Лома я, звичайно, не дала. Хоча і в самої руки свербіли. Тоді Василь почав демонстративно закачувати рукави.
- Оце так! - озвався нарешті один із санітарів до свого напарника. - По-моєму, замість цього жмурика нас із тобою прикопають. Разом із начальником… Чуєте, міліція? Ми грошей не брали! Спирту обіцяв - але вже як поховаємо. І могилку зарівняємо.
Шериф поклав руку на кобуру пістолета і голосно, щоб усі чули, сказав:
- Громадянине Рейтаровський, ви тимчасово затримані до остаточного рішення суду по вашій справі! Чого дивитеся? Адвокатові подзвонити? Через дві доби. І то - як знайдуть. Бо зараз усі нормальні люди Йордан святкують. І телефони в такий мороз кепсько працюють.
- Все одно нічого не доведете! - вже аж заверещав Баринов-Рейтаровський. - У мене алібі!
- А звідки ви знаєте, коли саме потерпілий загинув?
- Я хоч і без вищої освіти… не дали отакі от… гади… але свіжого покійника від лежалого одразу відрізню. А цей ще теплий був! Як його… привезли…
- Опа! Панченко ж у неділю пропав! Пригадуєте? Ми ж тоді всі на весіллі гуляли. То що ви, громадянине Баринов, робили у своєму морзі у вихідний? Тільки не брешіть про трудовий ентузіазм і планову інвентаризацію небіжчиків.
- Добре! Я визнаю, але лише посадову недбалість. Ну, максимум зловживання. Я вам навмання ляпнув, що такого у нас немає, аби відчепилися. Роботи багато, доводиться і у вихідні на посту бути. А потім - у мене робочий тиждень не нормований. Людина як помирає, то не дивиться на календар, що там у нас - субота чи вівторок.
- Темні ви люди! Вихідні у нас саме хлібні дні! Подвійний тариф! - кинувся на допомогу начальникові один із санітарів, - На менше він не погоджується. Шкура! І з народом не ділиться! А копати нам доводиться, мерзлу землю довбати.
Рейтаровський знову зірвався, аж зуби вишкірив:
- А я тебе, півняра, сам задарма у вічній мерзлоті закопаю! Ще й ментам спасибі скажу, як дозволять!
І тут на сцені з’явився новий персонаж, якого ми в гарячці спочатку й не помітили. З іномарки видряпався синочок Баринова, котрий досі тихенько ховався на задньому сидінні у сподіванні, що якось минеться. Та як побачив, що не минається, виліз і закричав із батьківськими інтонаціями:
- Що ви робите? Зараз не тридцять сьомий рік! Припиніть!
- А ти, шмаркачу, звідки знаєш про тридцять сьомий рік? Що, дідусь розповідав? А ти знаєш, як його люди між собою звали?
- Людям рота не заткнеш. Він за правду боровся!
- Що ж це за правда така крива, що від неї люди гинули?
- Вороги народу гинули! А люди жили краще, ніж тепер!
- Ти ще скажи: голосуйте за комуністів. А потім заспівай: “Смєло, товаріщі, в ногу!”… І буде у нас справжнісінький передвиборчий мітинг. Помовчав би… тут он твій татусь заслужену людину ледь, як собаку, не закопав. А ти мені про світле минуле казочки розказуєш. Вишкребок сталінський!
Старший Рейтаровський таки, здається, досі не зрозумів ані натяків, ані прямих текстів, бо одразу кинувся на захист сина:
- Малого не руште! Бо плакати будете! Він не сьогодні-завтра стане зятем у такого начальника, що ви йому в ніжки будете кланятися!
Отут уже я не змовчала:
- Не стане, сватоньку ви наш недороблений! Ваш синочок і не здогадується, що йому від учора наречена повний відлуп дала.
- Котра? - аж підскочив малий. - Батя, я нічого такого не робив! І ні одна мені нічого такого не казала…
- О, так у тебе, виявляється, не одна наречена була, а кілька? Резервні варіанти? Ну, тепер можеш і з ними попрощатися. Преса такої сенсації не пропустить.
І тут нашого полку прибуло. Підлетіла “Таврія” з міліцейськими емблемами та мигалкою і з неї вибрався наш головний районний міліціонер, котрий Діденко. Начальник міліції одразу навів порядок.
- Громадяни, закінчили мітинг. Як хто щось хоче сказати, то будь ласка до мене в прийомні дні. Хто тут старший? Майор? Доповідайте обстановку.
Мій братик грізно зиркнув на колегу. Той опустив очі і розвів руками, мовляв: ну подзвонив! Ну попередив. А куди б я дівся? Служба! Олексій теж махнув рукою і коротко описав:
- Поки що зафіксовано спробу незаконного поховання людини, яка перебуває в розшуку. Велика вірогідність злочинного мотиву таких дій… а щодо причини смерті, то потрібна експертиза. І негайно. Поки все!
Начальник одразу спохмурнів і роз командувався:
- Перше: знайдіть головного лікаря і патологоанатома. І кулею їх сюди! Друге: розшукайте прокурора. Якщо може - хай теж їде. А головне - суддю, суддю! Ордери на затримання підозрюваних - всіх трьох, а також на обшук і вилучення документації. Все! Одна нога тут, друга там! Капітан! Стій! Куди побіг? Ти хоч уявляєш, де їх шукати?
Олексин колега аж просвітлів:
- Я не уявляю, я знаю! Вони всі зараз у нашого батюшки Йордан обмивають! І головлікар, і прокурор із суддею, і цей, котрий анатом. Так я їх усіх - за одну ходку!
Начальник міліції ляснув себе по лобі:
- Точно! Це ж і мене отець Григорій запрошував. Ви ж мене, чортяки, можна сказати, на порозі перехопили… А чого це ми тут стоїмо? Ведіть затриманого на його робоче місце. Тільки не туди, де мерці, а де його кабінет. Бо точно задубіємо.
- Товаришу начальник, - обізвався капітан, - а головного ветеринара кликати? Бо він теж там, у батюшки.
- Ветеринара? Обов’язково клич! Бо я з тебе, як повернешся, козу безрогу зроблю. Зникни!
І тут я звернула увагу, що молодший Баринов за нами досередини не йде, а хамиль-хамиль підкрадається до своєї машини. Проте, помітив це і мій братик, бо тільки кивнув сержантові і показав рукою на жванчика. Сержант теж без жодного слова кивнув у відповідь, розчинив дверцята машини, висмикнув із панелі ключі і зробив студентові жест, мовляв: сідай і сиди! Але не рипайся. Той блимнув очима, але скорився.
Це ж помітив і Діденко, бо закричав услід капітанові:
- Стій! Не три, а чотири ордери на затримання. Плюс іще один на вилучення вантажівки і легкової як можливих речових доказів. Більше нічого не забув?… Нічого. Тепер біжи, бо змерзнеш.
Розділ дев’ятий Тінь у майбутнє
Ми залишили молодого джигуна охолоджувати свій темперамент на морозі під вартою, санітарів, щоб не втекли, знову до бетееру спровадили, а самі посунули досередини моргу. Баринов-Рейтаровський дрижачими руками відімкнув двері до кабінету. Я озирнулася - нічогенький кабінетик. У нашого голови сільради втричі менший. “Головний над покійниками” вовком зиркнув на нас зі свекром і буркнув:
- Я попросив би начальника міліції, аби він забрав звідси сторонніх.
- Кого? - здивувався Діденко. - Може, покійників? Так їх же тут немає. Вони в холодильнику.
- Оцих от двох, - кивнув у наш бік Рейтаровський, - наполягаю!
- А це не сторонні. Це поняті. Зараз приїде суддя з ордером, обшук зробимо, документацію вилучимо. Все, як належить. Бо ви ж у нас на законах кутні зуби постирали.
- І ви дорікаєте! А я, між іншим, уже давно спокутував. Та судимість із мене знята. Коли це було! І що то за стаття? Сміх та й годі.
Начальник міліції з цікавістю роздивився Рейтаровського так, наче бачив його вперше, і перепитав:
- Це про яку судимість ідеться? Котра “гріхи молодості”?
- Ну! Котра за хуліганство. Хто тоді не хуліганив? Усі. Тільки одним щастило, а інші за них вигрібали. В зоні. Було…
Начальник міліції раптом заговорив у риму:
- Було, загуло і бур’яном поросло. Гріхи молодості, кажете, громадянине підозрюваний? А як щодо гріхів зрілого віку? Знову за інших вигрібали, чи вже за себе?
- Не розумію, про що ви, - знову буркнув Рейтаровський.
- Що, пам’ять підводить? А є така стаття - ну дуже цікава: злісне ухиляння від сплати аліментів. Хто п’ять років від дружини з малою дитиною аж у Йошкар-Олі ховався? Кому за це п’ять років світило? Мені? Чи якомусь там Рейтаровському, котрий раптом на Баринова вихрестився? Чи обрізався? На мусульманина, маю на увазі.