має встигнути. Син Валин хотів його на машині відвезти - так куди! Відмовився.
- Раз ти каністру помітив, то може, звернув увагу: за Панченком ніхто не йшов?
- Та він так швидко щез, що й ніхто не помітив. Син же Валин таки вийшов до машини, але поки завів, поки вивів - а дядька вже й немає!
- А решта коли порозходилися?
- Ну мінімум через півгодини. Спочатку погомоніли, потім ще раз до Валиного чоловіка з дітьми підійшли, поспівчували. Потім один з одним прощалися… і знаєш - таке враження, що прощалися, як навік.
- Не таке враження, а точно, - докинув свекор, - їх же усіх Валентина щороку збирала. А тепер… хто їх збере? Хіба наступні похорони.
- А що слідство каже? - змінила тему Вікторія.
- Вибачай за каламбур, але цитую Кравчука: маємо те, що маємо. Вже й область підключили і навіть Київ. Усі розуміють, всі йдуть назустріч, а Семена Григоровича як не було, так і досі немає.
- А люди що кажуть? У селі ж секретів немає.
- Старі люди таке кажуть, що Гоголь у труні перевертається. А Панченкові ровесники інше пригадують - що бідному Гоголеві й не снилося.
- Себто?
- Довго розказувати. Старі люди то на привидів грішать, то на вовкулаків. А молодші… У нього ж, Семена Григоровича батько наглою смертю помер, от вони й кажуть, що син батькову долю повторив.
- А це якось пов’язано?
- Якби знати… то не мучився б мій Олексій і все його начальство - від району до столиці. А то не докази, а потороччя з клоччя.
Тут ні сіло ні впало свекра потягло на філософські узагальнення.
- Я десь у когось читав, що кожне вбивство кидає тінь у майбутнє. Важливо тільки її розгледіти. От якби ви під цим кутом глянули…
- Тату, в історії з Панченками стільки тіней, що там суцільний морок. А в тому мороці вовкулаки зубами клацають - як отой ваш “скажений комісар”.
- Це часом не Рейтаровський? - пожвавішав господар, - як він, то у мене для вас новина. Наша райрада нарешті вирішила вулицю його імені у Великих Колодах назад перейменувати. Як там вона у вас називалася? Історично, маю на увазі.
- Не повіриш - Скотомогильна.
- О, Господи! Як сказав би мій покійний вчитель літератури, не життя, а суцільна символіка.
Коли ми вже наговорились і налаштувалися спати, я не втрималась і подзвонила Шерифу. Переповіла те, що почула від “вічного заступника”, дізналася, що ті новини, через які Олексій залишився в селі, ніякого відношення до Панченка не мають, умовила його не приїжджати по нас із самого ранку, а чекати у себе на службі, доки повернемося своїм ходом.
Раненько вранці ми зі свекром уже стояли на зупинці маршрутки, щоби їхати додому. А що зупинка була поряд із автовокзалом і залізничною станцією, то народу товпилося чимало. Якийсь дядько, обвішаний причандаллям для зимової риболовлі, нахилився щось підняти - аж тут якийсь шминдрик зірвав з його голови розкішну лисячу шапку - і дременув!
Кілька чоловіків, видно, друзі обікраденого, рвонули за ним. Та де! Той кинувся до дверей вокзалу, як забіжить досередини, змішається з людьми, а там через рейки, поміж товарними вагонами - і шукай його. Тікав злодюга швидко, та ще й розігнався і, пригнувшись, засковзав по смузі льоду, накатаній дітворою. Ще б мить - і втік би. Але тут двері вокзалу розчахнулися, бо виходив народ, що приїхав вранішньою електричкою, і шминдрик в’їхав просто у торець дверей… ні, не просто, бо ще й приклався лобом до дебелої кованої клямки. Як стояв - так і впав.
Люди добігли, шапку відібрали, дали кілька копняків під ребра - і відпустили.
- Ду-у-урний, дурний! - похитала головою маленька суха бабця, що теж маршрутки чекала. - І додумався ж, коли красти! На Водохрещу!
- А що - сьогодні не можна? А в інші дні можна? - поцікавилися дядьки.
- Грішити взагалі не можна. А в такий день, як сьогодні - особливо шануватися слід. Бо - Свято ж!
- Нє, ну я знаю, що сьогодні Водохреща, празник, значить. Але…
- Празник! То ваш Первомай - празник: і випити, і погуляти, і согрішити на майовках. А Водохреща - Свято від Бога! І поводитися належить праведно. Божа кара за порушення Божих законів рано чи пізно, а настає. Хоча, часом лише у третьому коліні. Але сьогодні - бачили? - одразу ж!
- Він не лише Божий закон порушив, а закон фізики! - буркнув рибалка. - От за це розплата й наступила.
Бабця стулила губи в курячу гузку.
- Якби не согрішив, то стояв би собі спокійно і ніхто б його не чіпав. А от вам - теж попередження було. От заробите і ви в лоба. І де тоді буде ваша фізика?