- Мені - попередження? - здивувався рибалка. - це щодо чого?
- Теж грішите. Сьогодні святий день, а ви хіба до церкви пішли? Ні, ви рибу ловити зібралися. Дивіться, щоб вона вами не закусила, та риба, коли ви зі своїм приладдям під лід підете, аж до весни, доки крига не скресне.
- А ви ж, бабцю, куди сьогодні підете чи поїдете? - запитав рибалка, якого чомусь не порадувала змальована старенькою перспектива.
- Оце ж їду! Куди треба! - бабця гордо показала на сумку з порожніми пляшками. - У селі, звідки я родом, батюшка дуже добросовісний. Усяку службу дуже гарно править. То я якраз встигну святої водички набрати. А ви б ото краще свого чемодана з люшнею додому віднесли. Бо ж не можна так, не по-людському.
- А що ще не можна? - зачепили бабцю друзі рибалки, - жінці по хаті помагати?
- А ви не смійтеся! Хоч Йордан і робочий день, але шануватися треба. На Водохрещу навіть і не ховають, і не вінчають, і не хрестять, бо це ж не просте свято, а з Двунадесяти головних!
- Ясна річ: батюшка ж цілий день коло ополонки. - хмикнув рибалка.
- І не тільки тому. Не буде він у цей день заупокійну читати. І душенька усопшого не упокоїться. Це хіба що безбожника якогось закопають - без молитви, без хреста.
- Або когось, кого треба швиденько з людських очей прибрати, - докинула я і мало не прикусила язика. Мене щось як штовхнуло. Я швиденько витягла з-за пазухи мобілку (добре, що нову купила, у старої б на такому морозі батарейка враз здохла), натисла швидким набором номер Шерифа. Аби ж тільки він уже прокинувся!…
- Сестричко, Ісус охрестився! - бадьоренько озвався брат.
- У річці Йордані! - відвзаємнила я. - Тривога номер один! Слухай уважно: дзвони своєму районному колезі, треба швиденько з’ясувати у морзі, чи не збираються там зраночку когось ховати? Якщо так - затримати!
- Кого затримати? Того, кого ховатимуть? Чи того, хто збирається?
- Відставити жартики! Тут не до сміху. Затримати тих, хто ховатиме. Дзвони негайно, бо як сам любиш казати, у перспективі матимеш замість двох великих зірочок на погонах дві маленькі.
- Ти мені скажи - щось надибала стосовно вчителя?
- Можна сказати - підказка згори.
- З області?
- Якої області, занудо! З самої-самої гори. Та дзвони ж швидше!
- А ти не можеш сама подзвонити? Я ж тобі його телефон у пам’ять забив.
- Тільки не зараз! Його жінка може неправильно зрозуміти. Прошу, роби, як я кажу. І одразу мені передзвонюй, як щось дізнаєшся.
Передзвонив, можна сказати, таки одразу.
- Слухай, правда твоя! Щось там діється. Скидається на термінове поховання неопізнаного трупа. Вантажівка стоїть, копачі крутяться, а родичів з вінками - жодного.
- Ну ви з твоїм другом просто реактивні! Так швидко!
- Ти ж сама сказала - швидше. Але весь секрет у тому, що з його вікна якраз морг і видно. Сержантика друг уже послав, я зараз Микитовича попереджу, хай, як найвища сільська влада, за порядком коло ополонки наглядає, стрибаю в машину і мчу, а ти вже, як можеш, так і добирайся. Тобі ж ближче!…
В наш час помахай папірцем - і куди хочеш довезуть, не те що до моргу. Але тільки не сьогодні. І не те що не зупинялися - жодна машина не проїхала повз нас. А бігти пішки теж не випадало, бо від автостанції до лікарні, де морг, мало не стільки ж, як до наших Великих Колод. Все тому, що коли ще за радянської влади нашому райцентру робили статус міста, то до самого селища приєднали ще аж чотири чи навіть п’ять сіл. Їм статус, а тут як у Малих Пеньках - хоч би щось на чотирьох колесах з’явилося!
- Та куди ж вони всі поділися?
- Мороз, доню, - пояснив свекор. - Схоже на те, що просто з гаражів не змогли виїхати. Не завелися. А хто зміг - той уже на Йордані.
Ще б довго я на тому морозі стрибала, але тут загуло-забасило і до нас, чхаючи соляркою, підкотив армійський БТР. З лівого борту відчинилися дверцята і визирнув Василів зять-прапорщик.
- Ти диви! - здивувався мій свекор. - Броник на “бронику” прикотив. Броніславе! А що ти тут робиш?
- Та я по службі… і по дружбі. Бачу - ви стоїте, то може ще почекаєте, я вас прихоплю, як додому вертатимемо. Ми швидко…
- А чого на бойовій техніці ганяєш? Що, німці Фастів узяли?
- Не німці. Мороз. Жодна машина не завелася. А цей - звір! Йому на мороз начхати.
- Та-а-ак, дизель - то вещ! - погодився мій свекор.
- Га? Що? Я тут! - з-за спин солдатиків і прапорщика визирнув Вася Дизель.
- Та то ми не про тебе. А чого це ти на військовій техніці роз’їжджаєш?
- Бо не зять у мене - а золото! Тільки заїкнувся, що мені до центру треба - і будь ласка. Бетеер ніякого морозу не боїться - і жене по ріллі швидше, ніж мій “запорожець” по шосе. А головне - страху наганяє. Жоден мент не гальмоне.
- Так я - хіба що? - знизав плечима Броник, - Мені однаково їхати треба було. То чого ж не виручити?
- Дорогенькі, нас, нас виручайте! - втрутилась я. - Мусимо негайно біля моргу бути!
- Та вам ще рано, - спробував пожартувати Василь, але глянув на мене і стулив писок.
- Може статися, що не рано, а пізно буде!
- Не буде! Скачіть досередини! Куди? Це вам не жигуль. З корми двері. Хлопці, посуньтеся!
Солдатики відчинили не двері, а добрячі ворітця і втягли нас досередини, в тепло. Двигун ревонув - аж застогнав! І ми помчали по вулиці, розганяючи всю живність, і двоногу, і чотириногу, на ходу пояснюючи Василеві і Броніславові, у чому справа.
- Розумієте - мене як по голові стукнуло: якщо Семен Григорович справді загинув, то його тіло вже давно мали знайти. А якщо знайшли - але не ми? Якщо на Олексин запит хтось у морзі просто відмахнувся, мовляв, немає у нас такого. Ну, просто чи з п’яної голови, чи ліньки було йти шукати. Пам’ятаєте, на весіллі про плутанину з бабусями померлими розповідали? Те ж саме. А потім цей хтось протверезів - і змикитив, що міліція може й перевірку влаштувати. А тепер подумайте і скажіть мені: коли найзручніше небажаного покійника позбутися?
- Коли?
- Сьогодні! У звичайний день, коли ховають, як належить - з родичами, батюшкою і музиками - будь-хто може звернути увагу, що поряд когось тихцем прикопують. У нас же не Київ, усі на виду. Помираємо, але, хвалити Бога, в черзі до ями не стоїмо. А сьогодні в моргу нікого сторонніх не буде, бо ж свято!
- Гадаєш, спробують?
- Вже! Розвідка доповіла - щось там діється. Газуй, Броніславе, газуй!
Примчали! Гальмонули - аж виляски пішли. І повискакували. А хуліганистий Броник ще й башту повернув і наставив кулемета на двері скорбної установи.
Спершу ми побачили фігуру міліцейського сержанта, котрий стояв у позиції “стріляю без попередження!” під дверима гидотно-сірого будинку з вивіскою “Відділення морфологічних досліджень”. Два неголених санітари у брудних комбінезонах стояли коло вантажівки під наглядом міліцейського сержанта. У відчиненому кузові машини було видно якийсь довгий чи то мішок, чи то чохол.
Ми приїхали дуже вчасно, бо санітарам уже набридло стовбичити на морозі і вони підозріло зиркали на лом і лопати в кузові. Але коли з нашого бетеера висипали спочатку солдати, а потім прапорщик із тестем - швиденько відвернулися і зробили вигляд, що вони тут ні до чого. Мовляв, рученята - ось вони! Проте, додивившись, куди саме спрямований кулемет, підвели руки догори.
Шерифів колега, видати, роздивився у вікно, що прибула підмога, а тому і сам вибіг, демонстративно поправляючи на ходу кобуру.
- Що тут робиться? Бо мені начальник: бігом! А що? Чого? Чого бігти?
- Треба перевірити, кого це так терміново хочуть поховати. І головне - не по-людськи. Без труни і, боюся, без документів.
Шерифів колега заскочив у кузов, нахилився:
- Та-а-ак, спальник армійський. Прапорщик, то не з вашого хазяйства вкрали?
- Номер гляньте - скажу.
- Номер хлоркою випалений. А чого покійник не в труні?