- Грошей не перерахували на поховання бомжів, - буркнув один із санітарів. - Доводиться так. Мішок не крали, з гуманітарки списаний, тільки на це й годиться. Руки можна опустити?
- Потерпиш! Ну, побачимо, який там бомж. Поняті - підійдіть, - це він уже до нас із Василем.
Шерифів колега потяг замочок зіпера - і відкрилося бліде, побите, застигле обличчя нашого хорошого, стільки років нами знаного і отак от безбожно понівеченого вчителя Семена Григоровича.
- Ви хоч знаєте, кого саме збиралися, мов того собаку, прикопати? - не витримала я, хапаючи лома з кузова.
Санітари, зобачивши це, аж поприсідали і руками голови прикрили. А я спересердя врізала ломом по покришці вантажівки - аж загуло… а потім зашипіло. Все! Сьогодні ця машина вже нікуди не їде.
- Ну, бомж - він і є бомж, - заскиглив один із санітарів, як я зрозуміла, старший. - але ховаємо не як собаку, а по інструкції. По акту. Ось-о бомага, дивіться: печатка, підпис начальника.
- Де ваш начальник?
- А ви йому подзвоніть. Либонь, дома сидить.
- Подзвонимо, коли треба буде! - гарикнув міліціонер. - А зараз - процедуру поховання припиняю, а вас обох затримую як підозрюваних у намаганні прикопати… тьху! Приховати від слідства важливий речовий доказ.
- Яке слідство? Не маєте права!
- Якраз маю. На дві доби, а там уже - що суддя скаже. А суддя, здається, не лише скаже, а й накаже. Ану, гицелі, марш до бетеера! І сидіть там, як миші. Спробуєте розмовляти - солдатики вам кляпом роти позатикають.
- Позатикають! Шматтям із соляркою, - підтвердив прапорщик. - Виконуйте.
Солдатики, котрі вже втямили, що заповідається не на учбову, а на бойову тривогу, козирнули і хором сказали: “Єсть!”
Сказали - і взялися до справи. За нашими плечима комусь дали копняка в куприк. І закріпили рефлекс ударом приклада межи плечі.
Хтось заверещав:
- Не бийте, я сам!
Хтось наказав:
- Ану, мордами в підлогу і руки за голову! Дригатися вони мені здумали! Попереджали ж!…
Чийсь голос, схожий на прапорщиків, зауважив:
- Ніяких морд! Згідно статуту!
Хтось перепитав:
- А як будуть рипатися, то можна разочок, аби служба медом не здавалася?
Прапорщик погодився:
- Можна. Але мовчки. Один раз. Але так, щоб вистачило.
Солдатики й промовчали. Тільки синхронно звереснули обидва санітари, після чого запанувала тиша. І тільки тут до районного міліціонера дійшло:
- Слухайте, а що тут армія робить?
- Грачує, - нахабно заявив Вася Дизель, - ви ж знаєте, який у них зараз бюджет.
- Та ну вас із вашими жартами! Прапорщик! Ти хоч дозвіл на те аби твої люди з автоматами поза частиною шастали, маєш? Бо не знаю, як із тебе, а з мене моє начальство голову зніме. Чи мо, автомати учбові?
- Не бойсь, - розважливо сказав Броник, - автомати справжні. А патронів у ріжках - жодного. Тільки нікому не кажи! Слухай, а може продаси пару патрончиків? У вас у міліції, кажуть, із цим ділом легше.
- Ага, легше! У нас один раз стрельнеш - три дні відписуєшся.
І отак от, доки Шериф гнав свого джипа з Великих Колод до райцентру, ми міцно тримали облогу. А вже коли він з’явився, викликали по телефону начальника моргу.
- Сказав - зараз буде. Щось занервував дядько, - пояснив райцентрівський міліціонер. - Але то нічого. Він у нас зараз навіть не занервує, а заверещить, як кнуряка під ножем. Маріє, вибач, я мав на увазі - як сучка під палкою. Ой, не щипайся, я при виконанні! Шерифе, ну й сестричка у тебе!
- Сестричка у мене - золото! А ще - бджілка. Спочатку вкусить, а потім меду дасть… Маріє, вгомонись! Що підлеглі скажуть?… Слухай, як ти до всього додумалася?
- Власною головою, а не позиченою, як дехто. А як - не скажу. Бо он там у Броника під наглядом чотири сторонніх вуха стирчать. Нічого розголошувати таємниці слідства!
- Добре, добре, умовила. Ну де цей клятий начальник моргу? Скільки можна стояти на цьому морозі? Либонь, там, де мерці - і то тепліше.
З-за рогу завернула вже знайома мені іномарка Світланчиного Вадіка. З неї вискочив, розмахуючи руками, опецькуватий вусатий літній дядько і одразу загорлав:
- Ви чого це людям працювати не даєте? Спробували б самі з покійниками вовтузитися! Це вам не бомажки перекладати! Робота важка! На морозі! Копійки платять!
- Хто це? - здивувався мій брат.
- Це наш новий начальник моргу Баринов. - підказав Шерифів колега.
- Баринов! Той, що на мій запит про Семена Григоровича Панченка відповів, що такого у них немає! Немає? А це ж тоді хто? Він таки ось де, тут! І ховають його похапцем, як бомжа якогось! Ану, громадянине Баринов, годі зображати вітряка, бо й так холодно.
- Чекайте, який Баринов? Це ж Рейтаровський! - вигукнув мій свекор.
- Моє прізвище - Баринов! - наприндився начальник моргу.
- Розкажеш це квіточкам. Чи пташечкам. А мене не обдуриш! Та я б тебе упізнав, навіть якби ти в негра перефарбувався. Офіційно заявляю: він - Рейтаровський.
- Котрий, тату? Невже?… ну не з того ж світу, свят-свят-свят!
- Той самий! Зінько! Зінське щеня! Синок скаженого комісара! Так ось чому ви його знайти не могли! Шукали Рейтаровського, а він уже Баринов! І не десь там, а майже вдома! Думав, як вуса відпустив, мордяку розгодував і прізвище поміняв, то ніхто його не пізнає? Паспорта купив, чи вкрав, злидню?
- Все по закону! - загорлав начальник моргу. - Ні у кого я паспорта не крав! Не пришиєте… начальнички! Я сам жертва режиму! Комуняки все життя поламали. За правду відсидів! За правду! Доки такі, як ви, тут панували.
- Ну-ну, ти ще скажи, що на одних нарах із покійним Чорновілом спав, під одною куфайкою. Чи Стусові вірші на волю виносив. Як ти такий заслужонний, то чого ж ти у морзі, а не у Верховній Раді? Мовчиш? Нічого. Підеш, голубчику, по старій трасі.
Рейтаровський-Баринов якусь мить хапав ротом повітря, не маючи що заперечити, а тоді знову заверещав:
- У мене все по закону! Не підкопаєтеся! Не пришиєте!
- А введення в оману слідчих органів шляхом спроби знищення головного речового доказу? Теж по закону? - то вже Олекса втрутився.
- Він тут уже сто років лежить! Всі строки закінчилися! По інструкції!
- Знову брехня! Не сто років, а кілька днів. Ану, хлопці, кличте сюди патологоанатома, той і без розтину скаже: що, де і коли. А потім вам суд відпише - як мінімум по півроку за кожний день незаконного переховування. І на умовний строк не сподівайтеся, бо по-перше ви у нас раніше судимий, а по-друге, здається, тут не тільки не про незаконне, прости мене господи, прикопування покійників йдеться, а про страшніше.
Зінько Рейтаровський негайно змінив тактику і хіба що хвостом не закрутив - та й то тільки тому, що хвоста не мав:
- Ну помилився, ну у мене вже райенерго холодильники за борги вимикає! Чи я маю зі своєї зарплати платити? Хоч розірвись! Ну недодержав строків, винен!
- Не викручуйся, як вужака під вилами! Холодильники йому вимикають! Та в такий мороз навіть якби й надворі у штабелі покійників складали, нічого б не сталося. От я зараз спитаю твоїх санітарів, скільки ти їм зі своєї зарплати докинув, щоб вони взимку, та ще й на свято, мерзлу землю самі довбали. Броніславе, голубчику, тягніть отих гавриків сюди, досить їм вилежуватися.
Санітарів навіть не витягли, а висмикнули з черева бетееру і увіткнули у сніг перед нами. Шериф гаркнув:
- Ану, кажіть, як на духу, скільки вам начальник заплатив за співучасть у злочині? Чого мовчите?
- А їм зуби заважають, - встряв прапорщик. - То що, майоре, може, обійдемося без стоматолога?
- Треба подумати.
- А чого думати, - вибухнув Вася Дизель, - та я їм зараз за Семена Григоровича!… Маріє, дайте-но лома, я щас декому похоронний марш на ребрах зіграю!
Санітари благально глянули на міліцію, але Шериф і хлопці з райвідділу демонстративно відійшли на пару кроків та ще й спинами повернулися.